Уроки iсторiї...

Традиція державного вшановування Героїв Крут триває. У заходах цього року взяли участь представники Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міської влади Києва. І це попри те, що влада явно не в захваті від сторінок історії, пов’язаних із захистом України. Проте, позірно вшановуючи Героїв Крут, влада в міру свого розуміння зміщує акценти. Так, Президент Янукович у привітанні до цієї дати зазначив, що: «українські юнаки — військові курсанти, студенти та гімназисти... вірили, що захищають ідеали свободи і незалежності України». Тобто Президент у цьому не зовсім впевнений. Хоча, напевне, якби не відчайдушна боротьба українців за свою незалежність, то Москва не створила б Українську РСР. А якби не боротьба за незалежність у 1990-х і не розпад СРСР по кордонах УРСР, встановлених за наслідками визвольної боротьби 1917 — 1923 рр., то чим би нині керував Віктор Янукович? Бо ж саме державність та самопожертва українців привела можновладців до найвищих і найвідповідальніших посад в Україні.

Окрім того, за словами Президента, «ця героїчна та водночас трагічна дата в історії нашої держави завжди буде нагадувати нам про велику відповідальність наставників і командирів за рішення, які вони приймають».

За цим визначенням залишилося в тумані, чи значить це, що головнокомандувач Янукович не готовий віддати наказ захищати країну? Чи Президент критикує безвідповідальність тодішньої влади, яка роззброїла і розпустила власну армії, що, зрештою, призвело до поразки і українських гекатомб?

Хотілося б вірити, але важко. Бо нині влада робить з армією точно те ж саме. З нинішньою армією, попри всі колосально трагічні уроки України, влада поводиться так, щоб тримати її в непритомному стані. Аби вона, було, не згадала про свій обов’язок захищати країну?

У будь-якому випадку, така невизначеність інформаційних посилів украй шкідлива. Вона, швидше за все, свідчить про те, що владі треба і якось відзначити цю дату, до якої вже звик народ, і не увійти в суперечність зі своїм «тяжко здобутим» антипатріотичним іміджем.

Заяви представників опозиції на цей день значно визначеніші й адекватніші. Хоча було б краще, якби ці гасла втілювалися, а не просто лунали.

Однією з перших «реформ» нинішньої влади в освіті стало видалення з підручників з історії для шкіл згадки про бій під Крутами. Що ж такого небезпечного виявив в епізоді під Крутами нинішній режим?

Фактів про цю подію більш ніж досить. Під час нападу більшовиків на Україну в 1918 р. із Києва вирушив загін, до складу якого входив добровольчий Студентський курінь та студенти Української військової школи. Українські сили під Крутами наближалися до шести сотень бійців. Проти них рухався передовий загін більшовицьких військ під керівництвом російського полковника Михайла Муравйова кількістю близько 6 тисяч вояків. Загалом в Україну було спрямовано близько 30 тисяч більшовицьких військ.

Зупинка під Крутами передових більшовицьких сил дала б виграш часу для української влади, що полегшило б мобілізацію та підтягування українських сил для захисту столиці.

Бій під Крутами відбувався з ранку до вечора 29 січня 1918 р. Увечері, після закінчення патронів, більша частина студентів загинула, а 35 потрапили в полон.

Полонених спочатку розстрілювали, а потім різали й кололи штиками і ножами.

Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші.

Чому Україна запам’ятала цей бій? Адже в часи визвольної війни 1917 — 1923 років і численних повстань в Україні відбулися сотні більших боїв.

Приміром, у лютому 1918 року, вже після Крут, кількатисячний загін Муравйова (у складі матросів, солдат та кримінального наброду, пафосно названого 8-ю армією) переправився на Правобережжя біля Черкас, але був розбитий у результаті нічної атаки загонами вільного козацтва біля станції Бобринської (тепер станція імені Шевченка на Черкащині). Рештки більшовиків розбіглися з Правобережжя. Таким чином, самоорганізовані загони вільного козацтва, щиро запалені патріотичною ідеєю, роззброївши кілька відступаючих із західного фронту російських частин, виявилися сильнішими за регулярні формування УНР.

У інтерв’ю газеті «Известия В.Ц.К.» Муравйов говорив: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію».

Муравйову так і не вдалося здійснити свої кровожерні мрії. Через півроку він загинув — за одними даними був страчений у міжусобиці самими більшовиками, за іншими — сам наклав на себе руки.

Чому ж бій під Крутами запам’ятався, а сотні більших (і значно успішніших) — ні?

Причина, вочевидь, у тому, що щирий пафос юності молодих людей, які стали за свою країну (при тому, що деяким з них не було й 16 років) не міг не викликати поваги.

Окрім того, українська громада тоді ще не звикла до звірств і особливо живо сприймала картини «інтернаціональної дружби».

Згодом вир війни набув такого темпу і масштабу, що описувати його не було кому й коли. На той час як у першої битви війни ще було багато поетів. Один із них — Павло Тичина.

Окрім того, кияни могли запам’ятати цей бій ще й тому, що він дуже добре продемонстрував, за що билися і вмирали українські хлопці. Як відомо, після відступу українських військ у Києві розпочався Червоний терор, від якого менш ніж за місяць, за різними даними, загинуло від 10-ти до 30 тисяч осіб, тобто ледь не кожен десятий мешканець столиці.

Як казав свого часу британцям Вінстон Черчилль: «Не питайте, чому ми воюємо проти нацизму. Ви про це негайно дізнаєтеся, якщо ми припинимо боротьбу».

Бій під Крутами в Україні часто порівнюють з битвою грецьких вояків під Фермопілами, де 480 року до н. е. спартанський цар Леонід добровільно визвався із загоном у складі 300 спартанців захищати прохід у горах, поки решта 6 тисяч греків рятувалися від перських військ.

Чому ж нині влада атакує ледь відкриту історичну правду про героїв Крут? Очевидна причина — передача владою гуманітарної політики України в руки Росії, про що безпомилково свідчить персона нинішнього міністра освіти. Герої Крут «неправильні» — їх не схвалив Кремль.

Тепер із молоді, за старими імперськими лекалами, намагаються зробити покручів, які зневажають власну країну та її шлях до свободи, прищепити віруси байдужості, корупції та зради.

Не так давно один діяч Партії регіонів виступив з ідеєю переписати Гімн України. Нещодавно влада видала в ефір на Новий рік скорочені слова Державного Гімну, без слів «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Видно, на кому шапка горить. Тільки забули російську приказку, що із пісні слів не викинеш.

Німецький філософ Гегель якось сказав, можливо, занадто жорстку, але цікаву фразу: «Жодна людина не може бути героєм для лакея. Не тому що вона не герой, а тому що лакей — тільки лакей». Як каже народна приказка, кожен кривий цвях думає, що кривими мають бути всі цвяхи. А манкурт — це людина, в якої імперія забрала серце і мізки, залишивши шлунок.

Між тим, героїзм — це зразки, які формують майбутнє. Кожна спроба (іноді навіть не важливо — успішна чи ні) задає стандарт, на який рівняються цілі покоління, а іноді, як у випадку з Фермопілами, цілі тисячоліття.

Люди вірою і солідарністю долають страх, вони стають сильніші, впевнені у «плечі» товариша, що має ту ж віру. Тому люди, виховані на героїчному, становлять природну загрозу для всіх, хто грабує країну.

Дуже важливо розуміти причини поразки під Крутами.

Головна з них — зрада, здійснена владою. Політики, діючи за соціалістичними гаслами, перешкоджали спробам Симона Петлюри й Павла Скоропадського створити українську армію. У Центральній Раді за оборону відповідали, як потім з’ясувалося, агенти ще царської охранки.

Усі спроби самоорганізації українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків у регіонах. Також було розформовано низку українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати і з білими, і з червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках.

А голова Центральної Ради Михайло Грушевський зізнався, що почав розуміти зміст російської політики щодо України лише після того, як під час артилерійського обстрілу Києва, який з лівого берега Дніпра вели більшовики, було зруйновано його власний будинок.