Діалог із суспільством? Не передбачається

Обіцянка знову «цяцянка». Як заявив представник Президента у Верховній Раді Юрій Мірошниченко, пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками, що задекларована в програмі Президента України, «не набирає 226 голосів». Тому доведеться запроваджувати мішану пропорційно-мажоритарну виборчу систему.

Тож влада знову виявилася господарем свого слова: захотіла — дала, захотіла — забрала. Вона повністю відмовилася від своїх передвиборних обіцянок запровадити голосування за «відкритими списками» (як і від абсолютної більшості решти обіцянок). У проекті закону — та ж сама виборча система закритих виборчих списків, яка дозволяла робити депутатами масажистів, перукарок, сусідів по дачі, партнерів по тенісу та чарці тощо.

Посилання на те, що передвиборна обіцянка Президента не набирає 226 голосів, досить анекдотичне. Бо в парламенті досі проходило все, за що піднімалася рука депутата Чечетова. Невже він вийшов у справах?

Запропонована владою виборча система — підтвердження того, що влада боїться навіть своїх однопартійців знизу, не те що всіх виборців. Президент зацікавлений у мажоритарній системі виборів через те, що вона дозволить йому сформувати більш лояльний і підконтрольний парламент, ніж за «чистої» пропорційної системи, навіть всупереч драматичному падінню популярності влади. Голосування на мажоритарних округах дасть можливість протягнути за рахунок адміністративного ресурсу на виборах «господарників» від Партії регіонів, а в нелояльних регіонах країни (а таких стає дедалі більше) навіть приховати їхню партійність. Або, в крайньому разі, влада зможе якимось чином «переманити» більшість «непередбачувано» обраних депутатів на мажоритарних округах, навіть якщо вони будуть формально належати до інших партій або не належати до жодної з них.

Найгірше те, що планується обирати «мажоритарних» депутатів відносною більшістю голосів, а не абсолютною в два тури, як це було в Україні в 1990—1998 роках.

Тому заплановано більше маніпуляцій, більше технічних кандидатів, більше місцевих черновецьких, обраних 12—15% голосами виборців.

Під час запровадження пропорційної моделі в 1998—2006 рр. партійні лідери були зацікавлені у своєму підсиленні, тому й говорили про «збільшення відповідальності». Чи хтось після запровадження пропорційної виборчої системи побачив збільшення відповідальності влади? І перед ким вона відповіла? Здається, нікому з тих політиків, які в 1990-х роках хвалили пропорційну систему, зараз не соромно. Ще гірше, що їхні імена забуло суспільство, тепер вони несуть нові словеса «про відповідальність».

Між тим у світі є багато напрацьованих виборчих схем відкритих списків. Краще дати можливість виборцям впливати і на вибір партій, і на вибір конкретних осіб із цих партій. Але в можновладців немає бажання «відкриватися», бо це означає гнутися перед виборцями. Значно легше «тицьнути» партійним вождям кілька мільйонів за своє призначення в закритий список, щоб потім «відбити» ці мільйони за кілька корупційних голосувань. Так починається і закінчується «народовладдя» в парламенті.

А якщо згадати інші новації проекту Закону про вибори — можливості швидкого усунення членів виборчих комісій комісіями вищого рівня, навіть у день виборів, підняття виборчого бар’єру до 5%... І це ще не все. Наприклад, згідно з проектом, «Відхилення кількості виборців у одномандатному окрузі не може перевищувати 10% орієнтовної середньої кількості виборців у одномандатних округах». Це означає, що ЦВК одним зручним для влади нарізуванням виборчих округів може вцупити одразу 10% результату виборів. Ще 10% можна отримати на вкиданнях бюлетенів (оскільки, якщо вкинуто на 9,99% бюлетенів більше, ніж проголосувало людей, то такий результат зараховується). У владному проекті ніяк не обмежуються розміри виборчих фондів, що, зрозуміло, дає перевагу найгрошовитішим кандидатам.

Після помаранчевої революції всі вибори в Україні відбувалися без серйозних звинувачень у фальсифікаціях — а їх було немало й у 2006, й 2007, й 2008, й у 2010 роках. Країна забула, що таке «пєчєньє» — так називали в 2004 році фальшиві бюлетені — й навіщо його печуть. І восени на місцевих виборах країна змушена була повторювати пройдене. Якщо влада робить таке на локальних виборах, то що вона робитиме на тих виборах, які справді вирішуватимуть питання влади в Україні?

Питання риторичне. Річ у тім, що вибори передбачають діалог з громадськістю. А який може бути діалог, якщо немає аргументів?

Тривалий час Партія регіонів запевняла: її партійці всі, як один, — професіонали. Переконувала так, що аж сама повірила. Якби про свій професіоналізм волали керівники Данії, Люксембургу чи Норвегії — країн із найвищим рівнем ВВП у світі — можна було б навіть повірити.

Але не щодо людей, які десятиліттями очолювали в Україні уряди, міністерства, адміністрації президента, податкові тощо. Чи є їм чим звітувати, крім власних приватних статків і найнижчого в Європі рівня життя країни, після Молдови?

Із усіх «реформ» за 1,5 року президентства й чотири роки прем’єрства Януковича реалізовано дві — «судова», яка звелася до збільшення залежності судової гілки влади (за Конституцією незалежної), і податкова.

«Податковий кодекс — хороший. Тому обговорювати його з усім народом — просто страшно», — ще восени минулого року вичерпно пояснив ситуацію із «всенародним обговоренням» проекту віце-прем’єр-міністр Сергій Тигіпко.

А через п’ять місяців дії Податкового кодексу Тигіпко уже заявляє: «Ми цілі блоки дуже погано прописали... кодекс неефективний щодо інвестиційних операцій, існує явне надмірне податкове навантаження на фізичних осіб з низьким і середнім рівнем прибутків... Те, що ми нечітко виписали позицію з автоматичного відшкодування ПДВ, дозволяє сьогодні податковій адміністрації, будемо так говорити, у деяких речах хитрувати... Часто в різних регіонах через відсутність єдиної бази роз’яснень по-різному трактуються норми кодексу».

Натомість підприємці відчули, що «податкові канікули», які обіцяв чинний Президент, за проектом Податкового кодексу зводитимуться до можливості кинути роботу, закрити справу і йти «на канікули».

Інформагенції дають нині таку стрічку новин, що ледь не кожний її рядок мав би викликати шквал відставок. У таких умовах зовсім не дивно, що регіоналам здається, ніби журналісти проплачені, дзеркало криве чи апельсини наколоті, а телепрограми треба закривати.

Хоча доцільніше було б не на дзеркало скаржитися, а спробувати зробити пристойнішими власні інстинкти та інстинкти колег.

Окремі голоси адекватності з боку деяких представників влади не можуть змінити очевидного: ніякого розвитку, ніякого світла в кінці тунелю для країни з такою владою ніколи не буде. Влада, яка нищить ініціативу народу, схожа на троглодита, який придушує курку на острові, на якому, крім нього й курки, нікого немає.

У поховальних костюмах кишень немає. Олександр Македонський наказав поховати його так, щоб з труни було видно долоні — щоб показати живим, що він нічого не взяв із собою на той світ. Але це дуже складно для нинішньої верхівки.

Не важко передбачити, що в умовах інформаційного суспільства Партії регіонів, з її рефлексами, особливо нічого буде «ловити» й на виборах на Донбасі.

Саме тому влада й намагається максимально відсунути або й скасувати вибори.

Тим часом Президент виступає за проведення виборів президента й Верховної Ради в один рік. «Вкрай шкідливим є для держави те, що вибори проводяться майже кожен рік. Це питання невпорядковане... Я хочу впорядкувати ці вибори, щоб вибори у Верховну Раду й президентські вибори обов’язково відбувалися в один рік, тільки з різницею у півроку — спочатку вибори президента, потім — парламенту... Україна постійно перебуває в збудженому політичному стані. Це неспокій, це негативно позначається на житті людей. Весь час вибори — людям це вже набридло. Політики змагаються між собою і експериментують на суспільстві. Це небезпечно».

Вільні вибори й вільна конкуренція сприймається Партією регіонів та багатьма її прихильниками як хаос. Хоча він триває в демократичних країнах уже століттями, і їм від цього тільки краще. Як сказав один із перших президентів США Джон Адамс, де закінчуються щорічні вибори, починається рабство.

Можливо, саме тому в США вибори Палати представників (нижньої палати парламенту) відбуваються що два роки. Так само оновлюється третина сенату. Що чотири роки обирається президент. Якщо додати партійні «праймериз» і місцеві вибори, то вибори в США не закінчуються ніколи.

Інша річ, що Україні справді доцільно перевести якомога частіші й регулярніші виборчі кампанії в «поліграфічний режим», у конкуренцію змістів, а не телеспалахів.

Вибори, власне, і є демократією. Навпаки, для суспільства небезпечно, коли політики приходять до влади й що хочуть, те й творять, без контролю і страху виборів, які вони сподіваються сфальсифікувати або скасувати. Страхом виборів влада демонструє власну неспроможність і неконкурентоздатність.

Що більше виборів, то більше влада гнеться перед суспільством. Що менше — то більше влада на нього плює. Оцьому останньому процесу, судячи з усього, нинішня верхівка й надає перевагу.

Спроба обмежити вибори — це підрив владою своєї власної легітимності. Адже будь-яка влада є нею лише до того часу, поки люди її такою вважають. Якщо суспільство перестає вважати, що влада сидить на Банковій чи на Грушевського, а починає вважати, що вона, наприклад, на Бессарабці, то влада автоматично переходить на Бессарабку.

Зміщення суспільної легітимності — це, власне, те, що сталося на Майдані. Ніхто не завойовував Банкову. Вся країна розуміла, що влада перебуває на п’ятачку Майдану. І трансляцію вели звідти.

Вінстон Черчилль писав: «Демократія може виразити себе лише через регулярні й часті звернення до виборців. В основі демократії — людина в кабінці для голосування, що ставить маленьким олівцем маленький хрестик на папері».