Про сміливість, інтелектуальну та політичну
«Ми постали перед випробуванням того, чи може свобода дати відсіч авторитарному режиму. Розумію тих, хто вважає, що ціни на їжу й електрику надто високі. Це – болюча ціна, яку платимо ми в Європі. Але якщо Путін переможе Україну й поставить під загрозу нашу свободу, нам доведеться заплатити ціну набагато вищу». Ці слова належать Єнсу Столтенбергу, генеральному секретареві НАТО. Чимало українських аналітиків і політиків зі щирим захватом відреагували на ці слова. А от у мене чогось такого захвату немає. З двох причин. По-перше, перед цим Столтенберг сказав інше: «Боюся, що війна в Україні вийде з-під контролю і переросте у велику війну між НАТО та Росією. Але я впевнений, що ми цього уникнемо». Ясна річ, російські медіа істотно підрихтували цю констатацію: «Боюсь, что конфликт на Украине…» Аякже, про війну в РФ не можна говорити як про війну, навіть коли ти передаєш слова генсека НАТО. А головне – радість: генсек НАТО боїться Росію! І, на жаль, ця радість постала не на порожньому місці: Столтенберг, мабуть, справді боїться великої війни. Як людина він має на це право. А як генсек Північноатлантичного Альянсу – ні. Хоча б тому, що своєю фразою він насправді збільшує ймовірність такої війни. Адже логіка рашистів дуже проста: ага, боїться, ага, хоче уникнути – чудово! А уникнути великої війни НАТО може тільки припинивши допомогу Україні, а затим – погодившись на наш ультиматум щодо повернення до ситуації 1997 року, тобто скасувавши прийняття до Альянсу колишніх «країн соцтабору» та відмовившись прийняти Фінляндію та Швецію. Інакше – велика війна! Тобто генсек НАТО повинен мати політичну мужність і вміння демонструвати її. По-друге, який у біса «авторитарний режим»? Це у Ердогана й Орбана авторитарні режими, а в Росії та Білорусі панує тоталітаризм, не такий іще довершений, як у КНДР, але багато в чому паскудніший за брежнєвські часи. А тоталітаризм – це суспільний лад, це політична, економічна та ментальна система, з претензією на всеосяжність. Тобто Заходу протистоїть не режим Путіна, а «колективний Путін», який включає в себе більшість росіян. Панує «банальність зла» (Ханна Арендт) і тотальність зла, всепроникна міфологія з телевізійними шаманами, а не ідеологія з пропагандистами. І щоб визнати це, потрібна інтелектуальна мужність, якої на Заході не вистачає. Бо ж якби Столтенберг був самотнім у своїх сентенціях! «Авторитарний режим Путіна» - це майже загальник для західної політичної науки та практичної політики, лише поодинокі сміливці говорять про фашизм і тоталітаризм, про питому схожість Путіна та Гітлера. Число таких сміливців зростає, але дуже вже поволі. Так само поволі, як і число політиків, здатних надавати Україні вагому допомогу вже сьогодні, а не у прекрасному майбутньому. Звісно, без західної допомоги російська армія вже окупувала б усю територію України (і приготувалася до стрибка на Віслу й Одру, Влтаву й Дунай). Але якби обсяги та зміст цієї допомоги не були обмежені страхом перед Кремлям, ЗСУ ще не початку осені цілком реально могли б вийти на лінію розмежування 23.02.22.
А тим часом російські урядовці від імені «колективного Путіна» не раз уже заявляли, що вони вже сьогодні ведуть війну з Заходом, передусім із НАТО. Так, у серпні 2022 року міністр оборони Росії генерал Сергій Шойгу на відкритті Московської конференції з міжнародної безпеки (оцініть назву акції!) заявив, що «початок спеціальної військової операції в Україні ознаменував кінець однополярного світу». Тобто масоване вторгнення військ РФ спрямоване було не тільки проти українців, а й проти США і ЄС. А ще Шойгу підкреслив, що Росія воює не лише з Україною, але й із Заходом: «В Україні російським військовим протистоять об’єднані сили Заходу, які контролюють керівництво цієї країни у гібридній війні проти Росії». Оцініть: «об’єднані сили Заходу», які Росія відверто прагне зламати та знищити. А генсек НАТО боїться, щоби Захід не став учасником війни…
Чому таке відбувається? Слушні, як на мене, думки з цього приводу оприлюднив науковець Принстонського університету Алексіс Карре у журналі Foreign Policy. Він вважає, що Путін знав – попри свою матеріальну перевагу над РФ, Європа стане з усієї сили уникати відкритого конфлікту. «Зброя, яку має у своєму розпорядженні Європа, не може стати загрозою для будь-кого, доки тамтешні демократичні суспільства не продемонструють спроможність і рішучість використати її». Покликаючись на політичного філософа минулого століття Реймона Арона, Карре пише, що надмірна відраза до конфлікту є патологічним продуктом сучасної демократичної політики. «Найбільша слабкість демократій – надто далеко просувати дух компромісу. Тобто вірити, що все можна вирішити компромісом. Щоразу, коли демократії стикалися з авторитарними режимами, вони завжди вважали, що відповідальні люди [з того боку] були достатньо розумними, щоб віддати перевагу хорошому компромісу замість поганої війни», – цитує Карре Арона і продовжує: «Після двох світових воєн, виснажена Європа поступово втрачала засоби та бажання проявляти власну силу. Далеко не шкодуючи про цю втрату, Європа прийняла її в наступні десятиліття як чесноту та ознаку прогресу. Вона засудила застосування сили – на що вона сама, звичайно, була вже нездатна – як пережиток іншої епохи, епохи націоналізму й імперіалізму. Власний економічний розвиток Європи, здавалося, довів безглуздість і аморальність військової сили. Європа також дійшла висновку, що економічний розвиток скрізь матиме однакові наслідки. Вона трималася надії, що Китай, Росія чи Туреччина незабаром приєднаються, всі зі своїм власним темпом, до спільноти ліберальних і демократичних суспільств, оскільки їхні економіки стануть більш інтегрованими у глобалізований світ». Протекторат США, на думку Карре, давав європейцям можливість ігнорувати практичні наслідки своєї мирної політики. Наразі важко сказати, як європейці зможуть відновити впевненість у власній здатності до воєнних жертв.
Що ж, міркування небезпідставні. Але знову бачимо вживання поняття «авторитаризм». А це сприяє окозамиленню. З авторитаризмом справді можна домовитися, хоча ця домовленість не завжди певна, як-от з Орбаном чи Ердоганом. А КНДР – це тоталітаризм у чистому вигляді. Вдалося комусь домовитися з «батьківщиною ідей чучхе» про щось серйозне? Подіяли санкції на державу-порушницю всіх можливих угод? Готове тамтешнє суспільство йти шляхом демократії, бачачи успішний приклад Південної Кореї? Риторичні запитання… І дуже непросто зробити публічно озвучити єдино доцільні висновки: тоталітарна держава, за визначенням агресивна, має бути демонтована повністю й остаточно, а на її місці побудоване щось принципово відмінне – інакші способи подолати тоталітаризм відсутні.
