“Ми прагнемо максимально спростити свою мову”

Заснований у 2014 гурт DZ'OB або “Дзьоб” - настільки самобутнє явище, що важко повірити, що вони саме з індустріального, технократичного Дніпра. Роблять те, що на наших просторах не так давно здавалось би або святотатством, або анекдотом: беруть сучасну танцювальну музику (IDM, техно, дабстеп) й інтерпретують як академічну. Тобто це на перший погляд стандартний струнно-духовий квартет, що має в складі гобой, фагот, скрипку, віолончель – але тут-таки п’ятим інструментом підключені електронні ритми й шуми. Починав ансамбль з переосмислення Гайдна й Шостаковича, а також з власних інтерпретацій треків електронних зірок Aphex Twin і Squarepusher. Наразі їхній репертуар створюється у співпраці з композиторами, які пишуть спеціально для формації.
“Дзьоб”– це елегантний прохід по межі між суто композиторським мінімалізмом та експериментальною електронікою, між філармонією та нічним клубом. Вони вже випустили три альбоми: Dz'ob, Basement Suite, Beings For Throbbing, побували на всіх провідних українських фестивалях, зокрема Koktebel Jazz Festival, Hedonism Festival, Plan B, Am I Jazz, Respublica Family FEST, Jazz on the Dnieper, Zaporizhzhia Jazzy, Via Carpatia, Docudays UA, Book Arsenal, створили музику для німого фільму й зупинятися не збираються.
Сьогодні Дзьоб” складають Максим АНДРУХ (електроніка, ударні, композитор), Олексій СТАРШИНОВ (фагот),  Ірина ЛІ (скрипка), Василь СТАРШИНОВ (гобой) і Олексій БАДІН (віолончель, художній керівник, композитор).

Ми зустрілися з Олексієм Бадіним в культовому дніпровському  клубі “Модуль”.

    1.
- Як ви утворилися?
    - Коли я вчився на першому курсі Дніпровської консерваторії, була ідея зробити струнний квартет, який гратиме сучасний академічний авангард. Потім мій друг Макс Андрух після певного часу в Києві повернувся до Дніпра, і в 2014 це переросло в “Дзьоб”.
    - Просто так, з нуля?
- Тут не обійшлося без впливу виконавців на кшталт американського камерного оркестру Alarm Will Sound, що переосмислив  у акустиці  твори Aphex Twin. Ми вирішили теж спробувати. Як у ансамблі класичних інструментів звучатиме електронна музика? У 2014 почали робити партитури, аранжування, в 2015 – репетирувати, того ж року дали перший концерт.

2.
- До якої множини вас можна зарахувати? Академічна музика, популярна?
- Я дуже люблю барокову музику, а ось романтизм з його героїзмом, пафосом мені не дуже близький. Хоча, звісно, там багато цікавого відбувалося. Просто в мене склалося відчуття, що романтичні композитори сильно віддалилися від того, що звучить довкола. Через те академічна музика перетворилася на застигле елітарне мистецтво, річ у собі з дуже високим порогом входу. “Академія” багато втрачає від цього, на мою думку. Барокові композиторі в цьому сенсі були більш відкриті, зокрема, використовували народні танці. Але ж техно – теж народний танець. Тож одна з наших цілей – використовувати й перетворювати якісь моменти масової культури, тому що вона жива, з неї все росте. Музика як така була від початку низовим жанром, потім уже професійні  автори її розвивали, трансформували – і тепер це є два полюси, два світи, що не перетинаються, а тих експериментів, що існують, замало.
- Тож ви увійшли в явну меншість.
- Може, через те, що я дорослішав у середовищі, в якому була й академічна музика, і техно-вечірки, і електронні екзерсиси дуже різні - вочевидь, це все змішалося.
- Схожі речі про низове й елітарне говорить литовський театральний композитор Гінтарас СОДЕЙКА (див. «Перевага композитора – в тому, що він повинен знати й уміти все» - «День», 15 серпня 2019), при тому він відчутно старший за вас. Він навіть випродукував свій власний стиль, який напівжартома назвали “академічне техно”.
- В цьому й інтерес – якась трансформація, інакший погляд, інакша перспектива. Я завжди наводжу приклад з Бахом, з його танцями й сюїтами. Та ж сарабанда вважалася розпутним вульгарним танком, його забороняла церква. А Бах використав і його, й інші популярні жанри, привніс дуже багато цікавого.

3.
- Який типовий шлях появи ваших п’єс?
- Все, що стосується акустичної складової, роблю я. У нас студія в “Модулі”. Маємо два шляхи компонування. Макс робить електронну заготовку - це може бути якийсь семпл, біт – а я роблю вже налаштування, пишу партитуру для всього ансамблю. Або я придумую якийсь шкіц, ідею, і Макс зі свого боку привносить щось електронне. Власне, чому почалося саме з Aphex Twin? Бо це електронна складна музика, яка дійсно класно звучить у переведенні для акустики. Ми багатьом академічним композиторам пропонуємо: “Давайте ви щось для нас напишете”. Нам дуже цікаво їх теж підключити, дати поштовх, аби шори впали і можна було подивитись довкола.
- І яка реакція?
- Дехто, коли ми їм даємо Aphex Twin, каже: “Що це таке, це взагалі не музика!” А коли даємо ту ж саму річ Aphex Twin у виконанні Alarm Will Sound, то реакція протилежна: “Ух ти!” Виклик у тому, що академічні автори так не мислять, це абсолютно інакший тип створення музичного матеріалу. А якщо це відтворити ще й акустичними інструментами – взагалі клас.
- Але від електронного звуку ви цілком не відмовляєтесь. Деякі свої речі прошиваєте таким синтезованим ритмом.
- Звісно. Нам дуже цікаво в різні способи взаємодіяти з електронікою. На перший погляд це не потребує надзусиль, бо звучить якась ритмічна основа, знай собі підлаштовуйся, але насправді, коли вже робиш фінальну композицію, дуже складно акустичну й електронну складові подружити, аби вони звучали органічно. Нетривіальне завдання. Бо надто різна природа звука і не завжди це виходить, мало зразків, які можна послухати. Ми прагнемо максимально спростити свою мову. А зробити просто – дуже складно.

4.
- До речі, про зразки. Назву три імені: Террі РАЙЛІ, Стів РАЙХ, Філіп ГЛАСС (провідні композитори-мінімалісти – ДД). Все вірно?
- Безумовно. Мені здається, багато в чому сучасна електронна культура бере свої витоки якраз у них. Це вони почали експериментувати з записами на плівці, з семплуванням. На мене, мінімалістичність, механістичність техно - звідти. І, до речі, академічне середовище  їх не сприймало. Вони були там чужі. Ансамбль, який грав їхні твори, існував у форматі такого собі джаз-бенду, їздив по клубах. Сьогодні ж відкидати мінімалізм смішно.
- А про кого з українських композиторів варто згадати?
- Ми спілкуємося з Олексієм РЕТИНСЬКИМ (україно-австрійський композитор, див. «Композитор – людина, позбавлена розкоші бути скромним» - “День”, 31 серпня 2017 – ДД), він сам експериментує з електронною музикою. Ми зараз робимо один проєкт, в якому, думаю, він візьме участь. Максим КОЛОМІЄЦЬ (київський композитор, гобоїст – ДД) теж почав експериментувати з  електронним звуком. Ще один близький нам автор – Олександр МАНОЦКОВ – він не українець, але багато пише для українських виконавців, зокрема, для Анастасії ШЕВЧЕНКО. Алла ЗАГАЙКЕВИЧ більше схильна до електроакустики, але нам вона теж цікава. Можливо, її учні долучаться до проєкту, про який я вже згадував. Подивимось.

5.
- Зараз розквіт електронної сцени?
- Можливо. Але мені здається, що людство не встигає за розвитком технологій. Суспільство буксує. Концерти, що відбуваються всередині комп’ютерної гри... Все дуже стрімко змінюється. А еволюція свідомості відбувається повільно. У людей з’явилася маса засобів, з якими вони не знають, що робити. Багато композиторів, особливо молодших, освоюють новий інструментарій, але музикантів усе одно бракує. В консерваторіях у нас не викладаються комп’ютерні програми для створення музики. Але без цього нікуди! Чому володіння обробкою звука, вміння записувати, робити мастеринг і зведення не є обов’язковими? Ось історичний приклад: в 1823 віденський майстер Йоганн ШТРАУФЕР сконструював арпеджіоне - шестиструнну віолончель, і, хоча вона не прижилася, Шуберт моментально написав для неї сонату. Йому було цікаво попрацювати з новим інструментом. Мені інколи здається, що композитори минулого були набагато відкритіші для експериментів.
- Можливо, тому, що нині час вузьких спеціалізацій.
- Але зараз настільки багато засобів і інструментів, що не звертати на них увагу і жити в тому, що було років 20 тому, як мінімум дивно.

6.
- Чи думали ви звернутися до фольклору, до обрядової музики?
- Незважаючи на те, що зараз це сильно експлуатується, я думаю про те, аби вивчити механізм українського фольклору в різних регіонах. Просто подивитись, з чого він складається, дослідити його ДНК. Може, щоб використати, але не так, як це робить “ДахаБраха”. В будь-якому разі, те, що ти слухаєш, впливає на те, що ти робиш.
- Вплив фолка на нашу поп-музику дійсно потужний, і це тішить.
- Це здебільшого все ж експлуатація. Модно й тому всі використовують. Не думаю, що більшість працює з етнічним матеріалом тому, що їм це болить, так би мовити.

7.
- Ви озвучували фільм. В чому специфіка такої роботи?
- Довженко-центр замовив нам музику для “Нарисів радянського міста” – німого фільму 1929 року з архівів Пшеничного. Цікавий досвід, ніколи такого не робили. Якісь моменти у фільмі вдалося посилити, але все одно це більше музична робота. Ми мали виступати на “Книжковому Арсеналі”, але його перенесли на 2021. На прем’єрі показали один раз і все. Сподіваюся, ми ще пограємо це, зрозуміємо, що зробили.
- Так ви задоволені зробленим?
    - Завжди є моменти, якими я незадоволений, але в будь-якому разі ти еволюціонуєш, ростеш, тож потім хочеться щось змінити. Але з фільмом мене все влаштувало. Ми навіть робимо альбом  частково на основі того матеріалу.

    8.
    - Наскільки складно керувати творчим колективом?
    - Найчастіше лідером виступаю я, пропоную якусь концепцію, здебільшого всі підтримують. Може я як той Карабас-Барабас усіх пригноблюю, не знаю. Насправді мені хочеться, щоб у нас усе було відкрито і всі могли висловитися й додати своє. В “Дзьобі” всі люблять свою справу.
    - А хіба може бути інакше?
    - В нас приходиш на деякі концерти і бачиш, як музиканти відкинулися в оркестрі на спинки стільців і щось там з кислими обличчями грають. А потім відкриваєш трансляцію Берлінської філармонії й усе стає на свої місця. У “Дзьобі” - люди, що горять справою. Їм музика цікава, різна причому. Інакше який сенс? Якесь насильство… Так, щоби щось більш-менш якісне зробити, треба в чомусь собі відмовити, піти на певні компроміси. Ти щось втрачаєш, і це непросто. Це дуже довгий шлях. Швидкий шлях – зіграв собі з квартетом пару п’єс, кудись пішов ще підхалтурив. А тут неочевидно. Можеш вкладати багато свого часу, навіть власних коштів – а потім на виході нічого. І до цього треба бути готовим.

    9.
    - Вас музика годує?
    - Звісно, ні. Поп-музика непогано почувається, а ми ж прикордонні, бо граємо і поруч з більш масовими групами, і на академічних фестивалях. Я одразу сказав: “Люди, або ми повністю, максимально робимо те, що зможемо, щоб нам за це було несоромно, або розходимось”. Це головне. І це працює.

    10.
- Чим Дніпро вас надихає?
- Краса в очах того, хто дивиться. Мені здається, що тут середовище дуже надихаюче. Для багатьох, хто приїздить сюди, для іноземців це дуже цікаво.  Ми маємо хороше культурне довкілля, просто треба почути його код, його самобутність. Ось анімація Микити ЛИСЬКОВА “Кохання” (див. «Те, що я називаю абсурдом – це тип особистості» - «День», 10 липня 2020 – ДД)  – там багато суто дніпровських, специфічних моментів. Але ”Кохання” цікаве навіть тим, хто взагалі тої специфіки не знає. Тож формування такого культурного пласта і рефлексія того, що тут відбувається, дуже надихають. В Берліні чи в Києві добре, але чому б не говорити про те, що є тут, з цим працювати?

11.
- Які у вас плани?
- Той проєкт, про який я вже кілька разів згадував. Абсолютно дика ідея: зробити ремікси на наші композиції. Там братимуть участь і академічні композитори, і джазові музиканти, й інді-рок-групи, й електронники. Підбирається класна компанія. Видамо на подвійній вініловій платівці з іменами людей, які за інших обставин ніколи б не зібралися разом.

12.
- Що ще любите, окрім музики?
- Макс – запеклий бьордвотчер («бьордвотчінг», англ. birdwatching - аматорська орнітологія, яка включає спостереження за птахами – ДД), причому з назвою групи це не пов’язано, просто так сталося. Їдемо до нього на дачу на велосипедах, наприклад, і він каже: оце очеретянка така-то, чуєш? Він по співу розрізняє всіх цих птахів, фотографує їх, одного разу навіть поїхав на болота в Білорусі рахувати популяцію якогось виду. Наш гобоїст Василь – більше по техніці, ми жартуємо про нього як про людину, що подивилася весь youtube.com. У Олексія Старшинова є своя рок-група, в якій він фронтмен.

- А у вас?
    - Я закінчив і консерваторію, і мехмат. Так що радше музика – це гобі, а математика – те, що мене підтримує фінансово. Ще я, Макс і наша скрипалька Ірина купили собі лонгборди (різновид роликових дошок з більшою швидкістю, підвищеною стійкістю і поліпшеними ходовими якостями, аніж у скейтбордів – ДД), і хоча ми такі, як каже Антон СЛЄПАКОВ (лідер і засновник культового дніпровського рок-гурту “Друг Мой Грузовик” – ДД), “старічулі”, все одно інколи ганяємо по місту на дошках. Не особливо є де розігнатися й страшнувато, якщо по дорогах, але дуже захопливо.  Можна й кататися, й трюки крутити. В мене трюки поки не виходять, але все ще попереду!