Культура має нести не комерційний, а суспільний інтерес

Кардинальні соціальні та індивідуальні зміни у світобаченні людини можуть провокувати лише фатальні/невідворотні фактори. У випадку українців, це війна.

З перших хвилин наступу росіян перед кожним постало питання – чи готовий я бути українцем до кінця? (яким би він не був).

Питання евакуації для багатьох мешканців східних, північних і південних територій стало не лише болісним, але й небезпечним.

Якщо протягом перших днів повномасштабного вторгнення майже ніхто із цивільних не міг оцінити весь масштаб української біди, то протягом наступних тижнів/місяців громадянам довелося евакуюватися під постійними обстрілами, переживати фільтрації і розлуку з рідними. Цивільні, що змогли покинути знищені окупантами міста – наприклад, Маріуполь чи Бердянськ, часто говорять, що лише в момент самої евакуації чітко усвідомили під чиїм прапором бачать своє майбутнє.

Звинувачувати у своїй державницькій дезорінтованості місцеве населення безглуздо. Десятками років лівобережжя України залишалось російськомовним не тільки через активну інформаційну політику рф, а й через бездіяльність самої України.

З початком проголошення Незалежності, держава не збудувала жодної української бібліотеки на сході України. Хоча, навіть Василь Стус у своїх працях писав, що Донеччина – це колиска української мови (звичайно, він мав на увазі не зросійщений Донецьк, а Донецьку область).

Лише у 2019 волонтери, на чолі з Митрополитом Донецьким і Маріупольським Сергієм Горобцовим (ПЦУ),  почали збір коштів та розбудову приміщення бібліотеки імені покійного Василя Семеновича у Маріуполі.

Саме так. Проєкт не фінансувався державою чи місцевими політиками. Містяни збирали книги українських видавництв, штукатурили стіни, шукали спонсорів, які б змогли провести комунікацію до приміщення.

На жаль, їхнім планам не судилося відбутися. Будівлю майбутньої бібліотеки, як і саме місто, було вщент зруйновано російськими окупантами.

Сьогодні Сергій Горобцов продовжує працювати із вимушено переміщеними особами, їхніми родинами і дітьми. І знову-таки, можливості працювати з цією категорією населення шукає не держава, а небайдужі співгромадяни.

Сьогодні державні інституції зайняті тимчасовими (трендовими) наративами. Наприклад, розробкою дизайнерських марок із зображенням банки огірків, що збиває дрон чи російським кораблем, який йде на*уй.

Такі інформаційні продукти є цінними для суспільства, але у короткостроковій перспективі.

Але рутинна робота із самоусвідомленням та цінностями суспільства полягає у систематичних культурних та соціальних проєктах, які наближали державу до народу.

Сучасні чинники, як би це дивно не звучало, дуже сприятливо можуть вплинути на будь-яку культурну ініціативу, яку запропонують ціннісно спраглому і розгубленому українцю.

З початком повномасштабного вторгнення, майже кожен, хто хоче відчути себе причетним до української культури і своєї забутої історії, вдягає сорочку з елементами вишиванки чи худі з державним тризубом.

Зараз вже навіть ті, хто вважали приналежність до самобутньої України чимось непривабливим (неграмотним), намагаються вплести у свою мову якесь вишукане забуте слово, вживане бабусею.

Чимало молодих людей відкривають для себе українські закинуті пейзажі, храми, музеї і те саме село, яке століттями перебувало під стигмою.

Тенденції, на перший погляд, дуже тішать: українці почали цінувати власне коріння, шукати у своєму походженні щось рідне.

Втім, чи зможе українське суспільство втримати цю хвилю у пролонгованій перспективі? Чи зможемо ми говорити через десять років про те, що бути українцем – це честь?

Звичайно, відповідь на це питання дасть результат української Перемоги.

Якою вона буде на практиці і що про її ціну скажуть ті захисники і офіцери, які будуть робити аналіз пережитого на полі бою та в Україні в цілому.

На мою суб’єктивну думку, запал на українське потрохи вляжеться навіть якщо ми переможемо на наших умовах – з українським Кримом.

Етнічне піднесення зумовлено сильними емоційними переживаннями та болем. Тому, коли “середня температура по палаті” вирівняється, ми отримаємо виснажене постійною боротьбою суспільство.

Для того щоб втримати увагу своєї ж, рідної авдиторії, не говорячи по іноземців, інтелектуали і митці повинні орієнтуватись на формування ціннісно об’єднаного сегменту.

Зрештою, культура завжди була і залишається джерелом життєвого натхнення, і сьогодні вона здатна об’єднувати загублених і дезорієнтованих громадян нашої країни.

Для ролі культури народу велике значення має усвідомлення взаємодії культури з різними сферами життя суспільства і, перш за все, взаємодія культури і економіки.

Адже культура – це інвестиція зокрема в економіку країни. Заробляти на українській культурі, відповідно, мають ті, хто переслідує не комерційний, а суспільний інтерес.

Сьогодні українська народна культура нарешті може вирватися з лабет комуністичного трактування – нести своєї змісти і наповнювати ними тих, хто ще не відкрив у собі українство, але наполегливо його шукає.

Війна – це екзамен не лише для української оборони, але й для нації, яку довгий час намагалися переконати у тому, що шаровари і червоні чоботи – це все, що в неї є.

Євгенія Слівко