Кому вручити тягар влади?

Чи змінилися українці за останні роки? Змінилися. Країна визначилася з європейським вибором, зріс патріотизм, усе більше громадян ідентифікують себе з Україною та українським. Але є чинники, які негативно впливають на процес становлення нації: війна, міграція, економічна слабкість, демографічний стан. Українське суспільство ще залишається патерналістським, а «родимі плями соціалізму» можуть датися взнаки безпосередньо на найближчих президентських виборах. Про це, а також про три періоди формування масової політичної свідомості українців, формування нашої ідентичності й те, як визначитися з вибором на виборах розмовляємо з доктором психологічних наук, професором, головним науковим співробітником Інституту соціальної та політичної психології АПН України, президентом Асоціації політичних психологів України Вадимом ВАСЮТИНСЬКИМ.

«СПРАВА НЕ В МОВІ, А В ІДЕНТИЧНОСТІ»

— Як змінилося українське суспільство за останні роки, якщо порівняти з довоєнним часом?

— Ми ведемо моніторинг змін у суспільній свідомості з 1994 року. У 1990-ті роки найбільшою проблемою в масовій свідомості було ставлення суспільства до переходу від соціалізму до капіталізму: ринкові реформи, крах соціалістичної економічної та ідеологічної систем, утвердження плюралізму, а також — конкуренція, вільний ринок. Суспільство сприймало це дуже важко: воно було «лівим» у цьому плані — патерналістським, і звикло до державної опіки, особливо старше покоління. Не скажу, що ми сьогодні — дуже ринкове суспільство, але цей рубікон ми вже перейшли: свідомої підтримки соціалізму залишилося дуже мало. Це сталося, може, не так за рахунок зміни свідомості кожної людини, як за рахунок  того, що старше покоління поступово відходить.

У 2000-х роках на передній план вийшло питання Росії. Для цього є кілька підстав: економіка трохи стабілізувалася, загалом суспільство вийшло з економічної кризи, і, мабуть, ще тому, що Росія зміцніла і почала активніше себе проявляти. Особливо це питання загострювалося перед виборами. Люди думали, що вони на виборах голосують за краще життя в економічному плані, насправді ж голосували за політичні орієнтації.

Зокрема загострилася проблема мови. Хоча справа не в мові, а в ідентичності. Мова — це лише важливий показник. Є цікава особливість — соціологи вважали і вважають, що проблема мови людей мало хвилює: коли запитують у них, які проблеми їх турбують, проблема мови — у другому десятку. А коли ми проводимо психологічні дослідження, виявляємо, що проблема мови опиняється в центрі свідомості. Це не означає, що всі люди переймаються цією проблемою, але психологічно вона має велике значення — багато що в оцінках людей залежить від їхньої несвідомої реакції на мову.

Проукраїнська позиція просунулася в 1990-х роках із Західної України до Центральної України і далі — після 2004 року — на Південний Схід. Особливо цьому сприяла влада Віктора Януковича, яка себе теж скомпрометувала. Загалом проукраїнські тенденції посилилися після подій 2014 року: анексія Криму та окупація Донбасу показали, що регіони України, які не стали проукраїнськими, стали жертвою окупації.

Було очевидно, що Крим має свої настрої, Донбас свої, Харків, Одеса — також. Тому всю попередню владу можна звинувачувати в тому, що вона ігнорувала ментальні проблеми південного сходу країни. Про проблеми масової політичної свідомості, які ми досліджували, ми писали в Кабінет Міністрів, Адміністрацію Президента, але майже не було зворотної реакції. Єдине, що цікавило політиків,               — відсотки перед виборами. Приблизно так залишається дотепер.

Третій період почався ще за часів Януковича і триває донині: на перше місце у масовій свідомості українців вийшло ставлення до чинної влади. Цей фактор і раніше був, але в даному разі він загострився. На сьогодні, коли людям здається, що вони оцінюють своє матеріальне становище через політичні орієнтації, війну, в основі оцінок великою мірою лежить ставлення до чинної влади, яку уособлює Президент Порошенко. Роль образу президента неадекватно переоцінена, тому що відомо, що в Україні, яка є парламентсько-президентською республікою, він має набагато менше повноважень, ніж президент у Росії чи Білорусі. Але психологічно від Порошенка люди очікують таких самих функцій і повноважень.

У суспільстві домінує перебільшене та емоційне ставлення до влади. Хоч би що сталося — винна влада. Наприклад, засипало снігом Полтавську область. Через півгодини по всіх телеканалах почалися крики, що влада нічого не робить. Але погляньте на Західну Європу — її теж засипає снігом, хіба цей сніг хтось розчищає за півгодини? Через який час мають прибрати цей сніг? За півгодини чи за три дні? Мабуть, не так і не так — істина десь посередині. Не можна достеменно стверджувати, що влада все робить погано, як і те, що вона все робить добре. Тут масова свідомість не здатна, а в наших умовах — особливо, займати об’єктивну позицію.

«НАЙБІЛЬШЕ МАСОВА СВІДОМІСТЬ НЕ ЛЮБИТЬ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ»

 — У чому причина такого ставлення до влади?

 — Є багато причин. Є політичні, але я скажу про психологічні. Під час Євромайдану були очікування, і вони були перебільшені. Тому що Майдан — це емоційний вибух. По-друге, ситуація складна з точки зору визначеності й розуміння для людей конкретних проблем. В Україні війна чи що? Що робити з Донбасом? Мільйони людей на заробітках. Це добре чи погано? Якщо немає чітких зрозумілих рішень, тоді посилюється ситуація невизначеності. У соціальній психології давно відомо, що найбільше масова свідомість не любить невизначеності. Люди хочуть знати, що з ними буде і хто про це скаже?

 Тут я часто використовую порівняння України з Білоруссю і Росією. В Росії більшість обрала президента, який їм подобається, в Білорусі — також. Там ситуація психологічно є комфортнішою для більшої частини людей, ніж у нас. Інша річ, що цей стан приведе їх до проблем, але це буде колись. Бо застій гальмує розвиток суспільства: суспільство розслабилося, заглядає в рота президенту і не розвивається. У нас можливостей розслабитися немає, тим більше українське суспільство не хоче заглядати в рота президенту. Тому ситуація в Україні емоційно складніша, дискомфортніша, але це — підстава для більш успішного розвитку. Тому чинник, який з’явився за часів Януковича і є сьогодні, — оцінка того, наскільки влада винна в тому, що відбувається.

«ПАТЕРНАЛІСТСЬКІ НАСТРОЇ ВЕЛИКОЮ МІРОЮ ЗАЛИШАЮТЬСЯ»

— Загалом патерналістські настрої ще дуже сильні в Україні?

— Патерналістські настрої великою мірою залишаються. Наше суспільство загалом є таким, бо ми вийшли з соціалізму, коли керує одна партія. Суспільству не так просто цього позбуватися: є думка, що для того, щоб свідомість у суспільстві принципово змінилася, має пройти три покоління. У нас змінилося одне покоління, тому потрібно ще 50 років, щоб ми позбулися «родимих плям» соціалізму. Інша річ, що патерналізм молоді і старшого покоління дещо різний. У старшого покоління залишається радянсько-колгоспний — має прийти «міцний господарник» і навести порядок (це добре простежується у білорусів).

Молоде покоління вже менше заражене бацилами популізму і патерналізму, але, не маючи життєвого досвіду, воно все одно чекає, щоб йому щось організували. Це справедливо, молодь має на це право, але все ж вона замало виявляє власної ініціативи в суспільному масштабі.

В особистому житті — так, молодь краще адаптована за старше покоління. Вона знаходить можливості заробити. Але проблема в тому, що у нас молоді мало. Зараз низька народжуваність, і була вона такою ще 25 років тому. Тому навіть якщо молодь активна, їй складно впливати на ситуацію. Це показують вибори: усі партії, які роблять ставку на молодь, програють. У нас пенсіонерів удвічі більше, ніж молоді. Крім того, пенсіонери навіть перед смертю ідуть на вибори, а молодь їде на шашлики. Старше покоління більше включене в суспільні процеси: нехай це радянська звичка, але вона є, а молодь більше зайнята своїми справами.

«ЗМІНИ МАЮТЬ БУТИ БІЛЬШ РАДИКАЛЬНИМИ І РІШУЧИМИ»

— Тобто є загроза, що на вибори в основному прийдуть пенсіонери і проголосують за кандидата, який, наприклад, обіцяє удвічі знизити ціни на газ?

— Так було завжди. Найчисленніша група виборців — пенсіонери, велика частина — прихильники Тимошенко, бо вона колись дала «Юліну тисячу». Але ми не можемо заборонити їй робити свою рекламу. Політична реклама — це завжди обіцянки. Невідомо, чи вона переможе, хоча має великі шанси. Коли Янукович прийшов до влади, мені було прикро, бо я був його противником, але сказав: «Треба, щоб народ відчув його владу». Обіцяти можна що завгодно, навіть не брехати свідомо — я не думаю, що аж так багато свідомої брехні. У політиків є ілюзія, що як тільки вони прийдуть до влади, все почне змінюватися так, як вони хочуть. Це — їхні ілюзії, які вони нам пропонують.

Цікавий парадокс: із 1990-х років люди говорять, що нам потрібні нові обличчя, але за нові обличчя не голосують. Немає їх і серед п’яти-шести кандидатів із найвищим рейтингом. Володимир Зеленський — так, але він — нове обличчя лише в політиці, але як артиста його знають. Думаю, серед кількох десятків кандидатів, які претендують на президентське крісло, знайдеться з десяток непоганих хлопців — порядних, чесних, розумних. Але за них не проголосують, тому що навіть якщо такий переможе, то, будучи позасистемним політиком, він буде слабким президентом. Адже президенту, особливо в наших умовах, треба домовлятися з усіма фракціями у Верховній Раді і всім щось обіцяти.

Тому вважаю, що Україну може врятувати, на жаль, доволі тривала еволюція — та, яка мала розпочатися в 1991 році, але ми її весь час гальмували — і влада, і народ, ми не хотіли різких змін. Тепер зміни мають бути більш радикальними і рішучими, саме життя спонукало до цього шляхом смертей і жертв.

Коли мати на увазі Росію, то вона ніколи нас не відпустить — поки вона є такою, якою є. Росія нас любить, коли ми — молодші брати і «хохли», а як тільки ми заявляємо про своє «я», вони починають нас ненавидіти. Це теж величезна психологічна проблема. Ми утверджуємося в позитивному напрямі, розвиваємося як суспільство, набуваємо власної суб’єктності, самі намагаємося виробляти і приймати рішення. А Москві потрібно позбавлятися своїх імперських амбіцій. Як показує досвід останніх років, вони цього не хочуть, і я сумніваюся, чи вони взагалі спроможні це зробити.

«КРИМ ПОВЕРНЕТЬСЯ ДО НАС ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ РОСІЯ ПОЧНЕ ВАЛИТИСЯ»

— Як українське суспільство сприймає європейський вибір? Він уже остаточний?

— Я би сказав, що він — найбільш можливий, але чи остаточний — невідомо. Є ймовірність того, що ми відступимо назад. Якщо йти за обіцянками найбільших популістів (особливо, коли вони обіцяють дуже конкретні речі: газ удвічі чи вчетверо дешевший, знизити податки і таке інше), то на все це потрібні гроші. Грошей не буде, але всім усе обіцяно. Для цього потрібно брати кредити. А кредити під такі умови МВФ уже не дасть: він і так тримає нас у жорстких рукавицях, вимагаючи проведення реформ і розвитку ринкової економіки. Тому єдиний, хто нам дасть гроші в такій ситуації,— Росія. Але на яких умовах? Вони цілком очевидні: віддати Донбас на умовах гіперповноправної автономії, російська мова і т. ін. Росія любить купувати любов і дружбу.

— Невже ми можемо знову наступити на ці граблі?

— Можемо. Вже наступали. Але ймовірність менша. Я не хочу лякати, але вона є... Щодо Криму і Донбасу — важко сказати. Крим повернеться до нас тільки тоді, коли Росія почне валитися. Насамперед — економічно. Думаю — це в руках США. Але Америка ставиться до Росії лояльно, щоб захистити Україну, економічно знищувати Росію вона не буде.

«В УКРАЇНІ НА ВИБОРИ ЙДУТЬ ПРИБЛИЗНО ДВІ ТРЕТИНИ НАСЕЛЕННЯ»

— Як ви оцінюєте рекламні кампанії, які проводять кандидати в президенти?

— Такої інтенсивної кампанії, яка була раніше, вже немає. Усі втомилися, всім набридло і начебто все зрозуміло. Рейтинги, про які говорять соціологи, основні фірми — не брешуть. За цими даними виходить, що визначилися, за кого голосувати,         — до 60% людей, а 40% не визначилися і не знають, чи будуть голосувати. І з цими 40% потрібно працювати, щоб їх переконати. Більшість із них не піде на вибори: зараз в Україні на вибори йдуть приблизно дві третини населення.

— Як масова українська свідомість сприймає чинного президента?

— У нього є свої плюси. В зовнішній політиці він доволі успішний. Не маючи таких ресурсів, як у Росії, Порошенко зумів здобути підтримку цивілізованого світу — більшість країн підтримує нас. У внутрішній політиці у нього все складніше. Так, є заслуги у створенні нової української армії, але є і великі проблеми в боротьбі з корупцією, точніше — відсутність боротьби. Або коли він часто не реагує на критику на свою адресу. Приклад із Саакашвілі: він його запросив, дав йому громадянство, призначив на доволі високу посаду, потім усунув із посади, забрав громадянство і вів боротьбу через правоохоронні органи. Але адекватних пояснень усіх цих дій люди так і не почули. Також є проблема з оточенням президента. Це стосувалося всіх його попередників, але оточення є таким, яким бачить його сам президент. Люди це відчувають, а їм потрібні більш щирі емоції. Як, наприклад, у Зеленського.

«ГОЛОСУЙТЕ ЗА ТИХ, ЧИЙ ДОСВІД УЧАСТІ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ ВИДАЄТЬСЯ БІЛЬШ-МЕНШ ПРИЙНЯТНИМ»

 — Як ви, до речі, оцінюєте цей «феномен Зеленського»?

— Головний чинник його популярності — фільм «Слуга народу», де показано президента, якого хоче частина суспільства. Це доволі примітивні хотіння, але частина виборців (слава Богу — не більшість) ототожнила цей образ із самим виконавцем ролі. Це схоже на те, як дівчатка закохуються в співаків і акторів. Але проблема в тому, що Зеленський не має досвіду керівництва хоча б селом, містечком чи підприємством. Є певна ілюзія — мовляв, президенту вистачить бути лише чесним і порядним хлопцем.

— Що би ви порадили виборцям? Як визначатися з кандидатом?

— Наша велика перевага — це плюралізм: політичний, економічний, емоційний. Це не дає змоги дати одну чи кілька порад усім громадянам. Але можна сказати, щоб люди голосували не за тих, хто багато обіцяє. Голосуйте за тих, чий досвід участі в державному управлінні вже знайомий і видається більш-менш прийнятним, коли ви знаєте, чого очікувати від кандидата, і вас це влаштовує. Другий критерій — голосуйте за тих, хто суб’єктивно більш симпатичний, викликає довіру. Іти на вибори, безумовно, потрібно — це наш обов’язок.