Здобуття вітчизни

Лише в 1919 р. після гірких поразок була проголошена формально суверенна УСРР. А VIII партійна конференція РКП в грудні 1919 р. заявила про визнання її самостійності і прийняла спеціальну резолюцію «Про радянську владу на Україні», в якій зазначалось: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою». Таким чином, завдання цієї партії щодо національних проблем українства зводились у цьому документі до вживання рідної мови, що штучно звужувало їхнiй зміст.

В цей же час склад КП(б)У поповнювався вихідцями з українських політичних партій, які перейшли на платформу радянської влади і виступали активними прибічниками національної розбудови. Нещодавні члени Центральної Ради боротьбисти О. Шумський, М.Полоз, представник Бунду в УЦР М. Рафес, боротьбисти Г. Гринько, В. Блакитний (Еллан) та інші зайняли високі посади в КП(б)У і радянських установах, разом з колишніми членами УЦР iз числа більшовиків домагались задоволення як соціальних, так і національних прагнень народу, стали ініціаторами відновлення українізації.

21 лютого 1920 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською». В ній зазначалось, що ніяких переваг російській мові не надається. Але рідна мова більшості населення — українська не отримувала конкретних гарантій вільного розвитку. Всі державні установи повинні були приймати заяви й інші справи обома мовами. Порушники цього рішення могли бути притягнені до відповідальності. На практиці ж, наприклад, із 90 газет, що видавались в 1920 р. в УСРР, тільки 12 публікувались українською мовою. Діловодство, навіть листування між Наркоматом освіти і ЦК КП(б)У, здійснювалось російською.

9 вересня 1920 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У був розглянутий проект закону «Про українізацію» (показово, що вперше в радянському партійно-державному документі з’являється цей термін). Проект через його декларативність був відправлений на доопрацювання з певними зауваженнями. Одне з них вказувало на те, що установи, які безпосередньо обслуговують населення, повинні мати штатних співробітників із знанням української мови.

А відомий речник відродження української нації в умовах радянської влади, колишній боротьбист, а з 1920 р. — член КП(б)У, Голова Держвидаву УСРР, а потім — головний редактор газети «Вісті ВУЦВК» В.Блакитний в цей же час (15 вересня 1920 р.) звернувся з доповідною запискою «З чого починати «українізацію» України». В ній він підкреслював важливість забезпечення фактичної рівноправності мов в Україні, доводив необхідність широкого використання її в державних установах. Зокрема, пропонував «для перелому зневажливого ставлення до української мови міщанської маси радянських службовців... видати наказ, хоча б з попереднім визначенням строку, протягом якого вони повинні вивчити українську мову», публікувати підручники, словники української мови. Особливу увагу Блакитний приділяв необхідності поліпшити роботу преси, яка залишалась «великим знаряддям русифікації», здійснення українізації літератури, де «живуть ще незжиті тенденції упертої загальної русифікації». Блакитний вважав важливим, щоб радянські й партійні посади займали українці. З цього часу (вересень 1920 р.) започаткований ще Центральною Радою термін «українізація» почав вживатись і в партійних та радянських установах УСРР.

Показово, що ряд радянських діячів намагались тлумачити зміст радянської українізації значно ширше, ніж це закріплювалось в офіційних документах. Так, М.Скрипник визначав її як «діяльність партії і керованою нею радянської влади для того, щоб пригнічений до Жовтневої революції український народ, трудящі маси організувати в робітничо-селянську державу і тим самим вивести з минулого пригніченого стану, розвивати культуру, піднімати її і далі, рухаючись по шляху соціалістичного будівництва». Тобто Скрипник включав в українізаційний процес і творення державності в радянській її формі, намагався використати цю політику для розширення прав і функцій УСРР. В рішеннях партійних і радянських форумів українізація зводилась до культурно-громадських заходів, які мали сприяти використанню для зміцнення радянського устрою могутнього потягу народу до національного відродження. В той же час центральна влада не допускала перетворення цього процесу в некерований, обмежувала його бажаними для режиму рамками.

Але і в такий урізаній порівняно з політикою УЦР формі українізація 20-х рр. стимулювала національну культурну розбудову і позитивно випливала на ряд інших сторін суспільного життя. Вона сприяла наближенню партійно-державного апарату до українського народу, певному залученню українців до радянських форм державного управління. Створювались сприятливі умови для поширення і розвитку української мови, науки, освіти, всієї культури. Українізація 20 х рр. стимулювалапідготовку і висування, хоч і обмежене, працівників української національності. В ході здійснення радянська українізація була підтримана значними суспільно-політичними силами, які покладали на неї великі надії.

При цьому зауважимо, що використання тільки терміну «коренізація» щодо відповідної політики 20 хрр. в УСРР не дає можливості відобразити конкретний зміст, специфіку і головну тенденцію цього процесу в Україні. Адже йдеться про таку провідну в УСРР тенденцію, як увага до розвитку і поширення використання української , а не якоїсь іншої мови, до поступу саме української культури в інтересах радянської влади тощо. Та й термін «українізація» вживався УЦР як офіційний ще з 1917 р., а в УСРР — з 1920 р., тобто з’явився значно раніше, ніж поняття «коренізація».

Крім того, складовою українізації, в т.ч. і в 20-х рр.. було й сприяння розвитку національних меншин, серед яких радянська влада теж намагалась «вкоренитися». В процесі здійснення цієї політики підтримка культури національних меншин мала сполучатись з вихованням у неукраїнської частини населення розуміння значення і поваги до культури більшості громадян України, серед яких вони живуть, вміння користуватися її здобутками. До того ж ні за часів української революції, ні в радянський період не йшлося про дерусифікацію деполонізацію. Передбачалось забезпечення всім меншинам можливостей для національно-культурного розвитку в площині рідної для них мови, всієї культури в поєднанні, як відзначалось вище, з оволодінням духовними багатствами українства. В 20- х рр. це, зокрема, прявлялось і в утворенні в місцях компактного проживання національних меншин відповідних культурно-освітніх закладів, адміністративно- територіальних одиниць. В 1927 р., наприклад, в УСРР діяли автономна Молдавська республіка, 12 національних районів і 899 національних сільрад (8,2% загальної кількості останніх), в т. ч. 312 — російських, 228 — німецьких, 138 — польських, 117 — єврейських, 44 — болгарських, 30 — грецьких, 14 — молдавських (за межами згаданої автономії), 13 — чеських, 2 — білоруських, 1 — шведська.

Суттєвим для радянської влади було й намагання в 20 х рр.. обмежити в УСРР,як і в інших республіках, крайні прояви войовничого російського шовінізму. Це було пов’язано, перш за все, з прагненням нейтралізувати тих росіян, переважно з числа заможних прошарків, які разом з московською православною церквою вороже ставились до радянської влади, намагались їй зашкодити. При цьому московські керівники намагались здійснювати це збалансовано, щоб не зашкодити інтересам централізованої союзної держави, не випускати українізацію за переважно культурницькі рамки.

Тому терміни «дерусифікація» чи «коренізація» не повністю відображають всі аспекти відповідної політики в 20-х рр. Її втілює запроваджений Українською Центральною Радою термін «українізація», який використала і радянська влада, звузивши при цьому її зміст. Відповідні процеси 20-х рр. ХХ ст. найбільш точно відображає, на нашу думку, термін «радянська українізація».

Прагнучи не допустити надто великої українізації в УСРР, Сталін вважав за необхідне здійснювати її в певних межах. З цією метою він ще на початку 20 х рр. радив «призначити(в склад ЦК КП(б)У. — В.Ш. ) 2—3 чоловіка, які розмовляють українською мовою, а інші — росіяни». Не раз він направляв в УСРР працівників, які й мали протистояти активній українізації. Таким підходом стимулювалась діяльність сил, влучно висміяних в 1929 р. М.Кулішем в образі тьоті Моті з комедії «Мина Мазайло», яка заявляла: «Приличнее быть изнасилованной, нежели украинизированной».

Радянська українізація, розпочавшись як необхідний захід для піднесення авторитету правлячої партії і зміцнення зв’язків влади з корінним населенням, підтримана та підштовхувана масовим українським рухом, прогресивними колами української інтелігенції, набула більш широкого, ніж цього хотіли керівні кола, розмаху. З часу офіційного запровадження в 20-ті роки цієї політики вона здійснювалась нерівномірно. Неоднозначними за своїм змістом, шляхами проведення і результатами були окремі її етапи. Процесу українізації весь час доводилось пробиватись через опір союзних структур, їхнiх ставлеників, які прагнули будь-що не випустити його за дозволені центром рамки. Вистачало й протидії тих, хто не розумів сутності національної культури, прагнень українства. Це й т. зв. теорія боротьби двох культур, згідно з якою українська культура вважалась «відсталою» і «відмираючою». Це і оголошення українізації «петлюризацією» і контрреволюцією тощо. Але в цілому радянська українізація, хоч і була значно обмеженішою, ніж започаткований УЦР в 1917 р. процес, мала все ж поступальний характер до початку 30-х рр.

Завдяки українізації національна мова, вся культура здобули певну державну підтримку і розвиток. В кінці 20-х рр. близько 80% загальноосвітніх шкіл стали україномовними, що, до речі, аж ніяк не заважало їхнiм випускникам вступати до вищих навчальних закладів чи працювати в різних галузях народного господарства та культури, в т. ч. і за межами України. А, навпаки, обумовлювало більш різнобічний і ширший за діапазоном науково-культурних надбань свого й інших народів характер їхньої освіти, а відтак — і кращі можливості для їхнього використання. Рідною українською мовою вчили читати й писати мільйони неписьменних, які складали тоді більшість дорослого населення. Було запроваджено обов’язковий всеобуч, а пізніше — загальну початкову освіту. В 3,4 разу збільшились чисельність студентів. Відновила роботу і активно розвивалась Академія наук. Майже 90% газет і понад 50% книг видавались в республіці українською мовою. Ренесанс переживали й інші галузі української культури. Творчі пошуки митців втілювались в багатьох створених в ті роки високохудожніх творах літератури, театру, музики, кіно, образотворчого мистецтва, фольклорних досягненнях, в діяльності різноманітних літературних об’єднань. У перебігу українізації державні й партійні установи перейшли переважно до української мови у своєму діловодстві. Частка українців у складі КП(б)У зросла з 23% у 1923 р. до 52% у 1927 р., серед службовців державного апарату — відповідно з 35% до 54%.

Будучи чинником національно-культурного поступу України, радянська українізація всупереч бажанням московських керівників певною мірою об’єктивно, хоч і в обмеженій формі, була продовженням відповідної політики УЦР, відігравала важливу роль у піднесенні національної свідомості та гідності українського народу. Це викликало острах у ряду союзних керівників, які врешті решт вирішили покінчити з таким процесом. Тим більше, що, на їхню думку, покладені на українізацію завдання були виконані. Подальше ж зміцнення централізованої влади, посилення командно-бюрократичних методів в діяльності сталіністів були несумісні з надто динамічним розвитком національної культури, прагненням прогресивних кіл республіки до розширення її суверенних прав, хоча б і в рамках СРСР. А форсування індустріалізації, її фактична невдача в першій п’ятирічці, насильницька колективізація, Голодомор 1932— 1933 рр., опір широкого загалу такій нереалістичній політиці, побоювання відповідальності за ганебні провали ще більше спонукали сталінське керівництво до брутального припинення радянської українізації, до терору проти громадян, які самовіддано створювали політичний, економічний, духовно-гуманістичний потенціал нації. Це загальмувало в 30-х рр. ХХ століття національно-культурний і соціальний поступ нашого народу, в значній мірі перетворило започаткований Центральною Радою ще в 1917 р. і частково продовжений в 20-х рр. український ренесанс в «розстріляне відродження». Термін «українізація» був вилучений із вживання на довгі роки, а про відповідний процес годі було й згадувати.