«Символ нації та єдності народу»
Нещодавно парламентом Японії було ухвалено спеціальний закон про надання імператору Акіхіто права зректися престолу й передати владу старшому сину — спадкоємному принцу Нарухіто.
Протягом року після того, як у серпні 2016 р. імператор виступив із публічною заявою про свій намір звільнити Хризантемовий трон, над розробкою цього закону працювала спеціальна комісія, а в японському суспільстві тривали напружені дискусії щодо можливості подібного кроку. Консервативні політики та більшість науковців виступали категорично проти, висловлюючи занепокоєння, що це може призвести до дестабілізації усталеної монархічної системи Японії.
Найдрібніші деталі процедури передачі влади ще будуть визначатися урядом Японії, але планується, що ера «Хейсей», тобто ера «Мирного правління», котра розпочалася з дня інтронізації Акіхіто, завершуватиметься наприкінці 2018 року.
125-й імператор Японії Акіхіто — єдиний імператор, який править у сучасному світі. Представник найстарішої монархічної династії, історія якої налічує близько 2600 років. Її засновником вважають легендарного імператора Джімму, який правив у VІІ столітті до нашої ери. Згідно зі стародавніми літописами «Кодзікі», він був прямим нащадком богині Сонця Аматерасу, від якої отримав право на владу над японськими островами разом із регаліями імператорського дому — бронзовим дзеркалом, мечем та яшмовими підвісками, які символізують мудрість, мужність та процвітання.
Ці регалії (які ніхто ніколи не бачив, окрім самого імператора) зберігають у трьох різних місцях. Меч — у храмі Ацуга в Нагої, дзеркало — в храмі Ісе, а яшмові підвіски, які імператор завжди бере з собою у віддалені поїздки, — в скарбниці імператорського палацу.
За довгу історію свого існування Імператорський дім Японії пережив і епоху патріархальної монархії, і періоди військової диктатури, й епоху феодальної імперії Токугава, коли імператору відводилася лише роль верховного жерця синто. Але навіть тоді, коли імператор не мав реальної влади, йому традиційно поклонялися та не піддавали жодним сумнівам його «божественне походження».
У японців взагалі ввічливим вважається уникати прямого контакту очима з вищим за статусом співрозмовником. А побачити імператора ще століття тому було практично неможливим. Навіть від найближчого оточення під час спілкування його відокремлювала спеціальна ширма, оскільки вважалося, що від благодаті, яку випромінює нащадок богині Сонця, можна осліпнути.
«Божественний» статус імператора було закріплено після Революції Мейдзі Конституцією Великої Японської Імперії 1889 року. Його також проголошували верховним правителем, наглядачем за діяльністю органів влади та гарантом конституції, надавали право затверджувати закони, прийняті парламентом, та право на його скликання та розпуск. Імператорські рескрипти могли набувати сили закону навіть без обговорення парламентом у разі існування загрози для держави. Сам імператор ставав главою виконавчої влади та головнокомандувачем Збройних сил Японії, який мав право оголошувати війну, укладати міждержавні угоди.
Роль імператора Японії Хірохіто як формального головнокомандувача в період із 1930 до 1945 рр. історики оцінюють неоднозначно. Більшість вважає, що він виступав проти альянсу з нацистськими Німеччиною та Італією, але змушений був піти на поступки мілітаристам, які тоді переважали в уряді та в командуванні збройними силами країни. Деякі впевнені в тому, що Хірохіто активно підтримував політику військової верхівки, починаючи з вторгнення до Манчжурії у 1931році й до останніх років Другої світової війни.
Проте у серпні 1945 року, коли Японія опинилася перед вибором між визнанням поразки й капітуляцією або продовженням опору Силам союзників (без будь-якого сподівання на перемогу), Хірохіто виступив на підтримку прихильників мирного врегулювання.
Безпрецедентною подією стало його радіозвернення до співгромадян 15 серпня 1945 року із заявою про повне прийняття умов капітуляції та закликом до армії й флоту припинити спротив, а підданих — «з гідністю вистраждати те, що можливо».
Вважають, що ця промова імператора, якого японці вважали боголюдиною і голос якого почули вперше, врятувала Японію від повного зруйнування.
Під час другого радіозвернення 1 січня 1946 року було оприлюднено «Декларацію про людську натуру» імператора Хірохіто, в якій йшлося про хибне уявлення про те, що «імператор начебто володіє божественною натурою». Цей документ відразу викликав неймовірну кількість дискусій, що призводили до появи безлічі тлумачень тексту, більшість яких зводилася до твердження про те, що імператор зрікся традиції вважати японських монархів прямим нащадками богині Сонця. Водночас імператор залишився верховним жерцем синто й продовжував виконувати традиційні ритуали поклоніння, насамперед — Аматерасу.
Згідно з новою конституцією Японії, ухваленою в 1947 році, положення про «божественне єство» імператора скасовувалося й він ставав лише «символом нації й єдності народу».
Реальна влада належить голові уряду — прем’єр-міністру Японії, якого, втім, формально призначає імператор за поданням парламенту.
Оскільки Японія — конституційна монархія, імператор виконує представницькі функції, як-то офіційні зустрічі з главами іноземних держав, формальні скликання та розпуск парламенту, оголошення виборів, вручення державних нагород, церемонії отримання вірчих грамот від іноземних послів, оприлюднення указів про амністію тощо.
Необхідність формального затвердження рішень уряду та парламенту монархом могла б надавати йому право відтерміновувати процедуру на невизначений час, а таким чином буквально «ветувати» будь-який документ. Проте подібних ситуацій за новітню історію країни не траплялося.
Новий статус імператора, якого він набув згідно з положеннями нової Конституції, не лише аристократи, які втрачали свої гучні титули князів і баронів, а й прості обивателі не завжди сприймали однозначно й беззастережно.
Півстоліття тому намір Акіхіто, на той час — спадкоємного принца, обрати наречену поза межами вишуканого товариства дочок «кадзоку» став приголомшливою новиною і в багатьох викликав несприйняття і внутрішній протест. Звістка про те, що членом найстарішої правлячої династії у світі вперше за понад дві тисячі років стане проста смертна, була чудовою новиною для тих, хто сподівався на те, що чарівна молодість нареченої внесе свіжий струмінь у життя імператорського двору і зміцнить зв’язок «небожителів» із народом, тоді як прибічники старих традицій свято вірили виключно в шлюби за домовленістю, вважаючи їх передусім не союзом закоханих, а узами між кланами.
Переломом у віковічних традиціях стало не лише одруження принца з Мічіко Cьода, а також їхнє спільне рішення виховувати дітей самостійно, всупереч тому, що сам Акіхіто з дворічного віку ріс і виховувався окремо від батьків.
За останні п’ятдесят років відбулися значні зміни в укладеному століття тому протоколі імператорського двору. Імператора, на якого колись не дозволено було навіть підвести очей, можна побачити (хоча й на відстані) разом із родиною принаймні раз на рік під час новорічного привітання.
У найскладніші для країни моменти імператор з імператрицею завжди там, де найбільше потребують їхньої підтримки. Після руйнівного землетрусу й цунамі 2011 року вони разом відвідували райони лиха, спілкувалися з потерпілими і, відступаючи від протоколу, сідали на татамі поруч з ними, що сприймалося як символ їхньої щирої симпатії до людей.
На маленькому полі на території палацу імператор займається вирощуванням рису. І це не просто данина усталеним традиціям, а давній синтоїстський ритуал і символ стабільності та безперервного зв’язку між поколіннями.
Попри те, що час від часу консерватори піднімають питання про відродження деяких положень довоєнної конституції і пропонують знову «підвищити» статус імператора, сам Акіхіто, навпаки, дотримується ліберальних поглядів і виступає категорично проти будь-яких натяків на «мілітаристські» настрої минулого й не сприймає ідею поновлення статусу синтоїзму як єдиної державної релігії. Хоча навіть зараз, згідно із соціологічним дослідженням, близько 5% японців і надалі ставляться до імператора як до прямого нащадка богині Сонця — Аматерасу.
Впевнена, що для всіх ста відсотків імператор був і залишається насамперед найбільшим моральним авторитетом, як і справжнім символом єдності нації. Свого народу, якому, згідно з першою статтею Конституції Японії, належить «суверенна влада в країні».
Продовження теми:
Про секрети успіху Японської монархії
Випуск газети №:
№120-121, (2017)Рубрика
День Планети
