За те, щоб ніхто з нас не відривався від колективу!
Активність швейцарських спецслужб минулого тижня це довела. Чи зможе справа Павла Лазаренка затьмарити «справу Михася»? Інший варіант: в українському парламенті буде двоє колишніх — глава уряду та в. о. — жертв судового свавілля.
Тенденція. Депутатам у закордонному відрядженні вкрай небезпечно відриватися від колег. Це може призвести до передчасної дискваліфікації на виборчих гонках.
Нічого несподіваного не відбулося. Хіба Павло Іванович забув — за кордоном ходити групами по п’ятеро, дотримуватися інструкцій керівника делегації, не відвідувати місць, що не передбачені програмою поїздки? Які можуть бути претензії? Наші люди до Базеля не їздять!
Нарешті виправдали себе багаторічні зусилля боротися з організованою злочинністю та корупцією. А Генеральна прокуратура, до речі, попереджала... І ось результат. Чи то порушення паспортного режиму, чи відмивання грошей — не суть. Головне, що спіймався на гарячому саме той, на кого вказували наші правоохоронці. Висновок: якщо довго на когось вказувати, якийсь результат таки буде.
В цілому ж, у випадку з Павлом Лазаренком боротьба з тим, що називає себе опозицією, вже давно перестала нагадувати політичний театр, а набуло ознак справді боротьби. Ні до Руху, ні до комуністів подібні заходи не застосовувалися. Можливо, тому що ніхто з них серйозно не порушував правил гри? У межах українського політичного клубу дійсно антисистемною опозицією треба вважати Лазаренка, а не КПУ.
Побачимо, як далеко зможуть зайти сторони. Не до кінця зрозуміло, в чому саме звинувачено Лазаренка. Далеко не процедурне питання: «На чиїй території розглядатиметься справа — в Швейцарії, чи буде передана до України?». Зрештою, чи втіляться в життя погрози Павла Лазаренка щодо оприлюднення наявних у нього компрометуючих матеріалів. Якщо це відбудеться в іноземному суді, наслідки важко змалювати.
Зараз, напевне, можна говорити тільки про очевидний результат подій — безперспективність участі Павла Лазаренка в майбутніх президентських виборах. Щодо круто опозиційної популярності, яка начебто, з огляду на переслідування влади, може зрости, зазначу — це сумнівно. Навіть якщо будуть відкинуті висунуті швейцарцями звинувачення, логіка — або ви запасаєтеся панамськими паспортами, або претендуєте на посаду Президента України — діє безвідмовно. «Просто» відомий бізнесмен від «просто» амбіційного політика, хоч як це прикро, має чимось відрізнятися. Можливо, саме наявністю різноманітних «страховок». Не може кандидат у президенти мати закордонні рахунки та кілька паспортів чи видів на проживання. Точніше, опозиційний кандидат.
Тенденція. Дає про себе знати передвиборна «криза жанру» в партійних лавах.
Набуває обертів осінньо-зимовий показ партійних проектів. Традиційно для української політики, в ході виборів з’ясовуються не лише симпатії населення, а й проходить перевірка, які партійні структури здатні виправдати своє існування. На парламентських виборах 1998 року, врешті, таких виявилося 9. Здавалося б, саме парламентські партії й мають становити основу вітчизняної партійної системи. Зокрема, обмеженням членів партійного клубу переймаються провідні партійці в Верховній Раді. Такий перебіг подій дозволить групі сьогоднішніх лідерів забезпечити собі місця в парламенті й після виборів 2002 року.
Проте спокій їм лише сниться. Внести певні корективи в наявний партійний міжсобойчик загрожують президентські вибори 1999 року. На них можливе друге пришестя партій, вже викреслених зі списку живих, повалення існуючих авторитетів, а також утворення чогось нового. Істерика з розколами та об’єднаннями є специфічним проявом бажання віднайти привабливе передвиборне обличчя.
Найбільш близькими до партійної «класики» виявилися «ліві» — вони здатні висунути власних кандидатів на президентські вибори. «Центристи» різноманітних відтінків можуть тільки пропонувати себе найбільш вірогідним лідерам кампанії. Для груп впливу, представлених у партійних структурах, оголошення підтримки на майбутніх виборах має не стільки практичний, скільки символічний характер — превентивної демонстрації лояльності. Дуже важливо зберігати холоднокровність і не звалювати всі яйця в одну корзину. А оскільки прогнози щодо успіху окремих осіб на виборах у окремих представників окремих партій дуже відмінні, то й партії перебувають у стані перманентного роздвоєння особистості.
Ускладнює процес низька інвестиційна привабливість вітчизняних партій. Будь-які домовленості осмислені, коли є зрозумілим предмет обміну: наприклад, голоси виборців — на виконання обіцянок, чи символічний ресурс — на електоральну підтримку, або ж певна кількість коштів — на організаційні структури. Комбінації можуть бути різноманітні. Хотілося б з’ясувати, чим же збираються обмінюватися наші «центристські» партії, майбутніми кандидатами?
Оскільки в існуючих реаліях партія — це специфічний продукт, який пропонується окремим лідерам та групам тиску для подальшого інвестування, то він повинен мати певний набір рис. Найперше — наявність мінімальної організаційної структури. Визнаю, цей мінімум мають практично всі претенденти, хоча й різного гатунку. Для НДП — це взагалі єдина яскрава риса. Щоправда, для вірогідного інвестора користі з цього, як правило, мало. Такі ж риси, й часто в більшій мірі, мають професійні спілки. Але, наприклад, маючи харизму Павла Лазаренка абсолютно вистачить і цього мінімуму, щоб зробити чергову «Громаду» своїм бойовим загоном.
Трохи вищий ступінь передпродажної підготовки — наявність бренду — назви, гасла або яскравого лідера. Йдеться про певний символічний ресурс, який партія зможе обміняти на голоси якоїсь кількості виборців. Це в змозі запропонувати, зокрема, Рух, «зелені», ПСПУ Наталії Вітренко, новостворена «За красиву Україну», певною мірою «Реформи і порядок».
Високий ступінь привабливості у партій, традиційних на даній території, з усталеною репутацією, або таких, що мають класичну чи зрозумілу для виборця ідеологію. Електорат таких партій — величина більш-менш постійна, за що вони й цінуються. Без сумніву, такою в нас є тільки КПУ. Інші, серед яких соціалісти, соціал-демократи та ДемПУ, можуть розглядатися як претенденти. Здатність просувати власну ідеологію і вже під неї — лідера — актуальна перевірка партій такого типу на зрілість. Поки що результати побіжного огляду наявних партійних ресурсів, змушують констатувати: реальних активів — не густо.
Інтуїтивно й самі українські партії відчувають це. Знервованість підсилює фатальність моменту — якщо не пощастить знайти замовника на партійний проект наступного року, чергового шансу доведеться чекати до 2002 р. А за цей час можна втратити рештки привабливості. Тому, якщо не поодинці, то принаймні штурмовими бригадами, партійці намагаються «вполювати» кандидата. Зиск від таких «хуралів» досить невеликий. На роль основи формування майбутнього центристського блоку вже претендують щонайменше НДП, НРУ та реорганізована ДемПУ. Відверто кажучи, без них на президентських виборах кандидатові простіше, ніж з ними. Нічого не вдієш: якої якості партійні проекти — така від них і користь.
І останнє. Пальму першості за найбільш неприродне об’єднання впевнено тримає блок Народного руху України та партії «Реформи і порядок». Потерпілою стороною, напевне, треба вважати ПРП, які можуть втратити після такого поєднання значну частину своїх прихильників.
Якщо вже ПРП конче необхідно з кимось об’єднуватися, то найбільш естетичним було б злиття з Партію зелених України. Принаймні їхній електорат має більш-менш схоже світосприйняття. Життєствердний логотип майбутнього блоку — «бджілка на соняшнику» — гарантовано надихатиме прихильників «зеленого порядку» на щоденні політичні перемоги.
№235 08.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
