Чому реформи провалено?
Останні кадрові зміни у владі показали, що кадрова політика в країні характеризується трьома речами: незалежністю від результату діяльності, бідною лавою запасних і, головне, належністю до близького кола Президента і його родини.
Схоже, «донецький характер» влади мімікрує до вужчого визначення — сімейного.
Ми бачимо людей на посадах, які з’явилися майже нізвідки. І які, очевидно, без особистого знайомства з Президентом чи членами його родини навряд чи мали б шанси обійняти високі посади в країні.
Нещодавно прочитав в інтерв’ю однієї регіональної депутатки дифірамби нинішній «професійній команді», її виборчому списку.
І сміх і гріх.
Що ж такого зробили ці «професіонали», які такі реформи? Усього лише переклали свої особисті проблеми на країну. Якби про професіоналізм говорили депутати Данії чи Люксембургу, чи хоча б Норвегії, це було б не так смішно.
І це при тому, що Янукович уже при владі третину часу зі здобуття незалежності України — два роки на посаді Президента й чотири — прем’єра. Про Азарова, Табачника й інших «ветеранів» і казати нічого, вони вже десятиліттями «розбудовують» нам державу. Не дивно, що ця держава така квола й виснажена.
До речі, про ціну «професіоналізму». Нині в Україні середня зарплатня в чотири рази менша, ніж у Польщі, аналогічна ситуація з пенсіями. Хоча починали обидві країни з однакового рівня. І Польща, до речі, — теж не ідеал. Але ці дані означають, що в результаті «політики професіоналів» кожному українцеві недоплачують щонайменше по три його зарплати й пенсії щомісяця. І це триває десятиліттями. Скільки людей не змогли здобути освіту, вилікуватися, скільки всього не зроблено в країні в результаті такого «професіоналізму»?
Очевидно, влада вже забула, навіщо їй ті безмежні повноваження, яких вона різними способами набула. Як каже Ганна Герман, краще переляканий чиновник, ніж відставлений. А те, що такий чиновник ні на що не здатний, крім як лякатися, нікого не турбує.
Останніми призначеннями влада продемонструвала, що їй плювати, чим керувати і що завалювати — хоч економіку, хоч національну безпеку.
Дуже показовою стала відставка директора аеропорту «Бориспіль» після того, як там було пошкоджено літак Януковича. Показово, що посадовця звільнили не за безлад і крадіжки багажів у тисяч пасажирів, що стали «візитівками» столичного аеропорту, а за монаршу подряпину. То перед ким відповідає «відповідальна влада»?
Усе свідчить про те, що владу не турбує результат політики. Можна бути яким завгодно злодієм, так що тавра ніде ставити. Навпаки, тавро клептомана для нинішньої влади — це як знак якості. Значить, будуть справно ділитися за надану можливість.
Наприклад, в Одесі вкрадено 600 мільйонів гривень, виділених на очисні споруди. Як наслідок туристи, що схочуть покупатися в Чорному морі, мимоволі практикуватимуть уринотерапію. Туристичний потенціал країни руйнується. А Президент за це сказав чиновникам, що «вдруге такого не потерпить». Може, не варто терпіти вперше?
Тож чи варто дивуватися, що всі реформи в Україні сьогодні провалено?
Чому у влади вкрай бідна лава запасних? Річ у тім, що всі кандидати на посади в нинішній владі повинні бути «в темі» розподілу фінансових потоків. Носіїв такої інформації не звільняють, щоб не виносити сміття з хати.
Крім того, ідейні засади нинішньої влади — суто меркантильні. Ну не повіримо ж ми, що діячі, про окремих із яких Ломброзо міг би писати дисертації, прийшли покращувати життя народу.
Певний час такий ідейний принцип заміняє донецька прописка, що має демонструвати певну «елітарність» вихідців із цього регіону, зміцнювати їхню лояльність на різних щаблях. Але, по-перше, такий підхід украй непопулярний для решти країни, навіть для сусідніх регіонів. Донецька кадрова політика, замість загальнонаціональної, — це як очеретина, яка увійде в руку тому, хто на неї зіпреться. Бо як би там не було, донецьких на всіх не вистачить, на Донеччині живе лише 10% населення країни. Та й серед донеччан, напевно, 99% через об’єктивні причини не мають жодних підстав уважати себе елітою.
По-друге, донеччани нічим особливо не вирізняються серед мешканців інших областей. І справді, чим відрізняється Петренко з Донеччини від Петренка з Кіровограда? Тим, що йому в школі погано викладали українську?
Ніяких державних і загальнонаціональних інтересів влада не знає й знати не хоче, просто не розуміє, що це таке і з чим його їдять. А розуміє лише приватні інтереси.
Нових людей до команди не беруть, бо треба буде показувати їм у деталях, куди й що йде. Вигнати когось зі своєї команди Президент теж не може, бо вигнанець може розповісти, що куди кому пішло. Тому регіонали намагаються уникати гучних звільнень, а замість того, грають у політичні шахи: переставляють один одного з місця на місце, імітуючи бурхливу діяльність.
Ті, хто так затято кричав за Януковича всі ці роки, сьогодні фактично відсторонені від влади. Фінансовими потоками й силовиками сьогодні керує родина Президента.
Олігархи мають тепличні умови для ведення бізнесу, «кишенькові» приватизаційні аукціони й інші блага. Їх як «реальну силу» не чіпають, на відміну від мільйонів пенсіонерів чи бюджетників, яких влада реальною силою поки не визнає. Але й до державного управління не дуже допускають.
Тим часом велика система майже ніколи не будується виключно на меркантильних речах, принаймні вона надто вразлива. СРСР чудово це знав, як і сучасні США.
Те, що у влади проблема з ерудицією, — саме по собі не є великою проблемою. Зрештою, ерудиція далеко не завжди означає розум.
Значно більша проблема для держави, коли влада боїться розумних і чесних людей.
Патріотизм — це те, що може зробити «командою влади» все населення. Це те, чого у владі в нас не було 20 років, а якщо точно — то і всі 300. Але нинішня влада боїться живого українського патріотизму, і тому воскрешає привид радянського. Може, тому що привид не здатен спитати: чому влада нині діє так непатріотично?
