За українську землю

2010 року людство відзначає 65-ту річницю незабутньої перемоги Об’єднаних Націй над німецьким фашизмом, японським мілітаризмом та їхніми союзниками у Другій світовій війні. Осінніми жовтневими днями 1944 року закінчилися бої, якими було завершено вигнання збройних сил головного винуватця Другої світової — фашистської Німеччини та її сателітів з українських земель. Отже, день 28 жовтня 1944 року, коли було звільнені останні українські міста — Ужгород і Чоп, став днем повного визволення України від німецько-румуно-угорських окупантів.

Може, декому з сучасних молодих, і не тільки молодих, людей важко уявити ту величезну радість, піднесення, гордість, які охопили тоді більшість українства. Але учасники чи свідки тих подій, ті, хто неупереджено їх вивчають, знають: підстави для такого сприйняття були більш ніж вагомі. Визволення України стало одним із найважливіших етапів на шляху до повного й остаточного розгрому 1945 року фашистських претендентів на світове панування. То була Перемога (одна на всіх) чесних людей на Землі. Вона врятувала людство від фашистського рабства, а багато етносів, які нацисти та їхні поплічники вважали нижчою расою, неповноцінними, в т. ч. і український, — від зникнення. Адже 26 держав, в т.ч. США, Велика Британія, СРСР, які назвали себе Об’єднаними Націями, у своїй Декларації, підписаній 1 січня 1942 р. у Вашингтоні, заявили, що вони у Другій світовій війні «будучи впевненими, що повна перемога над їхніми ворогами необхідна для захисту життя, свободи, незалежності й релігійної свободи і для зберігання прав і справедливості як у їхніх власних країнах, так і в інших країнах... зайняті загальною боротьбою проти диких і звірячих сил, що прагнуть підкорити світ» і зобов’язувались «використати всі свої ресурси, військові або економічні, проти членів Троїстого пакту і тих, хто приєднався до нього...». Тобто Об’єднані Нації в 1939—1945 рр. вели війну проти фашистської Німеччини та її союзників, які намагались зробити так званих арійців володарями планети, інші народи значною мірою винищити, а уцілілих — перетворити на своїх рабів.

Цими незаперечними обставинами в першу чергу обумовлюється характер, тобто визначальні ознаки, властивості, риси участі українства в Другій світовій війні. У зв’язку з цим ще раз підкреслимо, що битви з фашистськими загарбниками українство розпочало ще в березні 1939 р., коли союзник нацистської Німеччини — гортистська Угорщина за підтримки Гітлера напала на Карпатську Україну. Слабо озброєні закарпатські українці при підтримці співвітчизників з-за кордону першими вступили в нерівні бої із завойовниками. І хоча воєнні події тоді ще не набули всесвітнього розмаху, саме з цього часу українство було вимушено вести війну проти чужоземних зайд. І масштаби воєнних дій через закономірний зв’язок суспільних подій, які складали це конкретно-історичне явище — Другу світову війну, нестримно розширювалися. Таким чином Велика Вітчизняна війна українства проти фашизму охопила 1939—1945 рр. і була складовою частиною війни Об’єднаних Націй проти німецьких та японських претендентів на світове панування. Воюючою стороною у Другій світовій війні Україна, її народ визнана Об’єднаними Націями. Різні суспільно-політичні об’єднання входили до складу цієї воюючої сторони остільки, оскільки вони боролися з фашистськими агресорами.

Дуже важливо долати стереотипи в розумінні тих подій. Адже та війна була надзвичайно складним процесом. В ній радість перемог була «із сльозами пополам». Наші землі, міста і села, народне господарство, культура були вщент поруйновані. Але найбільш трагічною і непоправною була загибель кожного четвертого громадянина довоєнної України. Сучасним поколінням необхідно знати всю правду, хоч би якою вона була. Але складається враження, що нині одні хибні уявлення про війну (суцільне геройство під керівництвом партії і мудрих воєначальників) замінюються іншими, не менш помилковими (суцільні прорахунки, злочинні дії тих, кого ще недавно прославляли, і взагалі — навіщо опирались агресорам?) тощо.

Знаковою подією стало підписання українцем генералом К. М. Дерев’янком 2 вересня 1945 р. Акту капітуляції Японії, який таким чином поставив останню крапку у Другій світовій. 2007 р. йому за пропозицією автора цієї статті, підтриманої багатьма визначними діячами, науковцями та установами, було присвоєно звання Героя України (посмертно). Тоді ж, в 1945 р., делегацією УРСР поставлено підпис під Статутом ООН, який означав юридичне визнання України членом і більше того — одним із фундаторів Організації Об’єднаних Націй.

За перемогу над фашизмом Україна заплатила страшну криваву ціну. Майже на 14 млн. чоловік зменшилося за роки Другої світової її населення. Прямі людські втрати українства, що перевищували відповідні втрати будь-якої іншої країни світу, поєднувалися із страшними руйнуваннями: німецько-румуно-угорські окупанти зруйнували 714 українських міст, 28 тис. сіл (серед них 250 було спалено разом з жителями), 419 тис. виробничих споруд, 491 тис. житлових будинків, 18,2 тис. закладів освіти, науки та культури, розграбували величезні матеріальні та духовні цінності. Такого страхітливого катаклізму, в якому були поєднані жахлива загибель мільйонів — геноцид українства з небаченим до того знищенням народного і особистого господарства, культури, побуту, Україна ніколи не зазнавала у своїй історії.

Українці протистояли фашистським агресорам не тільки на своїх споконвічних землях, але й воювали з нацистською Німеччиною та її союзниками і в складі армій інших держав антигітлерівської коаліції на фронтах у Західній Європі, Азії, Африці. Це, в свою чергу, сприяло розгрому завойовників в прадідівських краях. Маємо пам’ятати всіх, хто боровся за свободу свого народу, визволяв його в роки Другої світової.

З плином часу виявляються й незнані донині чи забуті прояви героїзму, зокрема масового, у тому великому протиборстві з фашистським нашестям. Поза увагою широкого загалу в Україні до цього часу залишається, наприклад, звитяжний подвиг Львова і Харкова, жителі яких разом із військом героїчно захищали свої міста від віроломних агресорів.

НА ЗАХИСТ ЛЬВОВА

Вже 1 вересня 1939 р. — в перший день початку Другої світової — німецька авіація об 11.30 здійснила повітряний наліт на Львів. Бомби вибухнули на вулицях Фоша, Вярусув, Лєщинського, Круткій, Токаржевського, Перацького, Гловацького, на залізничній станції, аеродромі та в інших місцях. Лише внаслідок цієї бандитської повітряної атаки загинуло 83 й було поранено близько сотні львів’ян. У цей же день німецькі диверсанти підірвали поїзд Львів—Краків, внаслідок чого загинуло 19 осіб, а багато пасажирів були поранені. І в подальшому варварські повітряні нальоти й артилерійські обстріли міста не припинялись ні на день протягом всієї оборони Львова.

Безпосередньо місто захищало військове угрупування польської армії під командуванням генерала В. Лянгнера. До нього входили 5-а дивізія піхоти, 14-й полк кавалерії, 15 артилерійських батарей, ряд підрозділів інших родів військ та служб, які постійно поповнювалися за рахунок призовників і відступаючих військових частин. Наприкінці оборони, незважаючи на понесені в боях на захист міста втрати, угрупування нараховувало 15 000 вояків, серед них 1500 офіцерів. Воно було багатонаціональним. Значну частину його солдатів (на офіцерські посади допускались, як правило, тільки поляки) складали перш за все українці, а також євреї, білоруси, росіяни та представники інших національностей тогочасної Польщі. Перед війною та після її початку армія була поповнена і за рахунок мобілізації місцевого населення регіону, більшість якого складали українці. Відомий діяч українського національно-визвольного руху Т. Бульба-Боровець так описував хід мобілізації: «Потяг набитий вояками та їхніми скриньками і торбами. Всі вони були українцями. На всіх станціях досідають нові вояки... На кожній станції вздовж потягу біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають заламані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та розхристаними вишиванками». Мобілізовані зі Львова та навколишнього терену українці влилися в ряди захисників міста і без усяких застережень виконали свій військовий обов’язок. Всього в шеренгах польського війська, зокрема й на захисті міста Лева, у вересні 1939 р. проти вермахту воювали, за різними оцінками, від 150-ти до 200 тисяч українців. Більшість із них героїчно протистояли нападникам, чимало віддали життя в боях з гітлерівцями.

Багатонаціональне населення Львова сприйняло вибух війни з переконанням у необхідності оборони свого міста, як і всього краю, брало активну воєнну, матеріальну і моральну участь у боротьбі з фашистськими загарбниками. 1 вересня перед ратушею відбулася маніфестація, на якій було виражено рішучу готовність львів’ян захищатись від нацистських агресорів. І в подальшому протягом усієї оборони міста такі мітинги і демонстрації відбувалися неодноразово.

Більшість українців напередодні і після початку воєнних дій виступили на захист міста й держави, в яких проживали. На з’їзді у Львові Народного комітету Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) одноголосно було ухвалено, що «в цьому загрозливому моменті, коли Польща, нападена ззовні, буде боронитися, національний інтерес вимагає від українців у Польщі, щоб, незважаючи на незадовільне положення українського народу в межах Речі Посполитої, українці виконали всі громадянські обов’язки, включно з жертвою майна і крові». Виходячи з цієї резолюції, керівник УНДО віце-маршалок польського сейму В. Мудрий на останньому його засіданні 2 вересня під оплески присутніх заявив про необхідність відкласти політичні суперечки між українцями й поляками і попри болісний досвід минулого стати пліч-о-пліч до спільної боротьби з нацистськими нападниками. Його підтримав посол від Волині С. Скрипник. Тоді ж Крайовий провід ОУН заборонив навіть заклики до антипольського повстання в Південно-східній Польщі. За вказівкою митрополита А. Шептицького в греко-католицьких храмах ієрархи застерегли паству від будь-яких дій, що могли зашкодити обороні краю. Газети писали про велике враження, яке викликало в суспільстві «відмежування... українців від диверсійної роботи чужих агентур, від ворожої пропаганди... На захист Польщі стане тепер не 23 мільйонів етнічних поляків, а 35 мільйонів польських громадян включно з українцями...».

І навіть нерозважливі дії ряду польських державних інституцій істотно не вплинули на рішучість більшості українців дати відсіч фашистським агресорам. Адже вже після початку війни, в ніч з 1 на 2 вересня, згідно з таємною інструкцією міністерств юстиції та внутрішніх справ місцеві структури останніх провели арешти осіб, яких звинувачували у членстві в ОУН чи у зв’язках з радикальною українською націоналістичною опозицією. Іноді навіть вчиняли самосуд над підозрюваними. Але вже через декілька днів — після 5 вересня — частина з них через відсутність достатніх для затримання підстав була звільнена під запоруку. Решту ув’язнили в тюрмах чи в концтаборі Береза Картузька. На жаль, подібні провокативні вчинки деяких польських посадовців мали місце й надалі. Слідчим відділом міської поліції було проведено обшуки в редакції органу УНДО — газети «Діло», в товаристві «Просвіта», розпускалися чутки про підготовку українцями диверсійних акцій в тилу війська. Жодна з таких злостивих інформацій не підтвердилася. Ці дії спецслужб підштовхнули ряд членів ОУН на спонтанні, попри позицію Крайового проводу, антипольські виступи. Але вони мали епізодичний і локальний характер (Щирець, Миколаїв, Стрий, тобто поза Львовом) і не набули поширення. 15 вересня газета «Діло» опублікувала спільну заяву митрополита А. Шептицького та керівника УНДО й української фракції в сеймі В. Мудрого, в якій ще раз спростовувалися українофобські поголоски. В ній вказувалося, що українці «вірні закликам свого керівництва і чинникам державної влади та здоровому інстинкту самозбереження... Під час усієї війни і в теперішніх днях у Львові поводяться спокійно і займають гідну позицію щодо історичних подій, розв’язання яких в руках армії, яка воює».

Мешканці Львова будь-якої національності, як і всієї Західної України, у ці трагічні дні надавали всіляку допомогу війську в обороні міста. Чоловіки добровільно вступали до ополчення — «Батальйону народної оборони», який брав безпосередню участь у боях. В тяжких умовах поразок армії в західній і центральній Польщі, розповсюдження паніки та дезорганізації суспільного життя чимало українців, зокрема жінок та підлітків, разом з поляками та городянами інших національностей рили протитанкові рови, окопи, будували на околицях і в центрі міста барикади, інші укріплення, об’єднувалися в загони самооборони, створювали пости протиповітряної та протипожежної охорони, санітарні осередки, ініціативні групи підтримання порядку, допомоги пораненим і біженцям. Цивільне населення і вояки мужньо переносили важкі випробування. Ні значні втрати від боїв, нацистських повітряних бомбардувань та артилерійських обстрілів, ні припинення з 14 вересня функціонування каналізації, подачі води та газу, а потім — і електроенергії не зломили опору львів’ян. Збільшення населення міста за рахунок майже 100 тисяч біженців і прибулих військових частин та мобілізованих, фактична його облога німцями (відносно вільною, і то недовго, залишалася тільки дорога на Вінники), яка різко обмежила можливості підвозу харчів, обумовили наростання продовольчих труднощів. Власникам пекарень було наказано економно використовувати наявні запаси муки, але безперебійно випікати хліб і продавати його з четвертої до 21-шої години. Зважаючи на скруту із забезпеченням всім необхідним поранених, яких скупчилося в місті близько трьох тисяч у чотирьох воєнних госпіталях, львів’яни передавали їм частину своїх харчів, а дівчата і жінки допомагали у лікуванні та приготуванні їжі. Було організовано збір і пошиття в чотирьох новостворених громадських швальнях білизни, постілей, перев’язочних матеріалів, яких так бракувало в госпіталях.

Воєнні дії у Львові й однойменному воєводстві почались вже 1 вересня 1939 р. з боїв проти німецької авіації, щоденні нальоти якої тривали аж до закінчення оборони та спричинялися до значних людських жертв та руйнувань. Протягом першого тижня війни ворожі удари з повітря поєднувалися в цьому регіоні з атаками тодішнього гітлерівського союзника — словацької армії, яка була під командуванням вермахту, проти польських військ вздовж південно-західного кордону. 7 вересня в напрямі на Львів почала наступ німецька 1-а гренадерська дивізія під командуванням генерала Л. Кюблера. Прорвавши оборону польських 2-ї і 3-ї гірських бригад, 9 вересня гітлерівці вийшли на р. Сян, а 11-го захопили м. Самбор. Створене для захвату Львова воєнне моторизоване угрупування «Шьорнер» (під командуванням Ф. Шьорнера) згідно з наказом захопити місто «з ходу» о 14-й годині 12 вересня розпочало його штурм. У ході боїв на вул. Грудецькій, біля костелу св. Єлизавети та в інших місцях, які тривали до 20-ї години, неодноразові запеклі атаки німецьких сухопутних підрозділів, підтримуваних авіацією, було відбито. Особливу роль відіграли контратаки захисників міста, які були ефективно підтримані артилеристами. Коли значна їхня частина, в т.ч. обслуга польових гармат, була вбита чи поранена, на їхнє місце ставали поліцейські, цивільні мешканці прилеглих будинків.

13 вересня гітлерівці відновили штурм, який тривав до 21 вересня. В ньому тепер брала разом з авіацією і підтягнута сюди важка артилерія, яка почала систематичні обстріли міста. Це завдавало йому великих руйнувань і значних людських втрат, але не похитнуло мужності львів’ян. Вони продовжували рішуче оборонятись. Львівська радіостанція в короткохвильовому діапазоні 33,6 м сповіщала всьому світові: «Львів не скорився перед агресором, Львів захищається». Продовжували виходити газети, в яких публікувалися повідомлення керівництва оборони Львова.

Важкі бої відбувалися в районі Голоско, висот 324, 357, 374 (Кортумова гора), Яновського кладовища, барикад (в т. ч. і з домашніх меблів) на вул. Грудецькій, біля костелу св. Єлизавети, вокзалу, Дому католицького, казарм ім. Бема тощо. В трьох місцях було висаджено в повітря останню залізничну колію — на Вінники, яка єдина ще зв’язувала місто з навколишнім світом. Запекла битва й облога міста тривали до 21 вересня. Було вбито і поранено понад 4 тис. мужніх захисників. Значних втрат зазнало цивільне населення. Але гітлерівцям так і не вдалося досягти поставленої мети — захопити Львів, зламати опір його оборонців поляків, українців, вояків і городян інших національностей, які захищали українське місто Лева, проявляли при цьому масовий героїзм. Вони, таким чином, завдали першої поразки вермахту в Другій світовій війні.

17 вересня німецькі війська розпочали згідно з отриманим наказом черговий генеральний штурм Львова. В запеклих боях, що тривали на всьому фронті оборони останнього, його захисники мужньо відбивали знавіснілі атаки ворога. Терплячи поразку, фашисти з метою залякування оборонців 20 вересня висунули черговий ультиматум: до десятої години наступного дня капітулювати, погрожуючи при відмові розпочати остаточний штурм міста. Але і цей ультиматум було відкинуто.

Починаючи з 17 вересня, військово-стратегічна обстановка, зокрема й навколо Львова, почала змінюватися: в Західну Україну вступили радянські війська. Не вдаючись тут до детального аналізу дій сталінського керівництва, зазначимо, що при підході 18 вересня до передмістя Львова — Вінників радянські підрозділи були атаковані німецькими. В ході запеклого бою останні потерпіли поразку та були змушені відійти.

В ці ж дні керівництво оборони Львова почало переговори з радянським військовим командуванням про мирний вступ до міста Червоної армії. 22 вересня о восьмій ранку у Вінниках в будинку Дянковських польський генерал В. Лянгнер і радянський комбриг П. Курочкін підписали «Протокол про передачу Львова військам радянським». І вже до вечора того ж дня така передача відбулася: частини РСЧА зайняли основні пункти міста.

Таким чином, український Львів став першим містом у Європі, яке героїчно протистояло і не скорилось фашистам, нанесло німецькому вермахту першу поразку в Другій світовій війні. Ф. Гальдер характеризував відхід нацистів від так і не скореного ними Львова як «день ганьби німецького політичного керівництва». Але це був і день ганьби німецького війська, яке програло битву за столицю Галичини.

ОБОРОНА ХАРКОВА

Сьогодні широкому загалу мало відомі й події, пов’язані з героїчною роллю у захисті Вітчизни іншого міста — Харкова. Хоча, на відміну від оборони Львова, боям на Харківщині в роки Великої Вітчизняної війни присвячено ряд публікацій, все ж останні мають невеликі тиражі, та й ті слабо розповсюджені, здебільшого знаходяться в т.зв. запасниках. Не отримали й достойної, на нашу думку, оцінки героїчні бойові звершення харків’ян.

Не ставлячи перед собою мети передати тут усю різноманітність подій того часу, все ж у порядку постановки проблеми привернемо увагу до того, що Харків напередодні та в роки війни був потужним науковим і промисловим центром зміцнення обороноспроможності країни. Саме тут було здійснено перше в СРСР розщеплення атомного ядра, сконструйовано кращий танк Другої світової — Т-34, розпочато виробництво автоматів тощо.

Після нападу гітлерівців 22 червня 1941 року на Україну майже 300 тисяч харків’ян влились в ряди Червоної армії, було сформовано корпус народного ополчення в складі 85-ти тисяч добровольців. Понад 100 тисяч харків’ян будували оборонні споруди на підступах до міста і в його межах. Промислові підприємства посилили виробництво та ремонт озброєння й техніки для фронту. З липня 1941 р. у зв’язку з боями за Київ до Харкова перебазувалася значна частина республіканських установ, звідси здійснювалося керівництво Україною, місто знову все більше почало відігравати роль її столиці.

У жовтні 1941 р. почалися запеклі бої безпосередньо на західних і південних окраїнах Харкова. Війська 38-ї армії під командуванням генерала В.В. Циганова героїчно при підтримці городян билися з чотирма дивізіями противника. Але сили були надто нерівні. Ціною втрати половини свого складу німецькі війська 23 жовтня увірвалися в місто. Але воно не скорилося. Розгорнувся могутній партизанський і підпільний рух. У місті й в області діяло 49 партизанських загонів і багато диверсійних груп, наносячи безперервні удари по ворогу.

А бої за місто не припинялись і в наступний час: весною та влітку 1942-го, в лютому-березні та в липні-серпні 1943 р. Місто декілька разів переходило із рук в руки, аж поки остаточно не було звільнене від фашистів 23 серпня 1943 року. Харків — єдине місто в Україні, битва за яке тривала найдовше — майже два роки, а безпосередні бої — близько дев’яти місяців у ході семи(!) фронтових операцій: Харківської оборонної (восени 1941 р.), Барвенково-Лозовської (січень-лютий 1942 р.) і Харківської наступальних (травень 1942 р.), Вовчансько-Куп’янської оборонної (червень-липень 1942 р.), Харківської наступальної (лютий 1943 р.), Харківської оборонної (березень 1943 р.), Бєлгород-Харківської (серпень 1943 р.).

За роки війни місту й області було нанесено колосальний ущерб: зруйновано 500 промислових підприємств, комунальне господарство, житлові будинки, транспорт, заклади культури, освіти тощо. Особливо жахливими були людські втрати: на момент остаточного визволення залишалось всього 20% довоєнної чисельності населення міста. У зв’язку з вищевикладеним доцільно, на нашу думку, встановити в Україні звання «Місто-герой» (варіант — «Місто бойової слави»), яке надавати за масовий героїзм і мужність захисників, виявлені під час Великої Вітчизняної війни українського народу 1939—1945 рр. проти фашистських загарбників. З нагоди 65-річчя Великої Перемоги за видатний вклад у боротьбу проти фашистських загарбників присвоїти звання «Місто-герой» Львову і Харкову. Вони гідно поповнили б існуючу в Україні когорту міст-героїв, до якої входять Київ, Одеса, Севастополь, Керч.