Піднімаючись над догмами

Постійні читачі газети «День» можуть пам’ятати кілька згадок про нашого співвітчизника, канадсько-американського професора Івана Лисяка-Рудницького. Пошукова система в інтернеті дає можливість перелічити їх.

23 травня 2002 року Джеймс Мейс в своїй колонці занотував, згадуючи першу половину 80-х років: «Буду відвертим, ані я, ані будь-хто з української громади, може, за винятком геніального аналітика Івана Лисяка-Рудницького, не передбачав, що на нашому віку совдепія розвалиться». Побіжна, але вагома ремарка... Мейс називав цю людину своїм другом і перебував під її могутнім впливом.

5 листопада 2004 року Ігор Сюндюков надрукував коротку статтю «Поміж політикою й історією», де розповів про життєвий шлях І. Лисяка-Рудницького.

12 серпня 2005 року я розповів в газеті про Богдана Осадчука, якому тоді виповнилося 85 років. Зрозуміло, не міг не згадати про берлінську організацію студентів «Мазепинець», яка діяла на початку 40-х рр., до неї входили, крім Осадчука, його друзі — Іван Лисяк-Рудницький та Омелян Пріцак.

4 липня 2008 року в газеті виступив Віктор Мироненко, який створив і очолив Центр українських досліджень в Інституті Європи Російської академії наук. Він повідомив, що в Москві започатковано «Бібліотеку української думки», в рамках якої видаватимуться праці Симона Петлюри, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського та інших українських мислителів. Першим в цій антології був виданий у 2007 році однотомник творів І. Лисяка-Рудницького «Между историей и политикой».

Хто ж він такий, Іван Лисяк-Рудницький, ім’я якого стало в один ряд з іменами великих українців?

ПОСМЕРТНА СЛАВА

Вчені добиваються визнання завдяки книгам. Однак І. Лисяк-Рудницький за життя не написав жодної. У книжковому форматі у 1973 році з’явилася тільки збірка статей «Між історією і політикою». Коли видавництво «Сучасність» зібрало розкидані по журналах статті в книгу, вона вперше показала масштаб інтелектуального потенціалу автора. Однак українська мова наперед визначила обмеженість поширення видання у наукових колах Заходу. А в радянській Україні Лисяк-Рудницький взагалі залишався невідомим. Його учень І. П. Химка під час поїздки в Радянський Союз нелегально провіз кілька примірників збірки, і вони поширювалися в режимі «самвидаву». Тільки через три роки після смерті, у 1987 році син вченого Петро Рудницький підготував і видав у Едмонтоні (Канада) нову збірку англійською мовою. П’ятсотсторінковий том складався з 22 есе, які вразили науковців своєю глибиною і довершеністю.

У нас перший твір Лисяка-Рудницького з’явився в останній рік існування Радянського Союзу. Випускник Львівського університету Ярослав Грицак об’єднав три історичних есе у невелику книгу під назвою «Нариси з історії нової України». Серед них знаходилася й славнозвісна стаття «Націоналізм», уперше опублікована в 1966 році в «Енциклопедії українознавства».

На початку 90-х рр. Я. Грицак упорядкував архів Лисяка-Рудницького і за допомогою Центра досліджень історії України ім. Петра Яцика в Едмонтоні (Канада) опублікував у видавництві «Основи» в 1994 році двотомник його творів під назвою «Історичні есе». Для цього видання загальним обсягом 1 127 стор. упорядник відібрав 59 праць, тобто істотно більше, ніж було опубліковано в обох зарубіжних збірках. З появою двотомника наукова спадщина Лисяка-Рудницького стала доступною широкій громадськості. Неопублікованим залишилося лише листування.

Я. Грицак — талановитий вчений. Він ще молодий і може немало зробити. Переконаний, однак, що свою головну працю, свій шедевр він уже зробив: збагатив українську та світову історіографію інтелектуальним доробком Лисяка-Рудницького. Московський однотомник праць вченого теж вийшов під його редакцією та з його вступним нарисом «Іван Лисяк-Рудницький: інтелектуальна біографія».

ЙОГО ЖИТТЯ

Іван Лисяк-Рудницький народився 27 жовтня 1919 року у Відні, в сім’ї Павла Лисяка та Мілени Рудницької. Батько був визначним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) в 1938 — 1939 р. Мати була послом від УНДО до сейму (1928 — 1935), головою Союзу українок у Львові (1928 — 1939) і Світового союзу українок (з 1934 року). З поваги до обох батьків, які розлучилися, він взяв собі подвійне прізвище. Батько забезпечував сина матеріально аж до своєї смерті в 1948 році, що дозволяло юнакові віддаватися навчанню.

Дитинство та юність (до 20-річного віку) пройшли в довоєнній Польщі. Після закінчення Академічної гімназії у Львові (1937) він навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1937 — 1939). З приходом радянських військ у Західну Україну сім’я емігрувала в Німеччину, і Лисяк-Рудницький продовжив навчання на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету (1940 — 1943), а потім — Карлового університету у Празі. З весни 1945 року переїхав з сім’єю до Австрії. Від 1947 року навчався в Інституті вищих міжнародних досліджень (Женева). З переїздом сім’ї в США влітку 1951 року пройшов стажування в Колумбійському університеті (1951 — 1953). В уже зрілому віці (37 років) здобув постійну посаду викладача (згодом — професора) історії у філадельфійському коледжі Ла Саль, де пропрацював 11 років. Після від’їзду Ярослава Пеленського з Вашингтона і за його сприяння одержав у 1967 році вакантну професорську посаду в Американському університеті, де працював впродовж п’яти років. Відданість українській проблематиці не знаходила співчуття серед американської професури, яка не вважала цю ділянку історичного знання вартою уваги. Його син зауважував, що тільки з переїздом в Едмонтон (Канада) батько опинився у спорідненому з його інтелектуальними нахилами середовищі. Від 1971 року Іван Лисяк-Рудницький працював професором Альбертського університету. У 1976 році разом із колегами заснував при ньому за матеріальної допомоги діаспори Канадський інститут українських студій (КІУС). Помер в Едмонтоні 25 квітня 1984 року.

На схилі життя Лисяку-Рудницькому вдалося реалізувати свою заповітну мрію — побувати в рідній Україні. Він висловив побажання зустрітися з Раїсою Івановою (Іванченко) — єдиною тоді у нас дослідницею творчості й діяльності М.Драгоманова. Раїса Петрівна з гумором розповідала мені про цю зустріч у неї вдома. Вони змогли обмінятися думками про Драгоманова лише після того, як пляшка коньяку допомогла приспати пильність приставленого до зустрічі члена партбюро Київського університету ім. Т.Г. Шевченка.

У молоді роки Лисяк-Рудницький перебував під впливом консерватизму і тому захопився трактатом В’ячеслава Липинського «Листи до братів-хліборобів» (1926). Короткий час брав участь у політичній діяльності послідовників Павла Скоропадського. «Внутрішньо розійшовся я з гетьманцями ще під час війни, надивившись в Берліні й Празі до їхньої духовної та організаційної мізерії», — писав він у 1951 році в одному з листів. Перебуваючи в Швейцарії, захопився ідеєю відродження довоєнної галицької націонал-демократії. Проте ця ідея втратила практичну цінність після масового виїзду українських емігрантів з Європи в США і Канаду. На початку 50-х рр. зблизився з середовищем Української революційно-демократичної партії (УРДП), яка мала своїх прихильників переважно серед емігрантів з Наддніпрянщини. Але ці контакти, як запевняв він Богдана Осадчука (у серпні 1952 року) обмежилися тільки публікаціями в партійній газеті «Українські вісті».

Залишаючись рішучим противником націоналістичної ідеології, Лисяк-Рудницький наприкінці 60-х рр. зблизився з окремими представниками ОУН («двійкарями»). Він цінував цей одлам націоналістичного руху, що цілком відійшов від донцовської ідеології. На відміну від переважної більшості вчених української діаспори, він був політично нейтральним, а свої погляди визначав як ліберальні. «Я почуваю ідеологічну близькість до класичного лібералізму в європейському значенні слова, який, зрештою, має в собі сильну дозу консерватизму», — писав він у січні 1968 році Євгену Пизюру.

Природна допитливість, жадоба знань і майже безперервне півторадесятирічне навчання у багатьох університетах світового рівня зробили Лисяка-Рудницького винятково ерудованою людиною у багатьох галузях гуманітарного знання. Особливу обізнаність він виявляв в сфері історії — від давніх цивілізацій Китаю до сучасної американської культури. Проте його дослідницька діяльність концентрувалася виключно на українській історії двох останніх століть. Він зосереджувався головним чином на проблемах української суспільно-політичної думки в період, коли вона існувала у розвинутому вигляді (від другої половини ХІХ ст. до 1933 року, а в Західній Україні — до Другої світової війни).

Одноліток і друг Лисяка-Рудницького від часів навчання у Львівському університеті Омелян Пріцак вважав найбільш відмітною рисою його творчості відданість невеликим (від 10 до 40 стор.) науково-публіцистичним есе. Кожне з них шліфувалося до нескінченності, аж поки автор починав вважати текст придатним до опублікування. Іноді Лисяк-Рудницький повертався до опрацьованої теми через багато років, щоб створити шедевр, який не повторював попереднього. Його есе (близько півсотні за все життя) мали бездоганну логічну побудову і добре продуманий філософський контекст. Вони адресувалися не лише фахівцям, але й досить широкому колу читачів з солідною інтелектуальною підготовкою. Проблеми минулого українського народу розглядалися на тлі всесвітньої історії, з урахуванням методологічного арсеналу західної історичної науки, яким він досконало володів.

Лисяка-Рудницького часто називають політологом, який заглиблювався в історичний контекст. Насправді вчений політологом не був, він просто не відділяв проблем минулого від сучасності. Через це його наукові висновки виявилися цікавими не тільки для колег по професії.

Монографія, як вважав О. Пріцак, не відповідала темпераментові Лисяка-Рудницького. Мабуть, більш істотною причиною обрання есе як форми наукової творчості була завантаженість викладацькою роботою. Користуючись наприкінці життя сприятливими для наукової роботи умовами, вчений почав працювати над першою монографією — «Формування української нації: історія та інтерпретації». За задумом, події української історії від античних часів до сучасності мали органічно вмонтовуватися в загальноєвропейський та євразійський контекст, а в центрі аналізу повинна була знаходитися проблема взаємодії українського народу з його сусідами. На цьому широкому тлі розгорталася основна тема книги — формування новітньої української нації з оцінкою соціальних, політичних та інтелектуальних чинників, які впливали на цей процес. Та передчасна й несподівана смерть перервала роботу на початковій стадії.

ЙОГО ІДЕЇ

Як вважав Лисяк-Рудницький, український історичний процес впродовж чотирьох століть відбувався, хоч із запізненням, але за західноєвропейським сценарієм. Цьому не перешкодив навіть прихід «другої кріпаччини» що було характерне тільки для Східної Європи. Врешті-решт, її змело козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницького.

Лисяк-Рудницький заперечував формаційний підхід до історії, який у радянській науці мав характер офіційної догми. Але відмова від марксистської періодизації історії не мала означати, на його думку, повернення до схем, розвинутих українськими істориками дореволюційного часу («княжа доба», «литовсько-польська доба», «козацька держава», «доба національного відродження»). У цих схемах він вбачав штучну ізоляцію вітчизняної історії від широкого історичного контексту. Разом із тим, він був згодний з тим, що середньовічна доба в Україні тривала довше, ніж на Заході (до Люблінської унії).

Київську Русь навіть на пізніх етапах її існування Лисяк-Рудницький не розглядав як повністю феодальне утворення, оскільки в ній були відсутні найістотніші інститути феодалізму — васалітет і лен. Навпаки, Велике князівство Литовське (як і українські землі в його складі) було феодальним утворенням. У Московській (Російській) державі вчений не знаходив феодальних рис після того, як корпоративні права землевласників розчавила опричнина Івана ІV. Соціальні групи в цій державі, не виключаючи привілейованих, однаково потерпали від сваволі монарха в тому, що торкалося безпеки особи та прав власності.

На думку Лисяка-Рудницького, друга після опричнини «революція згори», якою були реформи Петра І, не внесла нічого істотного в соціально-економічну структуру суспільства. Незважаючи на вестернізацію, тип російської державності залишався глибоко відмінним від західноєвропейських зразків. Доводячи це, Лисяк-Рудницький наводив класичне визначення М. Сперанського: російське суспільство складається з рабів царя — дворян, і рабів дворян — селян-кріпаків.

Принциповий характер мало розрізнення Лисяком-Рудницьким понять «народ» і «нація». Вважаючи національний характер об’єктивним явищем, він відносив його до суспільно-культурної, а не біологічної сфери, тобто пов’язував зі способом життя, комплексом культурних цінностей, системою інституцій, притаманних даному народу. Нація, твердив він, є феноменом політичної сфери і спирається на свідому волю людей, які хочуть мати власну державну організацію. Народ визначається сукупністю об’єктивних рис, таких, як звичаї, побут, мова, що передаються з покоління в покоління майже автоматично, без свідомих зусиль. Народ (етнос) є субстратом, з якого може, але не мусить постати нація. Він є феноменом старішим і тривалішим, ніж нація. Щоб пригасити національне життя, не треба фізичної загибелі етнічного масиву, який творить його підложжя. Вистачає, аби в соціальної еліти забракло бажання бачити в своєму народі політичний суб’єкт.

В радянській історіографії Люблінська унія 1569 року зображалася виключно в чорних кольорах. Лисяк-Рудницький прагнув використовувати для зображення історичного процесу кольорову гаму. Він визнавав, що включення всієї України до складу польських коронних земель різко прискорило процес покріпачення селян панами (не стільки польськими, скільки місцевими, які воліли полонізуватися). В результаті створилися умови для повстань, які переросли в широкомасштабну війну. В цій війні й народилася Козацька держава.

Під кутом зору соціальних відносин Лисяк-Рудницький розглядав наслідки Люблінської унії здебільшого негативно. І це — незважаючи на появу нової української еліти, яка відразу зайнялася державотворенням. Навпаки, у сфері культурній його оцінка унії була винятково висока. Поглинення Польщею українських земель забезпечило поширення в них західноєвропейської культури.

Поєднання соціального та національно-релігійного начал надало Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького характер найбільш масштабного, тривалого і запеклого міжстанового конфлікту в Європі при переході від середньовіччя до нових часів. Ця конфронтація змела систему кріпосницьких відносин в українському селі. Тому Лисяк-Рудницький назвав Визвольну війну великою козацькою революцією. Однак він відкидав запроваджену в історіографію вченими народницької школи інтерпретацію війни як змагання між аристократією і демократією. У вогні козацької революції народжувалося станове суспільство. Козацтво як цілісність прагнуло створення стану, відмінного від селян. Утворення в цій ситуації нової земельної аристократії з козацької старшини було явищем невідворотним.

Періодизація ХІХ ст. у Лисяка-Рудницького відрізнялася від загальноприйнятої. Він відрізняв три фази розвитку: від занепаду козацької державності до 1840-х рр., від 40-х рр. до 80-х рр. і, врешті, від 90-х рр. до Першої світової війни. Ці фази він пропонував назвати шляхетською, народницькою і модерною, залежно від того, хто виходив на провідне місце в суспільно-політичному житті. Ця схема виводилася з проблематики національно-визвольного руху та його основних носіїв — шляхти, різночинної інтелігенції або народних мас. Разом із тим, скасуванню кріпаччини в 1861 році й розбудові машинної промисловості він віддавав належне.

В 20-х рр. у працях М. Волобуєва, О. Оглобліна, М. Слабченка, М. Яворського обгрунтовувалася теза про колоніальне становище України в імперії. Вона настільки утвердилася, що будь-яка інша точка зору просто не сприймалася. Навпаки, Лисяк-Рудницький нагадував, що царизм розглядав українські землі як корінні провінції та забезпечував в них за допомогою іноземних інвестицій навіть вищі темпи індустріального розвитку, ніж у центральних регіонах. В дискусії з ним Оглоблін вказав, що не вважав Україну колонією Росії, а тільки стверджував, що російський уряд провадив у ній колоніальну політику. Відчуваючи, мабуть, неузгодженість цих тверджень, він погодився, що термін «колоніалізм» не зовсім відповідав реаліям Східної Європи.

Роздумуючи над уроками визвольних змагань 1917 — 1920 рр., Лисяк-Рудницький бачив основну причину їхніх невдач у внутрішньому стані українського суспільства. Він вважав небезпечним і далі пропагувати поширений міф про позитивність «революційної стихії», в якій насправді було багато варварсько-руїнницького.

Лисяк-Рудницький визнавав, що тоталітарний режим не допускає децентралізації влади, і під цим кутом зору радянський федералізм був конституційною фікцією. Проте він наполягав на тому, що цей федералізм мав реальний зміст — багатонаціональний склад населення СРСР. Будучи повністю підпорядкованими Кремлю, радянські республіки все-таки являли собою національні держави, за якими приховувалися живі нації.

Наприкінці 50-х рр. Лисяк-Рудницький зробив прогноз щодо майбутньої долі тоталітаризму в СРСР. Переконаний у тому, що тоталітаризм здатний на «відлиги», але не на аутентичну демократизацію, яка порушувала б монополію комуністичної партії на владу, він сформулював такий висновок: коли б під непередбаченими зовнішніми або внутрішніми ударами зламалася політична диктатура, то за цим неминуче настав би розвал усієї суспільно-економічної системи. Так воно й сталося.

НАШ ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ

Двотомник Лисяка-Рудницького відіграв велику роль і в моїй інтелектуальній біографії. Коли він з’явився, я писав якраз книгу «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 — 1928)» для видавництва «Основи». Книга йшла важко, тому що доводилося «на ходу» звільнятися від закладених з дитинства стереотипів марксизму-ленінізму. Лисяк-Рудницький істотно допоміг. Я знайшов тоді час, щоб опублікувати велику статтю про його творчість в журналі, з яким співробітничав кілька десятиліть (Політика і час, 1996, № 1, с. 57 — 66).

В чому сила Івана Лисяка-Рудницького? В колосальній ерудиції, яка дозволяла йому поєднувати, здавалося б, непоєднувані факти з історії різних часів і народів, аби здобути нове знання. Сила — у відданості вітчизняній історії. Він витрачав свої зусилля на аналіз історії України в найбільш тяжкі для її народу епохи. Сила — в абсолютній відстороненості наукового пошуку, в здатності не затьмарювати партійно-політичними, етнічно-національними або соціальними преференціями історичний аналіз. Своїми есе Лисяк-Рудницький пропонував науковцям не стільки власні висновки, скільки моделі дослідження.

Моє покоління потрапило у своєрідну хронологічну пастку, за винятком однолітків із західних областей. Воно народилося при радянській владі й було виховане нею. Воно уникло тяжких випробувань, яких зазнало попереднє покоління, а батьки не розповіли дітям про утиски влади. Тим часом сама влада вже змінила за життя мого покоління ставлення до суспільства, не змінюючи власної суті. З вихованцями радянської школи можна було справлятися не масовим терором, а пропагандою.

Через це для представників мого покоління найбільш характерні крайні моделі ставлення до минулого. Або прихована глорифікація радянської епохи, іноді — з відкритим протестом проти перегляду історичної картини, сформованої коротким курсом «Історії ВКП(б)». Або суто негативістська, продиктована емоційним антикомунізмом позиція — не тільки щодо політичного режиму, а й щодо самої епохи, з якої всі ми вийшли. Це властиво передусім для жителів західних областей. Або перебування на платформі історично віджилого етнічного націоналізму, народження якого було неминучим після загибелі УНР. Або нетерпимість до всяких проявів українського патріотизму в попередні епохи і в наші дні. Есе Лисяка-Рудницького якраз і можуть стати у нагоді як дійовий засіб лікування історичної пам’яті старшого покоління і формування національної самосвідомості молодших вікових груп.

Леопольд фон Ранке, Арнольд Тойнбі, Михайло Грушевський — всі вони для сучасних істориків становлять тільки джерело знань. Іван Лисяк-Рудницький для мене — цілком реальна постать. Я знаю спосіб його мислення, деякі побутові деталі, обставини життя. Було цікаво виспрошувати їх у Джеймса Мейса, Марти Богачевської-Хомяк, особливо — у одного з найближчих друзів Лисяка-Рудницького в певний час його життя — Богдана Осадчука.

Згадуючи нашу світоглядну еволюцію, можу сказати, що Іван Лисяк-Рудницький не прищепив нам свого погляду на вітчизняну історію. Ми повинні були виробити власне бачення минулого. Але його аналітика дуже допомогла у цій справі. Після шоку, викликаного першими дослідженнями Голодомору, ми взялися в Інституті історії України за системне вивчення політичного режиму, який був здатний застосувати терор голодом проти населення. Потім, використовуючи здобуті знання, знову стали аналізувати Голодомор, і перед нами розкрилася реальна картина. Власне, Голодомор є тільки прикладом. Творчість Лисяка-Рудницького, його підходи до аналізу минулого — універсальні.