Про репертуарний театр

Ця тема назріла давно. Гарячі голови нових «реформаторів» пропонують скасувати репертуарний театр, а їхні приміщення перетворити на прокатні майданчики. Мовляв, є шоу, різні перфоманси, експерименти - навіщо все інше? Дійсно, навіщо? Про це ми запитали учасників імпровізованого круглого столу, художніх керівників трьох столичних театрів: Михайла Резніковича (Театр ім. Лесі Українки), Олексія Кужельного (голова Київського відділення НСТД України і майстерня театрального мистецтва «Сузір'я») і Андрія Білоуса (Молодий театр). Дискусія про те, чи є в запереченні класичного театру раціональне «зерно» і чи є майбутнє в репертуарного театру? Що потрібно зробити, аби театральне мистецтво в Україні розвивалося і стало репрезентативним на світовому ринку.

ПРО ТРАДИЦІЇ І НОВІ ФОРМИ

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ:

- Зараз витають, можливо, розумні думки про способи організації театральної справи, про нові форми, але безрозсудно знищити старе, вічне тільки тому, що воно вічне. Репертуарний театр довів право на своє існування і співіснування з проектними або так званими «бродвейськими» театрами, в яких виставу грають щодня до тих пір, поки ходить глядач. Якщо у когось є ідея поставити «бродвейську» виставу, і щодня зал заповнюватиметься, я буду дуже радий.

Михайло РЕЗНІКОВИЧ:

- Це питання зачіпає проблему взаємин культури і влади. Чи потрібен владі репертуарний театр? Всі театри мають право на життя. Але майже столітній досвід репертуарного театру в Україні і Росії довів свою життєздатність. Він потрібен передовсім для виховання наступних поколінь. Можна простежити цей процес на прикладі Театру ім. І. Франка. Понад 25 років керівником був Гнат Петрович Юра. За цей час у театрі сформувалася блискуча трупа. Там були видатні артисти: Куманченко, Гашинський, Мілютенко. 24 роки театром керував Сергій Володимирович Данченко, який також виховав покоління артистів, сьогодні вони вже майстри: Хостікоєв, Бенюк, Смородина, Дорошенко, Сумська...
Ми не маємо бути «іванами, які не пам'ятають спорідненості». Ми повинні усвідомлювати те, що жива традиція репертуарного театру дала паростки, які складають основу театру сьогодні. До речі, за кордоном це розуміють. Лев Додін в одній з останніх статей наводить цитату відомого шведського драматурга Маргарети Гарпе: «Постійні трупи – це така краса, така радість. У нас у міському театрі 120 акторів, з них половину скорочують. Говорять, не потрібний репертуарний театр з постійною трупою в Європі. Значить, мистецтво вмирає». Це серйозно. А ті, хто, «задерши штани, біжать за комсомолом», - це несерйозно.

Андрій БІЛОУС:

- Репертуарний театр – краща модель для існування художнього театру, що довела право на життя своїм існуванням, високим рівнем вистав. Мені навіть дивно чути, що у нас, в Україні, на пострадянському просторі, може бути інший принцип. Чи можуть бути якісь проекти? Так, але нехай вони доведуть, що є конкурентоздатними, що мають художню цінність, мають право змагатися з виставами репертуарних театрів.

Ми вже зруйнували кінематографію 20 років тому і тепер, по суті, не маємо національного кінематографа. Якби у нас не було державної підтримки, на сьогоднішній день ми втратили б і театр. Ми зберегли колективи, традиції, професійний рівень лише завдяки тому, що держава, нехай мінімально – нехай лише зарплатами, але підтримувала театри. Без державної підтримки художнього театру бути не може. Я часто чув, особливо від молодих режисерів, що все це потрібно забути і розламати, що це - тонучий корабель. А що вони можуть запропонувати натомість?

ЧИ ПОТРІБЕН ВЛАДІ ТЕАТР?

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ:

- Влада не повинна вирішувати, яким театр може бути. Влада, як я розумію, повинна забезпечити громадянам країни можливість отримувати задоволення від мистецтва. Я зустрічався з соціологами. Є такі поняття – соціальний капітал, горизонталь влади тощо. В областях з'явилися міжнародні фестивалі, довкола цього збирається громадськість. І той, хто дає гроші, розуміє, що громадськість його поважатиме за те, що він розуміє інтереси громадськості.

Влада говорить: треба підняти з колін малий бізнес і дати їм податкові канікули. А що, театрам не потрібні податкові канікули, аби в цій ситуації дати змогу людям за колишніми цінами ходити в театр? Ціни різні, у вас – 150-200 гривень. Це пристойна частина заробітної плати. Але чомусь люди готові платити ці гроші, щось же їх змушує.
Ініціатива з ліквідації репертуарних театрів виходить від людей, які прагнуть заробити на нових формах театру. Заробляйте на здоров'я, тільки до чого тут те, що себе затвердило, завоювало популярність, що довело свою значущість багато разів.

Те, що нам потрібні різні форми господарювання театру, - безумовно. І ще – потрібно перестати фінансувати театри за штатним розкладом. Як розрахувати, скільки грошей ми повинні отримувати? Дуже просто: вирахувати реальну вартість квитків і доплачувати театру ту частину, яку не може платити глядач.

І ще: хіба ми господарі приміщень, у яких працюємо? Ні. А це в більшості випадків пам'ятники архітектури. То хіба ж не власники повинні їх утримувати? На практиці ж ми робимо це за власний рахунок. У Російській драмі зробили Сцену під дахом. Хіба на це гроші виділяли? Ні. Ми самі розв’язуємо проблему громадян України – як їм відвідувати театри. У вас три сцени й у нас у «Сузір‘ї» три. Адже держава повинна займатися розв’язанням саме цієї проблеми, а не вирішувати, які форми театру влаштовувати.

Михайло РЕЗНІКОВИЧ:

- Дивно, що так бурхливо виступали проти репертуарних театрів люди, які досить мало зробили. Якщо режисер може поставити декілька вистав, які пройдуть сто, двісті чи триста разів, це викликає пошану. Якщо ні, може бути інша форма – експеримент і мала сцена на 60 осіб. Але тоді не треба «замахуватися». Наприклад, Влад Троїцький заявив, що в культурі все потрібно починати з чистого аркуша. Це дивно. У нас у театрі є унікальна вистава, яка йде 48 років і до цього часу збирає аншлаг - «Насмішкувате моє щастя». А при іншій формі існування театрів його б не було. Не виникла б і вистава Сергія Данченко «Тев’є-Тевель», в якій Богдан Ступка грав 20 років, «Вкрадене щастя».

Наведу слова Додіна, він  говорить, що прагматична Америка в навчанні акторської майстерності дійшла до того, що там сьогодні 70 % безкоштовної освіти і, можливо, буде 100%. У нас же все навпаки: ми збільшуємо кількість контрактників. Але інколи за гроші приходять вчитися люди, які не можуть стати професіоналами.

ЗАЛИШИТИ ЧИ СКАСУВАТИ ЗВАННЯ

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ:

- Все дуже просто: будь-яка диктатура, тоталітаризм починаються з «чистого аркуша». Це небезпечно. Обов’язок влади - розрізняти, де ми йдемо демократичним шляхом, де вивчається світовий досвід, а де треба і «свого не цуратись». Тільки-но хтось говорить: це відмінити, це заборонити, - я впізнаю дивний голос: «Сам не жив, але пам'ятаю це». І ця пам'ять всього, що було з народом, нікуди не дівається. Тільки-но виникають диктаторські інтонації – це сигнал небезпеки.

Михайло РЕЗНІКОВИЧ:

- Я не за те, аби залишити звання. Можливо, і треба їх прибрати. Але спочатку треба добре подумати. Бо скасувати їх у національних театрах – це одне, в обласних театрах – це вже проблема. Там доплата за звання дозволяє акторові виживати. У Києві, можливо, без звань можна обійтися, а у Вінниці, Кіровограді тощо - ні. Приберіть звання і додайте 20% зарплат.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ:

- Але ж справа не лише в грошах. На що орієнтуватися глядачеві, який іде в театр? На рекламу, якої у нас немає? Або на телеекран, де пропагують виключно московський продукт? Це система орієнтації для глядачів, система розуміння художніх цінностей.

ГЛЯДАЧ І ТЕАТР

Андрій БІЛОУС:

- У Молодому театрі торік режисер з Лондона, яка працює за системою проектного театру, ставила виставу. Виявилось, для нашого глядача не все те добре, що добре для Заходу. Відповідь повинен дати глядач. Все одно в Києві з'являються якісь проекти. Якщо їх стане більше і вони будуть потужними, до них піде фінансування, вони захоплять глядацький ринок, - ось тоді ми залишимося не при ділі.

Михайло РЕЗНІКОВИЧ:

- Судячи з ситуації, в якій опинилася культура в останніх півроку, і по тому, що робиться, мені імпонує позиція екс-міністра культури Євгенія Ніщука, який виклав свою програму і почав працювати. Головне, зберегти все живе, що є.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ:

- Сьогодні стоїть надзвичайно важливе питання, глобальне: культура і народ, культура і держава, культура і особистість  - як з'єднати все це? Це не менш важливе завдання, ніж нагодувати людей хлібом. Ми знаємо, скільки коштує духовний хліб, про який сказав Скороворода: «Копай криницю у своєму городі, вона зросить і сусідню оселю». Рівень розмови про культуру взагалі, а не про якісь «бантики». Без потужного розвитку культури в країні нічого не вийде.

Якщо якісь нові «реформатори» хочуть почати з того, аби знищити, то нічого їм радити. У цих людей немає майбутнього. Якщо ж вони хочуть зробити щось хороше, потрібно вивчати проблеми, розуміти тих, хто ходить у театр. Багатьох людей, які ухвалюють рішення, я в театрі ніколи не бачив. Хотілося б, аби вони розуміли відповідальність за кожен крок в галузі культури, яка, до речі, стала ґрунтом для Революції Гідності. Вона народилася з питань культури, а не з грошей! Не через гроші люди вийшли на Майдан!

Андрій БІЛОУС:

- Мені здається, треба проводити театральну реформу. Але головне – не нашкодити. Краще добре подумати і провести десять круглих столів, обговорити ці питання, ніж бездумно, одним розчерком пера все зруйнувати.

Михайло РЕЗНІКОВИЧ:

- За 23 роки Незалежності я працював з шістнадцятьма міністрами культури! Людину призначають на високий пост, а за півроку знімають. Вона не встигає ні перейнятися, ні щось зробити.