Українізація за часів Директорії

(Закінчення. Початок читайте — «День» № 227)

Прибувши 18 грудня до Києва, члени Директорії 24 грудня 1918 р. на своєму об’єднаному — разом із представниками міністерств і комісарів УВРК — засіданні приймають Декларацію (опублікована 26 грудня), якою офіційно сповіщалось про скасування гетьманського режиму, про відновлення таких основоположних засад політики українізації, як відродження незалежної державності — УНР, повернення її земельного та робітничого законодавства. Зокрема, було ухвалено, що «всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні попередніх власників, а решта землі (тобто поміщицька. — В.Ш.) переходить в користування безземельних і малоземельних селян». Підтверджувався тимчасовий характер діяльності Директорії та повідомлялось про підготовку до якнайшвидшого скликання найвищого колегіального та обраного народом легітимного органу влади — Трудового конгресу, передбачалось утворення розгалуженої системи різних ланок загальнодержавного й місцевого управління. Одночасно було затверджено склад Ради Міністрів на чолі з В.Чехівським, в якій більшість керівних посад займали відомі українські політики та діячі культури.

Попри безперервні воєнні дії, за короткий час (неповний місяць) було, як і обіцялось, скликано з обраних на місцях представників «трудящих кляс» найвищий установчий орган, своєрідний парламент — Трудовий конгрес. Перше засідання його 23 січня 1919 р. о 16 год. 45 хв. відкрила Директорія на чолі з В.Винниченком. Головуючий С.Вітик (один із лідерів Української соціал-демократичної партії Галичини, член президії Національної Ради ЗУНР) так окреслив мету його учасників: «Усі наші засідання будуть присвячені зміцненню об’єднаних частин України, визволенню пролетаріату, вирішенню аграрного питання і справі національної оборони краю, котрий знаходиться під загрозою нападу наших ворогів». Усі ці завдання підтверджували головний напрям діяльності державних і громадських структур відродженої УНР — відновлення та здійснення важливих складових політики українізації, проголошеної ще Центральною Радою в 1917 р.

Велика увага приділялась посиленню національного характеру всього суспільного й культурного життя. Вже 26 грудня 1918 р. Рада Міністрів ухвалює постанову про «поширення серед суспільства національного і соціального світогляду» Тоді ж всі міністерства були зобов’язані регулярно інформувати населення про свою роботу, для чого утворити інформаційні відділи і щоденно надавати відповідні відомості Українському телеграфному агентству. 1 січня 1919 р. українська мова була оголошена державною як «обов’язкова до вжитку в армії, флоті та всіх урядових та загальних громадських публічноправних установах». І вже 2 січня морському міністру було запропоновано переробити поданий російською мовою документ і внести його до уряду українською. Приймається закон про вищі органи Української автокефальної православної церкви, яка віднині «ні в якій залежності од Всеросійського Патріарха не стоїть» Поновлюється грошова система, запроваджена УЦР: гривня, яка поділялась на 100 шагів, і карбованець, який складався з двох гривень. Постійно асигнуються кошти на розвиток освіти, різних навчальних і культурних установ, на потреби створеного М.Грушевським ще в 1906 р. Українського наукового товариства. В надзвичайно складних умовах безперервних боїв продовжується підготовка правопису української мови. Завантаження й перевезення шкільних підручників та іншої літератури були прирівняні до транспортування хліба та інших вантажів першої необхідності.

Директорія, Рада Міністрів як один з пріоритетних напрямів своєї діяльності здійснювали таку важливу складову політики українізації, як започатковану ще III Універсалом УЦР (листопад 1917 р.) соборність українських земель. Вже в першому міжнародному документі Директорії — Зверненні «До народів всього світу та їх правительств» повідомлялось про відновлення УНР та її влади на етнічних українських землях. Важливою подією на цьому шляху став вікопомний Акт Злуки УНР та ЗУНР, оприлюднення якого 22 січня 1919 р. тоді ж було оголошено «Днем свята прилучення Галичини до України». Президента ЗУНР Є. Петрушевича було включено до складу Директорії.

Після відновлення УНР її керівництво в кінці 1918 — 1919 рр. не раз протестувало проти брутальних агресивних дій сусідніх держав, подавало політичну, моральну, матеріальну, фінансову, а коли обставини сприяли — то і військову підтримку українцям Галичини, Холмщини, Буковини, Закарпаття в захисті їхніх прав. Так, 18 і 26 січня 1919 р. Рада Міністрів УНР ухвалює рішення про заготівлі й постачання (через Червоний Хрест) хліба для населення Галичини, Буковини, виділяє для цього 40 млн. гривень. 30 січня асигнується 10 млн. карбованців «для оборони північно-східної границі — адміністрації Холмщини і Підляшшя». 18 лютого 1919 р. Директорія передбачає кошти для допомоги православним храмам в окупованих поляками місцевостях Холмщини, Підляшшя, Полісся. 3 березня надається 10 млн. гривень «на перешивку галицьких вузькоколійних залізниць», а також 2 млн. — «на підтримання української преси на територіях УНР, зайнятих ворожим військом.»

Директорія та відновлена нею УНР пішли шляхом українізації всього суспільного життя — для того, щоб забезпечити народу можливість «самому правити самим собою» — але їм перешкодили агресивні дії сусідів. Природні для всякого демократичного процесу дискусії та суперечки між різними українськими політичними силами та керівними діячами відновленої УНР щодо шляхів подальшого розвитку революції, форм державного устрою не супроводжувались силовими протистояннями. Та й після повалення гетьманату національні утворення таких акцій не прагнули та їх не починали. Більше того, коли події унеможливили здійснення запропонованих тим же Винниченком ідей, він пішов у відставку з поста голови Директорії. Цим самим дав можливість прихильникам дещо іншого підходу на чолі з Петлюрою практично довести життєвість пропозицій останнього. Але втручання іноземних держав завадило здійснити і їх. Перебіг подій в Україні після приходу Директорії до влади дає підставу вести мову про те, що не суперечки керівників Директорії, її помилки та прорахунки, хоча вони дійсно мали місце, а в першу чергу і головним чином вторгнення військ іноземних держав та структур завадило спробі поновлення українізації перерости у невідворотний процес.

Антигетьманський переворот пройшов із порівняно невеликими жертвами з обох сторін. Головною військовою силою, що значною мірою визначила його успіх, став Окремий загін січових стрільців — військове формування, яке наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. найбільш послідовно підтримувало УЦР. Виведений після падіння останньої з Києва до Білої Церкви загін у листопаді 1918 р. відразу ж відгукнувся на заклик члена Директорії С.Петлюри, що прибув туди, повстати проти не сприйнятого більшістю народу гетьманату. На початку грудня загін було пертворено в Осадний корпус, до складу якого входили 4 полки піхоти, гарматна бригада, 8 кулеметних сотень, дивізіон кінноти, допоміжні частини. В боях під Мотовилівкою і Васильковом корпус під командуванням Є.Коновальця розгромив війська супротивника й невдовзі в умовах антигетьманського повстання в Києві вступив в столицю, здійснював там охоронно-караульну службу. За прикладом січовиків на бік Директорії переходили й інші урядові військові частини, численні повстанські загони, зокрема, отаманів Ангела, Зеленого, Григор’єва та інших. Керовані різними політичними силами, в т.ч. боротьбистами, лівими есерами, більшовиками, вони об’єднувались на антигетьманській основі, забезпечили повсюдний перехід влади до прибічників Директорії. Навіть анархіст Н.Махно, заявивши про свою недовіру до нової влади, повідомив, що збройно з нею боротись поки не буде. Але з перших днів існування Директорії та відновленої нею УНР довелося з усіх сил відбиватись від чужоземних ворогів українського відродження. Польські війська вже в листопаді 1918 р. розпочали бої проти ЗУНР, яка невдовзі возз’єдналась з УНР, стала її областю. Оборона останньої відтак була вже справою як самих галичан, так і всієї держави. Румунія здійснила брутальну агресію щодо українських земель Бессарабії та Буковини. Чехословаччина силою захопила Закарпаття. Південь України окупувала Антанта. З південного сходу насувалась денікінська Біла армія. Ніхто з новоявлених претендентів на українські землі й слухати не хотів про права українства самим порядкувати у своєму краї.

З півночі та сходу бойові дії проти УНР повела радянська Росія. Причому це здійснювалось під прикриттям заяв про допомогу радянському уряду України. Тобто на відміну від інших згаданих вище недоброзичливців нашого народу, РСФРР визнавала українську державність, але тільки радянську. Хоча і остання нерідко розглядалася в Москві як чисто формальне утворення. Так, в листопаді 1918 р. ЦК РКП(б) без відома українців, навіть утвореної нещодавно КП(б)У, затвердив радянський Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. І тільки після різких протестів до цієї справи було допущено ЦК КП(б)У. В таких умовах практично стало неможливим здійснити чимало з наміченого. Всі сили й можливості довелося концентрувати на створенні збройних сил, нашвидкуруч вирішувати проблеми виживання держави, безпосереднього керівництва бойовими діями, важкого пошуку різних можливостей протистояти, іноді майже в безвихідних ситуаціях, агресивним підступам тих сил, які не могли змиритися з існуванням української національної державності. Бойова обстановка вимагала специфічних дій, в тому числі виховання у підлеглих патріотизму, відданості армії, дисциплінованості, фронтової виучки, готовності до силового фізичного протиборства з супротивником, до самопожертви. Саме цьому мали служити (як скрізь у світі) і паради та урочисті огляди військ, відповідне матеріально-технічне забезпечення, створення одностроїв тощо, за «захоплення» якими того ж Петлюру не раз аж надто емоційно критикували.

При дослідженні спроби Директорії відновити українізацію виникає ряд питань, які, на нашу думку, потребують подальшого обговорення й розгляду. Йдеться, наприклад, про причини війни між УНР і радянською Росією, яка розгорнулась з кінця 1918 р. Не війська УНР вторгнулись в російські землі, а війська РСФРР пішли в Україну, до речі, всупереч пересторогам ряду українських більшовиків, які ще недавно разом з Директорією боролися проти гетьманату. Піддаючи (небезпідставно) критиці дії українських державних та військових провідників у зв’язку з воєнними поразками, не можна не зважати й на те, що воєнна ситуація була не на користь УНР. Вона не прагнула війни, не мала розбудованої армії, відповідної інфраструктури, стрункої системи командування, розробленої стратегії і тактики оборони краю. І головна причина такого стану полягала не в розбіжності поглядів або особистих якостях чи помилках тогочасного українського керівництва, хоча вони дійсно були. Адже знову (як і в кінці 1917 р.) історія не відвела для розбудови армії необхідного часу, умов і матеріальних засобів. Українізовані військові частини, воєнізовані громадські структури, які підтримали Директорію, не становили єдиного цілого, залишались у підпорядкуванні своїх командирів і отаманів. Останні нерідко піддавались облудній демагогічній агітації, вчиняли свавільні дії, а то й переходили на бік супротивника. А відповідних можливостей для створення стрункої воєнної структури та командування не було. Різке зменшення чисельності збройних сил УНР, окрім соціально-політичних причин, було пов’язане і з небаченою за масштабами епідемією тифу, яка буквально викошувала лави українських вояків. На думку В.Солдатенка, світло на її витоки могла б пролити експертиза зразків тифозної сироватки, які знаходяться в архіві Бактеріологічного інституту в Парижі. Такий підхід виглядає правомірним і у зв’язку з тим, що навіть закуплені за українські гроші у Франції та Італії медикаменти сусідні держави не пропускали в Україну.

Не спрацьовує і просте порівняння чисельності протиборчих сторін, бо в такому випадку поза увагою залишається якісний склад, вишкіл і роди військ (артилерія, наприклад, здатна із значної відстані на третину винищувати ряди ворога навіть при відсутності безпосереднього бойового контакту інших підрозділів). Російські радянські війська спирались до того ж на опановану Раднаркомом ставку колишнього Верховного головнокомандування з її заздалегідь розробленими планами, налагодженими оперативними зв’язками, вишколеним офіцерським корпусом, чимала частина якого перейшла на службу новій владі, з підпорядкованими їй величезними складами зброї та іншого спорядження, значними людськими та фінансовими ресурсами, включаючи золотий запас колишньої імперії. І така ситуація тривала протягом всього часу воєнних дій в Україні. Інші агресори — білогвардійці, польські, румунські, французькі інтервенти спирались на практично не обмежену підтримку всіх країн Антанти. Без такої іноземної допомоги жодна з військово-політичних сил всередині України не мала б шансів на успіх у боротьбі проти відродження нації.

Непростими й досі недостатньо, на нашу думку, дослідженими є проблеми страждань мирного населення у той воєнний час. Відповідальність за них несуть і відповідні керівники, хоча тільки в тій мірі, в якій їм були підвладні сили, що творили безчинства. Огидні єврейські погроми вчиняли, як правило, колишні чорносотенці та відверті мародери, які втратили конкретне політичне та взагалі нормальне людське обличчя, об’єднувались в озброєні злочинні зграї. Директорія відразу після приходу до влади оголосила такі дії злочинними, не раз надсилала до місць трагедій спеціальні комісії, утворила окреме міністерство у справах євреїв, постійно виділяла гроші для різних національно-культурних потреб цієї меншини. Але в оточенні фронтів не змогла створити дієвий державний апарат і надійні та боєздатні збройні сили, які б протистояли і зовнішній агресії, і варварським діям внутрішніх ворогів. Йдеться й про безсоромне приниження, грабування та нищення українців, безцеремонні розправи з тими (а це тисячі й тисячі людей різних національностей), хто тільки здавались підозрілими різним урядовцям і самозваним владолюбцям. Згадаємо, що навіть В.Ленін визнавав: в цей час в Україні «ЧК принесло тьму зла». А як нищили українців і все українське білогвардійці Денікіна! Від них не відставали польські інтервенти, дії яких у війні проти ЗУНР сучасники називали злочинами «озвірілої лядської дичі».Тому й зараз залишається нагальною потреба детально вивчити на основі документальних даних і без заполітизованості такі варварські події, які в своїй сукупності не дали можливості Директорії поновити повномасштабну українізацію.