Сільський бізнес

МОЛОКО — НАПІЙ МОНОПОЛІСТІВ

Тим часом закупівельні ціни на продукцію українського молочарства нестримно падають, тоді як роздрібні ціни залишаються практично без змін. Великі молочнотоварні господарства ще, можливо, мають якісь резерви для того, щоб зменшити збитки. А от сімейні молочарні, де, як правило, не більше однієї-двох корів, і особливо ті, що розташовані далеко від великих міст із попитом на дійсно селянські масло, сир, сметану, нині в розпачі. У вересні Мінагрополітики намагалося заспокоїти селян і прогнозувало, що, починаючи з осені, ціни на молоко підуть вгору, та ще й на 40— 50% порівняно з початком вересня. Вважалося, це має статися через скорочення поголів’я у великих господарствах. Однак прогноз не справдився. І тепер вже селянам обіцяють ввести мінімальні ціни на молоко. Для цього пропонується ухвалити підготовлений Мінагрополітики законопроет «Про молоко і ринок молока». Можливо, закон і працюватиме. Та чи залишаться до його прийняття (на що не варто надто швидко сподіватися) невирізаними селянські корови? З огляду на таку небезпеку Антимонопольний комітет був змушений розпочати розслідування у численних справах із метою виявлення узгоджених дій, спрямованих проти економічної конкуренції на ринках молока. Як повідомили кореспонденту «Дня» Віталію Княжанському у прес-службі комітету, причинами необгрунтованого зниження закупівельних цін на молоко, зокрема, були порушення законодавства про захист економічної конкуренції значною кількістю молокопереробних заводів. Вони, користуючись монопольними перевагами, практично змушують селян за безцінь здавати свою продукцію. Серед підприємств, проти яких порушено кримінальні справи, молокопереробні заводи та посередницькі фірми з Вінницької, Івано-Франківської, Житомирської, Київської, Сумської, Луганської, Чернігівської, Черкаської областей, багатьом із яких інкримінується зловживання монопольним становищем та погрожують істотні штрафи. Отже, надія для селянських «Зіроньок» та «Чорнушок», як і для їхніх господарів, іще залишається. Однак голова Антимонопольного комітету Олексій Костусєв вважає, що остаточно врегулювати цю ситуацію могло б розроблення та прийняття відповідних нормативних актів, які б встановили стабільні, чіткі «правила гри» на ринку молока та молокопродуктів».

Вже з півроку у домі Руслана Семенюка, заготівельника із села Зубильне, телефон червоний. Люди просять приїхати і забрати корову, бичка чи свинку. У селах давно не було б кому закрутити хвоста, але стримує ціна: якщо торік за корову вдавалося виручити до двох тисяч гривень, то нині господар радий і на 700—800. Низькі закупівельні ціни на м’ясо і молоко однаково вдарили і по таких, як Руслан — із семи заготівельників у Зубильненській сільраді залишилося троє, — так і по селянах, котрі масово збувають худобу. Тільки у липні— вересні поголів’я ВРХ на Волині зменшилося на 25 тисяч.

МОЛОЧНИЙ РАЙ

Люди з’являлися наче з-під землі (спрацьовувала місцева служба «бі-бі-сі» — «баба бабі сказала») і приєднувалися до нашого гурту. Але жіночки спочатку поспішали до сільської ради (на подвір’ї якої й розвивався імпровізований мітинг), щоб отримати зароблені за молоко копійки. Ми потрапили в Зубильне в день невеличкого свята місцевого значення: хоч і з затримкою на місяць, але платили гроші за здане у серпні молоко. Тамара Петрівна Свистун, у котрої, як у більшості в селі, хто ще в силі тримати худобу, дві корови, вторгувала, здавши 240 літрів, аж 96 гривень. Якщо за один літр платять 40 копійок, на великі гроші рот, як кажуть, не розкривай... Секретар сільської ради Тамара Леонідівна Медведюк констатує, що порівняно з минулим роком молока люди здають рівно удвічі менше. Спад почався після виборів, коли почали платити відверто зневажливі 35 копійок за літр. Усі сусідні села, майже весь Локачинський район, тоді «забастували», згодовуючи молоко і сир свиням, а зубильненці, проте продовжували носити повні дійнички на приймальний пункт.

Благодатні для великого молока місця! Ніде в окрузі не побачиш таких старезних височезних дерев понад безкрайніми луками, мало де, мабуть, є і дорога, котрою у цей край можна проїхати навколо численних вибоїн тільки «у темпі вальса». Тому наче й недалеко від володимир-волинської траси, яка мчить на кордон, у Європу, ці села з такими самобутніми назвами — Сірнички, Семереньки і власне Зубильне, де центр сільради — а тільки одиниці господинь долають шлях у місто, на ринок. Для заготівельників — золоте б дно.

На відміну від району в цілому, у селах Зубильненської сільради корів не поменшало, а побільшало. Але відбувся перерозподіл власності. Тримають корівчину для себе, для власного вжитку, а не для того, щоб поповнити меню міських жителів. Сільській раді, на яку покладено обов’язки заготівлі молока, ця справа невигідна.

— За 8 місяців, сплативши всі податки у касу сільради, отримали чистого прибутку аж 89 гривень. А бланк у податкову — 7 гривень коштує, і щокварталу його подай! Нас зареєстрували як платників податків, бо торік в людей були чималі доходи за молоко. Але ж це прибутки не сільради, це прибутки людей, — розкриває нехитру арифметику Тамара Леонідівна Медведюк.

— Я знаєш, скільки корів ще недавно тримав? — гарячиться на сільрадівському подвір’ї міцний чоловік, якого у селі звуть «гуцул Іван». — Аж шестеро! За літо руки викрутиш на сіні навіть для двох... А коли дві студентки у хаті — за що вчити? За молоко... А тепер три корови збув... Он дядькові 70 рокiв з лишком... Дядьку, тпру! (різко спиняє поважного чоловіка на возі). Він до червня чотири корови тримав — тепер дві. Он і його теща — дві мала, одну продала, — киває на Руслана Семенюка, місцевого заготівельника.

— Люди б тримали худобу. Зрозумійте, люди у селі тепер iз того живуть, що: продав картоплі, здав кабанчика, зарізав на базар теля, заніс на приймальний пункт молока... Он у Свійчеві (це сусідній Володимир-Волинський район), де я багато худоби заготовив, і в людей, і в КСП брав, тримали і по три, і по чотири корови. За сезон, з весни до осені, здаючи від трьох корів по 60 літрів у день якісного молока, жінка заробляла, — хай і тяжко працюючи!, — на навчання двом дочкам-студенткам. Де було три — тепер одна, збувають худобу масово, — каже Руслан, який в останні роки заробляє на тім, що став посередником між селом і містом.

ХТО З’ЇВ НАШЕ М’ЯСО?

У свій час за м’ясо Руслан iз батьком придбали новенького «Москвича». Були колись такі часи, часи дефіциту і державної продовольчої програми, що, виконавши певні норми, міг претендувати на купівлю «предмета розкоші», яким вважалася автомашина. Потрудилися тоді Семенюки добряче: здавали ж не тільки бичків і свиней, а й курей, кролів... Оскільки виростити на потрібну суму цю велику компанію в одному господарстві було немислимо, купували живність у людей.

Досвід став у нагоді, коли луцький завод Руслана заповів довго жити, квартири у місті не передбачалося, а дітки в сім’ї народжувалися (і нині їх вже троє). І починалася його заготівельна кар’єра iз двох кабанів, по три центнери кожен, яких виростили теж iз батьком. Причому Руслан майже з самого початку вийшов «з тіні», у якій (не секрет, що через існуючу податкову систему) перебуває значною мірою нині ця галузь народного підприємництва. Минулої осені, коли Віктор Загорський, голова локачинської районної ради, збирав у себе «легальних» і «нелегальних» заготівельників iз тим, щоб вмовити, примусити останніх вийти «з тіні» (бо це все прибутки місцевих рад), вийшов, розказує Руслан, такий казус:

— Представник податкової закликав нас, сплачуючи дядькові гроші за здану худобу, відразу відраховувати з суми податок. Та хто мені дасть, це б нас люди вилами зустрічали!..

Сам він вважає за краще сплатити фіксований податок і мати спокій, «не доводити, коли заловлять, що ти не козел». Його життєва філософія грунтується на тім, що «всього мати не будеш; бажання повинні співпадати з можливостями».

— Торік, восени, поляки закрили кордони через підозру на «сибірку». Польського м’яса на Волині, принаймні, не стало. Зате добре брала наше м’ясо Москва, ціна за кілограм яловичини скочила на двi гривні. Але перед Новим роком, коли і польське почало просочуватися, а зима видалася сніжною, все замело, по селах м’яса не брали — не могли доїхати. І на свята ковбасники наробили продукції повністю з польського м’яса. А з нього ж ковбаса — у душу не вб’єш. І... втратили клієнтів у Києві, Луганську, Дніпропетровську. Нові контакти налагоджуються зі скрипом. Не бере нашого м’яса тепер і Москва, кажуть, там все фасоване китайське, англійське...

Тут треба знати, що те м’ясо, котре (контрабандою, не зважаючи на укази і накази) надходить в Україну з Польщі, це свинина четвертої категорії. Найдешевше м’ясо, зі старих свиней, свиноматок... Яловичину поляки самі споживають, бо у ній менше холестерину. Тому й гарячкує Семенюк (в котрого і самого ще недавно, доки частину не продав, у хліві стояло 16-ро свиней — і всі як линочки): багато по Волині їздить, про вигодовування худоби знає чимало, тому може стверджувати, що чистішого екологічно продукту (молока і м’яса), як нині в Україні, тепер ніде немає. Проте дешевше закордонне м’ясо все ж збиває ціну на нашому ринку.

— Он той бичок, — покурююючи (і не «Приму», а «Бонд»), показує Руслан, — потягне не більше, ніж по три гривні за кілограм живої ваги. Ну, тушка піде по шiсть гривень...

Співставивши ці ціни з вартістю ковбаси (у якій ще невідомий відсоток власне м’яса!) в магазині, можна легко здогадатися, хто має зиск від чорної селянської праці.

— Приїжджали до нас представники Ковельського м’ясокомбінату. Збирали людей у конторі, щоб займалися заготівлею. Але беруть худобу вагою не менше 250 кілограмів. Селянам невигідно. Важко виростити бичка, щоб він заважив чотири центнери, за якого найбільше платять. У нас є лише одна жінка на всю сільраду, яка живе на хуторі в лісі та щороку здає таких бичків. Людей знову ж не влаштовує ціна: торік за такого бицюру давали по 6 гривень за кілограм живої ваги. Потім вона опустилася до 4.20, а там і 3.60... Людям вигідніше було здавати молоду телятину, півтора місяця погодував — і збув, щоб менше клопоту й праці, — розказують працівниці сільради.

У день, коли ми мали з Русланом Семенюком зустрітися, він на зустріч запізнився. Мусив зранку махнути до ковбасників, і радий був, що вдалося домовитися про прийом аж трьох бичків. Було ж, що виїжджав на заготівлю взагалі раз у місяць: люди не хочуть віддавати свою працю за копійки. Щоб виростити кабанчика у два центнери, потрібно, підрахував, згодувати тонну зерна, тонну картоплі... Чистого прибутку виходить дядькові аж 200 гривень.

— Нікого не цікавить, що люди збувають худобу. Зарізав — а завтра що? Щоб корова стала, рік телиця росте! — ці слова Руслан Семенюк говорить на фоні колишніх колгоспних ферм («2 тисячі голів стояло!»), котрі тепер світять ребрами...

КОМЕНТАР

Віктор ЗАГОРСЬКИЙ, голова Локачинської районної ради:

— Абсолютно ніхто не займається відтворенням племінного стада. Господарства великі пропали, вважай, їх немає. Племінної селекції немає. Що ми зробили? Зробили по селах так звану виводку, виставку племінної худоби. Вирішили стимулювати людей, аби визначити 15—20 кращих корів на село, і цих корів вважати вже племінним ядром у данній місцевості. Власників корів нагородили, корів занесли у реєстр. Хочемо так організувати справу, щоб дядько, коли народиться телятко, не здав його заготівельникам за три гривні за кілограм... А ми б заплатили йому ці три гривні плюс 50 копійок, а він продав теля на розплід як племінне. Проте де брати цю надбавку, ще ніхто не знає. Але це питання потрібно ставити. Якщо торік у районі було 5400 голів великої рогатої худоби, навіть довели до 5800, то нині — різкий спад поголів’я. Від повної втрати стада втримує тільки низька ціна. Якщо сьогодні дядькові за корову платять по 1,8 — 2.00 гривні за кілограм живої ваги, бо ж то не таке вгодоване поголів’я, щоб платили по три гривні, господар міркує: як віддавати за безцінь, ще потримаю, доки сіно у хліві є...

— Що показали виставки корів у селах? Чи є на основі чого відновлювати племінне стадо?

— Хороші корови на Волині є! Дуже гарне молочне стадо у Затурцях, Губині, Замличах. Ми ставимо питання, щоб у кожному селі був пункт штучного осіменіння. Нині ж осіменяють випадковими бичками. Було ж раніше, що привозили корів до атестованих бичків iз ферм. Нині цього теж немає, але ми хочемо цю справу відродити. Вже є у районі 16 пунктів, на приватній основі, у яких об’єднуємо: ветеринарну аптеку, пункт штучного осіменіння і пункт по заготівлі молока.