Анатоль Камінський 1970-ті роки висунув та почав реалізовувати «розгорнуту програму боротьби проти СССР»

Професор Анатоль Камінський, - нинішній Голова Політичної ради ОУН за кордоном та Голова Президії Середовище УГВР, який нині замешкав у американському місті Ворвіку, у 1970-их роках висунув розгорнуту програму боротьби проти СССР та запропонував перенести боротьбу національних центрів безпосередньо на територію СССР. Як видно, із  інформаційного повідомлення Голови КДБ УРСР тов..В.Федорчука тов.Щербицькому В.В. (ЦК КПУ), дійсно: «…Каминский выдвигает развернутую программу борьбы против Советского Союза…». Ось якраз тримаю в руках два надзвичайно цікаві документи підсовєцької доби: 1)цілком таємне інформаційне повідомлення  №376 від 17 липня 1977 року, адресоване Центральному Комітету Комуністичної партії України товаришеві Щербицькому В.В. написане російською мовою  за підписом Голови Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів Української РСР В.Федорчука, разом з анотацією  на 25 аркушах на книгу А.Камінського «Динаміка визвольної боротьби» та 2)Довідку №3668 від 18 травня 1972 року того ж таки генерала  КҐБ В.Федорчука  про нараду, яка відбулася у лютому 1977 року «…главарей «Закордонного представительства    украинского главного освободительного совета» (ЗП УГВР), на котором с информацией о январских арестах на Украине выступил член политического совета «Организации украинских националистов за кордоном» (ОУН-з) Каминский Анатоль».

Слід віддати належне аналітикам  з КҐБ УССР, які досить пристойно вивчили книгу «активного врага Советской власти» Анатоля Камінського «Динаміка визвольної боротьби»,  автора інших ґрунтовних праць з стратегії, теорії і практики українського національного руху, які також згадуються в зазначеному тут інформаційному повідомленні - «На новому етапі» та «За сучасну концепцію української революції»,  запропонувавши свої шляхи й методи  боротьби проти українських націоналістів за кордоном для «товарища Щербицкого В.В.».

В інформаційному повідомлені КҐБ-істів  зазначалося, що у книзі та діяльності А.Камінського  «особлива увага присвячена російському питанню, переченню боротьби наццентрів на територію СССР» (О.П. – тут і далі переклад з російської мій). В анотації йдеться, що «Аналізуючи стратегію і тактику центрів ОУН на сучасному етапі, Камінський висуває розгорнуту програму боротьби проти СССР. Головним завданням націоналістичної  еміґрації він вважає перенесення підривної діяльності та територію Совєцького Союзу. На думку автора, націоналісти мають використовувати  будь-які леґальні, напівлеґальні метоли з метою пробудження  визрівання т.зв. «національного потенціалу» та  підготовки націоналістичних кадрів до «вирішальної битви». «Фронт боротьби», за задумкою Камінського, має проходити по всіх лініях громадсько-політичного життя «від дитячого садка і школи до академії наук» та «від колгоспу до промислового комбінату». Він пропонує зосередити головні зусилля  на питаннях «боротьби за зміцнення національної самосвідомості, проти «русифікації», розгортання індивідуального терору, саботажу, диверсій та інших ворожих акцій… Вказуючи на необхідність перебудови психології вислужництва та холуйства стосовно всього російського… Автор намагається ототожнювати себе і всіх українських буржуазних націоналістів з минулого і сучасного з українським народом… На відміну від попередніх буржуазно-націоналістичних концепцій «уничтожения Москвы» Камінський пропонує різними шляхами впливати на населення РСФСР, встановлюючи зв’язки з російськими «антирежимними» елементами, сприяти «принципу гуманізації і демократизації» серед російського населення з метою можливого у випадку необхідності залучення його до загального фронту боротьби всіх народів СССР… Поширення «бандеровской заразы» в таборах, яке мало місце після війни, під сучасну пору, як радить Камінський, має бути перенесено на корінні землі Росії... Камінський наводить грубу брехню на органи КҐБ, руками яких, як він пише здійснений наступ на українську культуру в 1960-их роках…».  

Відомий український політолог, громадський діяч й вчений-правник Анатоль Григорович Камінський,  який минулого року відзначив своє 90-ліття, досі тримає руку на пульсі українських та світових подій. В одній із останніх свої доробок він зокрема зазначає, що «… зараз слід осмислювати і пам’ятати про те, що теперішнє значення і роль України в сучасному конфлікті визначається двома основними чинниками, чи факторами. Перший із них, це — геополітичне положення України, точніше її сусідство з Росією. Це є константа, що її не можна змінити. Ані ми, ні росіяни, не переберуться із своїх земель на місяць, чи Марс. Другий фактор — це Путін, як «природний аґресор» і виразник традиційного російського імперіалізму, «одержимий» місією повернення України у нову російську імперію. Цей другий фактор — не є константою. Можна зміняти людину, може змінятись політика людини, теж примусово і т.д. Одним словом, можна шукати і знаходити різні заходи і засоби як розв’язати проблему самого аґресора і тим самим усунути сам конфлікт і пертурбацію та як забезпечити мир на майбутнє. Вже тепер дискутуються різні схеми і плани щодо майбутнього міжнародного укладу. В тому є також голоси про майбутню евентуальну нейтральність, позаблоковість, фінляндизацію і т.п . схеми для України. Цікаво, що навіть Збіґнєв Бжезінскі згадав нещодавно про можливість фінляндизації України. Очевидно, що до тих схем ми не зараховуємо «проекцію» Кремля, яка «пропонує» безблоковість, федералізацію і російську мову, як другу державну, та яка є нічим іншим як погано закамуфльованим планом повного поневолення українського народу і ліквідації нашої державності…».

Народився ж професор Анатоль Камінський 17 травня 1925 у селі Кошляках на Тернопільщині. Від часу заснування він входить до керівництва Організації Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз), а від червня 1991 року став головою цієї впливової інституції українського зарубіжжя. Пан Анатоль є доктором прав й професором міжнародних відносин, він закінчив гімназію в 1943 у Львові, студії права завершив на Українському Вільному Університеті (далі – УВУ) в Мюнхені у 1953 році (Західна Німеччина), а міжнародні відносини - в Лондонській Школі економічних і політичних наук (Англія) зі спеціалізацією – «теорія і практика дипломатії» 1956-1959 роках. В роках 1960-1980 він працював як дослідник в дослідно-видавничому об’єднанні «Пролог» в Нью-Йорку (США), далі працював вже як секретар (1970-73) та заступник президента того ж таки «Прологу» (1973-1980).  Як член редакцій  часописів «Сучасність» й «Український самостійник» Анатоль Камінський опублікував низку статей в обох виданнях, зокрема, з національно-визвольної тематики найновіших часів та совєтологїї, як також дописував до щоденника «Свобода» в Нью-Джерсі (США).  Після 1991 року д-р Камінський помістив багато зі своїх статей в часописах в Україні, як, напр., в журналі МЗС «Політика і час», «Віче», «Народній газеті», «Толоці», «Демократі» (де входив до складу редакції) та в інших. Від 1989 року А.Камінський викладав в УВУ міжнародні відносини і міжнародне публічне право, як також читав курси на актуальні теми української радянської і постсовєцької дійсності, у 1996-97 рр. і в 1998 році був обраний деканом факультету прав і суспільно-економічних наук УВУ, а в 1992-1993 роках читав лекції курсу міжнародних відносин в Інституті міжнародних відносин в Києві, а від 1992 року кілька років – на факультеті міжнародних відносин у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Особливою сторінкою його біографії є друга половина 80-их років минулого століття, коли пан Анатоль від 1983 по 1989 рік був керівником (директором) і начредом Української служби Радіо «Свобода» в Мюнхені.

Владислав Проненко, ветеран української служби «Радіо «Свобода», у своєму дописі «Українська «Свобода» за Анатоля Камінського» пише, що керівництво Анатолем Камінським українською службою «Радіо «Свобода» припало якраз на ті роки, коли невідворотно конав Радянський Союз, і на часі було запитання: «А що далі ?» … 1983 року «Радіо «Свобода» очолив Джордж Бейлі, американець угорського походження, автор широковідомої на Заході монографії про Андрія Сахарова. Джордж Бейлі був добре обізнаною людиною в справах підкомуністичної Східної Європи, в тому числі й України, де він вперше побував 1945 року як офіцер зв’язку американської армії. Українська ж служба «Радіо «Свобода» на момент його приходу перебувала у тяжкій кризі, практично паралізована «герусифікацією». Це визначення належало співробітникові української служби Григорію Панчуку, й означало стиль керівництва її директора Миколи Геруса, а саме: «викореніння націоналістичної лінії в українській редакції»… На момент запрошення очолити українську службу «Радіо «Свобода» Анатоль Камінський мав вже також неабиякий досвід у журналістиці як постійний дописувач до журналів «Сучасність» та «Український самостійник», щоденника «Свобода» на теми національно-визвольного руху найновіших часів та радянології й був відомим політиком як чільний діяч ОУН та УГВР. Пропозиція очолити українську службу «Радіо «Свобода» відкривала перед політиком й науковцем певну можливість перебудувати радіопересилання так, щоб вони були відповідними фундаментальним потребам національно-визвольного та демократичного руху саме на «материковій» Україні. «Йшлося головне про новий курс у програмному аспекті, оскільки для мене було важливим, щоб зробити з української служби відповідний, якнайбільш ефективний інструмент впливу на рідні землі, з метою не лише подавати об’єктивну інформацію, але й сприяти відродженню національної самосвідомості та розвиткові політичної культури, — пригадував багато років пізніше в одному з інтерв’ю Анатоль Камінський. — В організаційно-структуральному аспекті йшлося про збільшення кількості працівників радіо і частот для українських передач». Джордж Бейлі поставився позитивно до таких вимог.  На початках директорства Анатоля Камінського в українській редакції було приблизно 15-17 штатних співробітників. Новопризначений директор вимагав збільшити їхню кількість до 50 ти, і таке йому обіцяли «в міру можливостей», однак вона остаточно сягнула 27-30-ти. Ось імена деяких із них: В.Ромашко (Кубрик) — він тимчасово очолював українську службу в період між звільненням М.Геруса та призначенням А.Камінського; І.Качуровський, О.Власов-Овдієнко, А.Ребет, Ю.Тимченко, І.Гордієвський, Г.Панчук, Емма Кошелівець (О.П. – Емма Андієвська), О.Народецький, В.Яремій, А.Щепко, Б.Нагайло, А.Гайдамаха, Д.Сторчак, Ю. фон Штайден (Дубанович), В.Ганик, Ліна та Іван Гвать, Л.Зелінґер, М.Мигалисько. Крім того, в Нью-Йорку діяв кореспондентський пункт, або бюро, яке очолював Ю.Дулерайн і де працювали В.Боровський, Надія Світлична та Л.Лиман. Поступово упевнились тематичні блоки, з яких складалась програма української служби. Їх було вісім: Міжнародні новини; За права людини, за права нації; Міжнародні коментарі; Література та мистецтво; Суспільно-економічні справи; Історичний блок; Релігійна програма; Молодіжна програма. Загальний обсяг мовлення складав шість годин на добу; кожна година розпочиналась випуском актуальних новин. Українська «Свобода» в Мюнхені за часів Анатоля Камінського намагалася діяти так, як би вона була в Києві, тобто заповнювати ту інформаційну і програмну нішу, якої не було й не могло бути в УРСР. Однак слід врахувати разючу диспропорцію в постачанні інформацією. «Радіо «Свобода» було передплатником усіх провідних західних інформагентств, чим сповна користувалась його українська служба. Крім того, вона мала приблизно 40-45 т.зв. вільних співробітників, які виконували функції кореспондентів. Серед них було чимало визначних громадсько-політичних діячів та діячів культури та релігії. З Парижу для української служби працювали Л.Плющ та З.Вітошинська, з Риму — о. д-р Іван Музичка; в Німеччині для неї працювали  А.-Г. Горбач та І.Кошелівець; в Англії — М.Добрянський, В.Свобода; в Австрії — О.Заверуха; в Скандинавії —Б.Залуга (Швеція); Б.Подолянко подавав репортажі з Австралії, а з Південної Америки — В.Вовк (Бразилія) та М.Василик (Арґентина). Кореспондентами в Ізраїлі були Я.Сусленський та Ю.Мілославський, а найбільше їх було у США та Канаді, а відтак назвемо найбільш відомих — відповідно О.Соловей, Ю.Шумовський, та В.Мороз, М.Марунчак, Є.Штендера. Набагато важче було висвітлювати події і становище в УРСР. Слід спеціально наголосити, що «Свобода» була радіостанцією, котра дбала насамперед про американські інтереси. Американці прагнули лише послаблення СРСР, і в ніякому разі — розвалу. Згідно з внутрішніми правилами «Радіо «Свобода» було дозволено лише інформувати за принципом п’ятьох «W» — When, Where, Who, What, Why (коли, де, хто, що, чому). Через відсутність, точніше, неможливість мати кореспондентів в УРСР, українська служба подавала новини звідти «postfactum». До того ж інформаційну політику необхідно було пристосовувати до політичних доктрин США. Втім, навіть те, що просочувалось до ефіру, вже само по собі було великим здобутком. Якби не українська служба — навіть про ці події мало хто б знав в УРСР. Одне з основних джерел інформації — вивезений усіма правдами і неправдами на Захід український Самвидав, яким українська служба активно користувалася від часу його появи. Водночас українська служба «Радіо «Свобода» намагалась до 1989 року підтримувати контакти з усіма можливими постачальниками інформації — дисидентами, політв’язнями, громадськими і культурними діячами. А головний козир і головна зброя української служби «Радіо «Свобода» під ту пору — активна оборона прав людини в УРСР. Оборона прав людини мала стати й стала тим руйнівним елементом, що повинен був і поставив СРСР на коліна.  Найголовнішим здобутком директорства Анатоля Камінського стало те, що українська служба знайшла той новий курс у програмному аспекті, якого він прагнув — поставило проблему української державності. Свідчення того — хоча б звинувачення бостонською «Christian Scince Monitor» (11 вересня 1986 року) української служби та її директора в «націоналізмі». Газета по датах виходу в ефір (!) перелічує передачі (зокрема, про УПА, Романа Шухевича-Чупринку, Ярослава Стецька), присвячені боротьбі українців за незалежність. Українські дисиденти роками слухали українську «Свободу», а також ті люди, для яких доля України не була байдужою. Радіопересилання не могли залишитись без впливу на них — в пізні 80-ті вони очолили національно визвольний рух, котрий набув всенародного масштабу. Дехто з тих слухачів сам став кореспондентом української «Свободи» й творцем її нового обличчя вже від 1989 року. З іншого боку, не варто перебільшувати кількості слухачів української програми. Переважна більшість таки ловила «Свободу» російську. Ясно, що так званий український слухач російської «Свободи» не міг утверджуватись як українець, а навпаки. Анатоль Камінський очолював вже тепер дійсно українську службу «Радіо «Свобода» до кінця 1989 року. Відтоді її боротьбою за свого слухача керував новий директор — Богдан Нагайло».

Фактично усі тези Владислава Проненка підтверджує також і Богдан Горинь, колишній дисидент, політичний і громадський діяч, народний депутат України 1-го та 2-го скликань, який у своєму дописі «Ода Радіо Свобода і радіоприймачу ВЕФ» зазначає, що «…вплив Радіо Свобода на людину часів радянського тоталітаризму спробую пояснити на такому прикладі. Для фізичного здоров’я в’язня який перебував у затхлій камері зі штучним освітленням і закритим вікном, мало велике значення раз на добу, згідно з тюремними правилами, подихати свіжим повітрям у закритому дворику. Побачити небо, сонячне світло, вдихнути свіже повітря. Подібну короткочасну радість відчували небайдужі до долі України люди великого радянського концтабору, яким у задушливій політичній атмосфері бодай годину на добу вдавалося почути «Говорить Радіо Свобода»… Під час розмови з друзями, аналізуючи зміст закордонних радіопередач, у яких ішла мова про Україну, мені часто приходили на думку слова Василя Симоненка: «Йде на світі люта битва за твоє життя, твоє буття». Василь Симоненко поетичною інтуїцією дуже точно схарактеризував роль України у світовому геополітичному просторі. Було тверде переконання, що без України не може існувати велика російська імперія. Розуміючи загрозу для світу велетенського монстра, Захід був зацікавлений ослабити його силу, порушити його моноліт. Тут співпали інтереси трьох складових: активної частини національно-свідомою інтеліґенції в Україні, української діаспори, яка мріяла про вільну Україну, й українського відділу Радіо Свобода і політики США. Ці тенденції з особливою силою проявилися у 80-х роках, коли відбулися радикальні структурні зміни у керівництві та діяльності Радіо Свобода… На мій погляд, заслуговує найвищої вдячності України директор «Свободи» Джордж Бейлі, який, звільнивши байдужого чи ворожого до українських національних проблем керівника Української служби Радіо Свобода Миколу Геруса, на його місце серед великої низки кандидатур призначив досвідченого політика, авторитетного науковця, виваженого дипломата, серцем і розумом українського патріота Анатоля Камінського, завдяки якому «Свобода» стала українськім голосом, виявом внутрішніх прагнень народу до демократії і незалежності. Сталося це якраз у той час, коли в Україні та інших республіках загниваючої імперії під назвою СРСР зароджувався вирішальний етап національно-визвольних рухів. З часу призначення Анатоля Камінського керівником Українського відділу Радіо Свобода національно-свідомі сили в Україні відчули лікоть побратимів, єдність дум і прагнень, власну потребу якнайтіснішого співробітництва. Без перебільшення можна сказати: Радіо Свобода стало рупором ідей українського національно-визвольного руху. Без допомоги «Свободи» не було б можливості через мізерний тираж самвидаву донести до широких кіл громадськості думки борців за демократію, свободу і незалежність рідної країни… Сподівання вибороти незалежність стали реальністю 24 серпня 1991 року: Україна проголосила незалежність. Вважаю, що велику допомогу і безпосередню участь у цій події належить Радіо Свобода – спільному виразникові дум і прагнень української діаспори і материкової України. Протягнувши через залізну завісу один одному руки побратимства, ми спільно вибороли українську незалежну демократичну державу.   Це – наша спільна перемога…».

Анатоль Григорович є автором майже двох десятків книг, від 16 року свого життя є членом  Організації Українських Націоналістів (ОУН),  пізніше став головою Екзекутиви (виконавчого органу Політичної Ради) зреформованих Закордонних Частин ОУН-ОУН за кордоном (ОУНз) (1954-1958), членом Президії Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР) (1973-1981), заступником Голови Середовища УГВР (1981-1995), членом Політичної Ради ОУНз (1954-1991), голова ОУНз від червня 1991 року й голова Політичної Ради Середовища УГВР від квітня 1995 року по даний час. Пан Анатоль є лауреатом Міжнародної премії ім.Пилипа Орлика, що її він одержав у 1994 році в Києві «за значний внесок в демократизацію українського суспільства».

Основні думки, спостереження та висновки  проф.А.Камінського поміщені в його багатьох книгах, як також упорядкованій мною понад 10 років тому Збірці його дописів та статей «На шляху до національної держави. Еволюція і революція. Самооборона і наступ. Процес і потенціал», де широкому загалу українських читачів подано не лише аналіз поодиноких чинників української визвольної політики, а насамперед йшлося про елементи, що складають цілісну визвольну концепцію, як, наприклад, про роль та співвідношення еволюційних та революційних форм боротьби, конечності національної свідомості й власної філософії національного буття, детально розглядалися можливості підпільних і леґальних форм боротьби в умовах тоталітарного режиму, розпрацьовано зміст, стратегію і тактику українського визвольного руху в 1960-1980-их роках з прицілом на недалеку й майбутню перспективу. Під сучасну пору у цій площині цікавими й безперечно актуальними є досліди й напрацювання Анатоля Камінського у зрізі перестановки українського політичного думання із оборонного на більш наступально-активне по відношенню до тоталітарних прагнень одвічних українських супротивників. Прикметним у писаннях А.Камінського є й те, що в основу своєї концепції він поклав і науково обґрунтував тезу ненасильної, мирної революції й завжди твердо став на позиції поєднання й синтези революційних і еволюційних методів на кожночасному етапі боротьби. Політична наука,  переконаний сьогодні А.Камінський, вчить, що в кожній ситуації треба застосовувати різноманітні методи, тобто такі, що їх саме диктує кожна окрема ситуація. Ніколи не можна діяти за одним і тим же рецептом в усіх обставинах і в кожному часі. Але поки не буде, крім національної еліти, національно й державно свідомих народних масс, – годі думати про успіх визвольного здвигу. А в ситуації щодо України слід додати ще й процес протверезіння з русифікаторського чаду, про що завжди і повсячас наголошує він у своїх писаннях.

Анатоль Камінський – надзвичайно колоритна й чи не найбільш велична та знакова постать в українській політології нашого часу, незважаючи на деяку прагматичність його доробку. Однак він - не романтик революції. Він не пророк. Але його деякі передбаченя, ба що більше – пророцтва, - мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись жодній національній революції, яким би шляхом вона не йшла. Йдучи за Камінським, можна безперечно стверджувати, що праця над відродження нашої нації, затруєної брутальною та повальною русифікацією, вимагає від українського суспільства поєднувати свій патріотичний ідеалізм з прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття здобуття національної держави.  Я писав в одній із своїх попередніх праць про визвольну концепцію Анатоля Камінського, що «не раз доводилося чути, що час справжніх мислителів та борців минув ще у ХІХ сторіччі, а наше ХХ та ХХІ, на цьому героїчному фоні здається убогим. Подібні твердження є тенденційними і несправедливими по суті, якщо тільки не вимагати чогось неможливого в надзвичайного». Приклад з українською визвольною концепцією, життєвим шляхом й громадсько-політичною діяльністю Анатоля Григоровича Камінського, як на мене, вкотре спростовує попередню тезу.

«… Не треба сумніватись, - зазначає у одній із своїх статей Анатоль Григорович Камінський, - що «пертурбаційний шлях» Путіна теж закінчиться його загибеллю як це сталося з багатьма іншими природними аґресорами… Сьогодні майже весь західний світ об’єднався проти путінської аґресії в Україні, даючи моральну, політичну, дипломатичну, економічну і, надіймося, в скорому часі й мілітарну підтримку. Але тут виникає очевидне запитання: що є остаточною метою західної політики супроти Путіна і російського імперіалізму і чи маємо сьогодні сучасних Клемансо й Черчиллів, готових, як мовиться, цілеспрямовано боротися до кінця, щоб усунути Путіна і будь-яку російську імперіалістичну загрозу взагалі… Мирний план Заходу щодо розв’язки російсько-українського конфлікту, який спровокував і посилює Путін, виключає (принаймні дотепер) його насильне усунення, яким кінчає звичайно пертурбатор у схемі обох американських міжнародників. Тут маємо однак не лише мирні засоби і заходи тиску, але й мирну мету, а дехто навіть вже тепер турбується про те, щоб уможливити Путіну «зберегти обличчя», якщо його вдасться переконати чи примусити лише мирним тиском. Щоправда, дехто вважає і розраховує на те, що й мирними засобами можна осягнути те саме, для чого звичайно треба насильних засобів, як, наприклад, відсунення пертурбатора від влади. А зараз все це вовтузиться у парадоксальній ситуації – Путін веде ґібридну війну і рівночасно перетворив частину української території на полігон для випробування своєї модерної зброї; Україна борониться чим може і висуває свій мирний план, що за нього кожного дня платить людськими і матеріальними втратами, а Захід послідовно продовжує апелювати до Путіна, шоб він змінився й змінив свою аґресивну політику. Якщо ж йдеться про мирний план України, точніше української влади, а ще точніше самого Порошенка, то він уповні вписується у мирний план Заходу і є ґарантом дотеперішної підтримки з боку західних партнерів. Підтримки, яка для України є конечною навіть в тих обмежених дотеперішніх формах і вимірах унаслідок ситуації, до якої її довів режим Януковича…».

Насамкінець, залишається лише додати, що розгорнута програми боротьби проти «імперії зла» СССР, яку висунув у 1970-их роках та певною мірою через свою діяльність у ЗП (Середовищі) УГВР, ОУН за кордоном, фірмі-корпорації «Пролог» та Радіо «Свобода» реалізував Анатоль Камінський могла б бути змодернізована й застосовна сучасними українськими політиками, але вже в нових умовах щодо правонаступниці того ж таки СССР – путінської Росії, яку дехто з депутатів Верховної Ради України прагне називати «Московщиною», що б найкраще відповідало б її суті та добре характеризувало її походження та аґресивну політику в усі часи існування цієї імперії. 

Примітка: Автором О.Панченком використано копії  з документів Галузевого  державного архіву СБУ  (ф.16, спр.1062, арк.106-132) та (ф.16, спр.1009, арк.252а-252б)