Російський урок для України: крах спекулятивної держави або кінець пострадянської історії

I

Дійсно, криза показала межу стійкості пострадянського політичного режиму Росії і пов’язаних із ним олігархічних і близькоолігархічних груп влади. Тепер очевидно, що політичний режим єльцинської Росії виявився непристосованим до подолання кризи.

У чому ж суть пострадянської моделі держави? Вона лиш називається перехідною, однак, по суті, такою не є доти, поки влада не в змозі відповісти на корінні питання: а, власне, куди, навіщо і яким чином має переходити суспільство. Інакше, взагалі-то, серйозним людям доводитися симулювати побудову інститутів демократії і ринкової економіки. А тим часом під «дахом» реформаторської риторики вивільняються особисті інтереси груп, «приставлених» до ресурсів колишньої країни Рад.

Серед пріоритетів численних груп впливу реальні інтереси держави просто втрачаються. Та й саме функціонування державних інститутів стає ілюзорним: приховано йде регіоналізація (Чечня, Татарстан, Приморський край тощо), збір податків перетворюється ледь не на основну проблему економіки, зростають борги, голодне населення виходить на залізниці.

Парадокс, але номенклатура, з якою так завзято боровся Єльцин у 80-х р., отримала з падінням радянської державності реальний карт-бланш для того, щоб зосередитися на побудові статків. При цьому вона звільнилася від відповідальності за просування стратегічних — державних інтересів. Особливо успішною була доля тієї частини радянської номенклатури, котра дотримувалася принципу «лібералізації» як способу виживання в умовах, що змінюються. Саме ця «ліберальна номенклатура» — «Демократична платформа» в КПРС, ініціатори комсомольських проектів періоду перебудови, «просунутий» директорат — стали палкими прихильниками підривання держави радянського типу, де їм не було забезпечено доступу до основних ресурсів держави. Отримати цей доступ і було основним імпульсом їхніх дій. А ринок із його принципами лібералізації від диктату держави в зовнішній торгівлі, управлінні власністю (приватизація тощо) давав можливість оволодіти цими ресурсами.

У цьому, власне, й полягала «логіка» пострадянських реформ. Нова еліта розуміла ринок як певний базар чи біржу, центром якого виступали торгово-посередницькі та валютні операції. Очевидно, що таке бачення економічних відносин і зумовило гіперзростання спекулятивного сектора на збиток реальному, про що сьогодні говорить більшість економістів.

Подібний сценарій було розіграно на всьому просторі колишнього СРСР, у тому числі і в Україні. Незалежно від форм правління економіки пострадянських країн використовують тотожні схеми та періоди утворення «ринкового» середовища — гіперінфляція, гра на валютних курсах, побудова боргових пірамід ГКО (ОВДП) і т.д, серцевина яких — гра держкоштами — бюджетом, держвласністю, іноземними позиками. Звичайно, Україна відстає в проведенні подібних «реформувань». Для спекуляції на держвласності необхідною була як мінімум наявність держави, влади над певною територією. Вітчизняній еліті, як відомо, знадобився деякий час для створення атрибутів держави. Далі російські спекулятивні схеми за можливістю і з необхідними модифікаціями переносилися на український грунт. Хотілося б вірити, що ми спостерігаємо утворення первинного ринкового середовища й капіталу, однак, це не так, бо утворення та зростання капіталу переважно пов’язані з процесами індустріалізації, а не навпаки, як відбувається нині. Звідси — наш вітчизняний капітал поки що не є «справжнім» капіталом, як уявляли чимало дослідників, особливо на Заході.

Логічне питання — коли це не капітал, то що тоді? І хто тоді керує економікою країни? На нашу думку, буде правильним називати це спекулятивною бюрократією, рантьє на посадах. Вони ж за сумісництвом — основа класу власників. Щоправда, ця бюрократія абсолютно не прагне відірвати частину держвласності й піти з нею в стихію конкурентного ринку. Вона не здатна керувати власністю без державного втручання. Вона, як частина бюрократичного апарату, має можливість створювати правила існування для самої себе, але вже в іпостасі економічної еліти. Цю бюрократію цілком влаштовує така подвійність натури, що дозволяє одночасно отримувати прибутки капіталіста і зберігати привілеї державного чиновника. Таким чином, національна еліта значно скорочує свої витрати на володіння досить специфічним предметом розкоші — державною владою. З нашої точки зору, це так само протиприродно, як надання держдотації на купівлю діамантів. Хоча, коли бути точним у визначенні, такий спосіб володарювання елітою назвати не можна. Це не еліта. У неї ще нема узгодженої загальнонаціональної ідеї чи мети, а є тільки більш чи менш загальне уявлення про способи отримання прибутків.

II

Утворена шляхом «гіперінфляції та дерегуляції» радянської партійно-господарської еліти державна «сила, що веде та направляє», набула нових контурів — впливових груп інтересів (Україна) або олігархії (Росія). При цьому основою для її функціонування стало відтворення напівформальних і неформальних механізмів взаємодії і прийняття рішень. Переважання таких механізмів за відсутності системи ефективного правового, етичного регулювання, стійких політичних інститутів у результаті стало одним із ключових чинників нинішньої російської кризи. Неформальність у даному контексті дорівнює нестійкості і більше нагадує казино, аніж демократичні технології влади. Під час виборів до парламенту (Думи чи ВР) групи інтересів начебто розставляють ставки, і в результаті законодавчий процес перетворюється на поле роботи лобістських груп заради отримання прибутків із цих ставок. Звідси зрозуміла справжня роль і місце в державному механізмі посередників, лобістів, політичних ділерів і маркетологів та їх надприбуткового бізнесу, в залежності від якого знаходяться чимало «натуральних» підприємців.

Саме тому ми дозволимо собі визначити державні утворення, що виникли після 1991 року як спекулятивні держави. Основні його функції та інститути управління пов’язані не лише з проведенням біржових, торгових та інших спекулятивних операцій у економічній сфері, але й зі спекуляцією на політичних і адміністративних ресурсах (звідси й корупція у безпрецедентних розмірах). Навіть більше, держава спекулятивного типу займається і спекуляціями символічного плану: ядерною проблематикою, геополітичними та екологічними проблемами, проблемами нацменшин або Жириновським як окремим видом політичної спекуляції. Для України — це проблема Чорнобиля, ядерної безпеки, газонафтотранзиту, російської мови тощо. Все зведене до єдиної мети — отримання спекулятивних прибутків із ресурсів влади. Все це не може не призводити до «тінізації» економіки, втягнутої в сферу напівлегальної діяльності управлінських структур. У відносинах одна з одною країни пострадянської моделі розігрують ті ж самі спекулятивні махінації — Росія напружує питання газових боргів, Севастополя. Тому цілком правдоподібним виглядає анекдот про привітання Леоніда Кучми з перемогою української футбольної збірної над збірною Росії від Бориса Єльцина: «Вітаю з перемогою крап. Газ крап. Нафта крап. Севастополь крап.»

За таких умов конструкція системи повноважень і відповідальність гілок влади стає ледь не основним питанням існування. Тому саме відсутність механізмів балансу та рівноваги стала тією «міною», на якій вибухнула нинішня російська політична криза. Апріорне визнання необхідності посилення повноважень президентського центру (при чому не стільки президента, скільки його адміністрації) є збитковими для урядового боку виконавчої влади, відсутність легітимних каналів передачі влади в країні, легальних механізмів дозволу надзвичайних економічних ситуацій, які оминають президента, — дестабілізувало режим. Остаточно його легітимність підірвало збільшення ролі та впливу на ситуацію в країні президентського оточення — доньки, «журналіста Валі», «бухгалтера» сім’ї президента — Бориса Абрамовича». Це звуження можливостей для спекулятивних ігор олігархів не могло не викликати протиріч. Зрештою ніші політичного ринку остаточно заповнилися. Криза виникла як затор серед провідних гравців, які націлилися до політичного хайвею — головної дороги, що веде до володіння всіма прибутками на російському, та, втім, і на всьому євразійському ринку. Інакше кажучи, зміцнілі російські олігархи, що зіткнулися на одній дорозі. Варіант, що визрів у Росії, міг виникнути на всьому пострадянському просторі, у тому числі і в Україні.

III

Ба більше, Єльцин перестав бути для російських олігархів центром узгодження інтересів різних груп і формування державної політики Росії. Загроза виживанню олігархічного капіталу й усього російського політикуму змусила еліту шукати нові принципи взаємодії поза Єльциним, котрі дозволили б їй розвиватися. Й основою цієї взаємодії вже стає розуміння необхідності побудови сильної російської держави, заснованої на диверсифікації владного центру. Те, що раніше сприймалося як цілі — реформи, лібералізація, приватизація, міжнародні кредити, стає тепер тим, чим воно й має бути — інструментами побудови держави. І від якихось із цих інструментів Росія вже без коливання здатна відмовитися, якщо вони не будуть відповідати стратегічним цілям. Утіленням цього державницького імпульсу Росії стала постать Євгена Примакова — людини системного порядку, що тяжіє до встановлення формальних механізмів взаємодії політичних інтересів. Загалом, закономірні заяви Примакова про необхідність побудови вертикалі виконавчої влади. Потрібно чекати перерозподілу центрів впливу в державній системі. Скоріше за все президентський центр буде ослаблений (особливо в частині впливу АП). Дума одержить значніший вплив на урядову політику, тоді як уряд поступово може стати ключовим у здійсненні не тільки економічних перетворень, а й у реальній політиці. Нині російська політика починає тяжіти до встановлення «не правил гри» (ера ігор минає), а правил і норм системи. Природно, що Росія прагне провести модернізацію органічним для себе способом, у рамках традиційної, так би мовити, «слов’янофільської» концепції. Модель, яка практикувалася раніше, була неорганічною для Росії, тому відторгалася значною частиною суспільства. В ім’я виживання еліта намагається подолати це відторгнення — в цьому вона єдина. Зверніть увагу: тимчасово притупилися суперечки між «правими» й «лівими», вибрані прямими виборами губернатори готові погодитися, із, здавалося б, самовбивчою для них пропозицією Примакова — створенням центральною владою механізмів для усунення губернаторів. Росія відчуває необхідність доцентрового руху. Відбувається санація хворої російської державності — звільнення її від спекулятивної логіки й перехід до логіки мобілізаційної економіки, в яку Україна вписується не інакше як донор. Про можливість такого сценарію свідчить логіка минулого досвіду й сил, які стоїть за новим російським прем’єром.

Для України, з нашого погляду, особливо важливо зробити такі висновки. Російська криза вказала на небезпеку раптового краху спекулятивної моделі держави. Не варто тішити себе надією, не перенасиченість і навіть, власне, не економічна криза примушують російську еліту піти на так суттєві зміни підвалин державного розвитку. Причиною є те, що перед загрозою краху системи інших ресурсів для боротьби з розповзанням економічної кризи не виявилося. Так створилися умови для виходу традиційних державницьких цінностей Росії, як основи для стримання від катастрофи. Доводиться побоюватися, що в схожій ситуації українські владні групи не зможуть знайти єдиної основи для подолання політичної кризи. Там де в росіян спрацьовують традиційні цінності, у нас — щось вельми хитке. Тому для України згубно зберігати існуючі механізми взаємодії влади й ухвалення політичних рішень. За відсутності загальновизнаної національної ідеї зміцнити систему може тільки формалізація технологій функціонування політичного поля, як це демонструють західні політичні системи.

IV

Необхідно усвідомлювати, що нинішнє посилення державницького імпульсу Росії здатне нарешті завершити розпад СРСР. По суті, тільки нині західний світ, про це свідчать заяви про відмінності в нашій економічній і політичній ситуаціях, визнав Україну чимось відмінним від Росії. Та й українське населення змогло переконатися в цьому особисто. У нинішній ситуації надія на «всебічну дружбу та співпрацю» в подоланні кризи спільними зусиллями може обернутися для України, яка має щонайменше інші параметри, хоч і не причини, криза — означає одне — перекласти на свої плечі частину російського кризового навантаження. Тому найбільш логічним у даній ситуації є інше — керуватися не окремими інтересами окремих груп, які рекомендують Президентові «тісну ув’язку з Росією», а визначити державні геоекономічні інтереси України. Росія шукає органічний для неї спосіб модернізації, Україна також повинна знайти органічний для себе шлях розвитку. І Росія для України в цій ситуації може бути тільки партнером, та аж ніяк не моделлю для наслідування. Глобальність претензій Росії не можна прикласти до нас. Шлях української модернізації лежить у дещо іншій площині — пошук ніш у світовій економіці, створення власних гнучких економічних версій промислового капіталізму, котрі не претендують на глобалізм. Інакше, спекулятивні технології, які пережили себе в російській економіці, будуть «скинуті» на наш ринок, посилюючи і без того складне економічне становище.

Треба зрештою усвідомити, якщо Україні й Росії вдасться перейти нинішній кризовий рубіж і створити власні державності — це й буде означати завершення пострадянської історії та початок власних історії України й новітньої історії Росії. У даній ситуації, на наш погляд, розумніше не шукати тимчасових заходів, не наслідувати російський алгоритм, а йти своїм шляхом, тобто стати на дорогу реальної політики, реальної економіки й реальних національних інтересів України.

№205 27.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»