Неймовірні пригоди студента

У цій книжці нема непристойного, а це зараз рідкість. Ні тобі обсценної лексики, ні ритмічних поскрипувань ліжка, ні смакувань смерті й крові. Ця його чистота — те, що зразу впадає у вічі. Проте було б кумедним полюбити книгу саме за це. Однозначно варто копати глибше, як це буквально роблять герої роману. За сюжетом студент історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка Аскольд Четвертинський стає учасником одного сенсаційного археологічного відкриття на території Києво-Печерської Лаври. Намагаючись, за завданням свого наукового керівника, хоча б на ніч замаскувати нововідкрите поховання від цікавості ченців, він раптом натрапляє на ще один хід — той завершується брамою, крізь яку... можна потрапити у перше століття, у часи проповідування апостола Андрія. Пізніше Аскольд стає об’єктом зацікавлення двох іноземних розвідок та вітчизняної. Центр історичних корекцій сусідньої країни так і не зуміє «відкоригувати» історію, продовживши маршрут Андрія на північ та в такий спосіб знівелювавши роль Києва як майбутньої столиці незалежної держави. Щодо головного героя, то він, крім усього, на сторінках роману встигне закохатися у дівчину Надійку, пережити пригоди з її викраденням і визволенням із рук ворогів її батька, донецького олігарха. Йому допомагатимуть у цьому друзі, серед яких найколоритніший — домовичок Лахудрик Пенатій...

Як і кожний добре написаний твір, цей може бути прочитаний з кількох ракурсів і сподобатися любителям дуже різних пластів літератури. Тобто він однозначно зацікавить закоханих у детективи (там — клубок загадок, інтриг, недомовленостей, що його розплутувати захопливо), в історичний матеріал (бо йдеться про подорожі машиною часу) і прихильників ще багато чого здорового.

Книга Матвієнка читається на одному подиху, адже хочеться розгадувати незбагненне і водночас мандрувати разом із героями, а, як стверджує Юрій Андрухович, «подорожі — це завжди вакації».

Між рядками тексту — життєвий досвід автора, його глибокі знання з історії України та, зокрема, Києва, обізнаність у географії, сучасній політичній ситуації. Проте мені особисто хочеться відзначити психологічність твору. Йдеться про знання Матвієнком глибин психології різних соціальних груп: жіноцтва, політологів, чиновництва, церковнослужителів. Як жінка мушу визнати: через описану ним поведінку Христини чудово показано, що таке закохана (читай, божевільна й часом навіть неадекватна) панна.

Сподобалося, що головний герой Аскольд презентований романтично, а не реалістично, і при цьому позбавлений іконічності. Через мову героя, через психологічні деталі його навіть наближено до сприйняття сучасним молодим читачем. До речі, про малюків. Дуже симптоматично, що читаючий соціум накинув книзі тавро дитячої — маю на увазі недавню перемогу твору у номінації «Книга, яку варто читати» конкурсу дитячих книжок на «Форумі видавців — дітям». Ця характеристика роману не є принизливою, але є дискримінаційною. Така постановка питання свідчить про те, що література з сюжетними елементами, зі стрункою композицією, що описує езотеричні речі, література без матюків — це несерйозне, «неструйове» — тобто дитяче. Тобто доросла книга в наш час такою бути не може? Мабуть, журі розглядає длубання письменника у сфері інфернального як однозначний індикатор написання автором казки. Гадаю, що аби оцінювати цей твір як казку, необхідно спочатку вихолостити з нього все розкішне гостропубліцистичне звучання...

І ще про українськість. Мені неприємно читати не транскрибовані українською російськомовні репліки й цілі діалоги героїв. У такий спосіб автор тішить нас спокійним (політкоректним) ставленням до мови відповідної нацменшини в Україні. Тобто — рурка, якою він слухає світ або окуляри, що роблять йому часопростір детально видимим (тобто придатним для опису й інтерпретації), не є українськими. Костянтин Матвієнко, як не гірко, не відходить від традиції своїх колег-письменників, які беземоційно фіксують двомовність в Україні і наче наголошують на тому, що її неможливо не бачити. Російськомовне не стає для них об’єктивованим, тобто відчуженим. Стверджуючи двомовність, вони її утверджують. І це тоді, коли харизматичні, авторитетні публічні люди з українською орієнтацією на кшталт Матвієнка надзвичайно затребувані тисячами хлопців та дівчат, які через літературу шукають української ідентичності.

Книга неодмінно має зазнати перевидання і (в ідеалі) екранізації. Україні потрібні не лише космонавти, але й такі супермени, як Аскольд Четвертинський. І для того, щоб він мовив, рухався, жив і страждав на екрані, необов’язково звертатися до режисерів із Голівуду, які спеціалізуються на іміджмейкерстві надлюдей. У нашій країні безліч україно-орієнтованих, часом безробітних кінофахівців, для яких такі видання можуть стати «криницями для спраглих» у сенсі забезпечення гідним заняттям. Тоді варто було б масово показувати цю стрічку дітям у школах і у вишах, а також демонструвати за кордоном. Тоді з роками зникне проблема неетноцентричної культури. Пізніше позбудемося безглуздого багатоголосся щодо походження України, стане більш збалансованою ситуація з викладанням гуманітарних дисциплін, а також негативного іміджу України у світі. Тоді й вирослі читачі Матвієнка зрозуміють, що рідна культура всередині них — це єдиний імунітет проти чиєїсь розкуйовдженої та нісенітної політики.