«...Побідний прапор — наш Третій Універсал»

Початок читайте в «Дні», №199

Власні українські законодавчі акти викликали повсюдно загальне піднесення, розуміння того, що саме народ є джерелом влади. Це емоційно виразив поет Ф. Невестюк, який писав:

Вона була така чудова
Ота сімнадцята весна.
Дріжали тюрми і окови
Вставала нація вільна
Котився золотим хоралом
Вільних грудей
свободний спів
І в світ несли універсали
Слова розкованих рабів

Не маючи змоги із зрозумілих причин негайно проголосити незалежну українську державу, щоб не наразити її на небезпеку, УЦР обережно, але наполегливо йшла до цієї мети. Вже в I її Універсалі проголошувались воля розкованих українців-рабів: «Хай народ український на своїй землі має право сам керувати своїм життям».

Ці події дали новий імпульс розбудові українського війська. У створеному невдовзі першому українському уряді — Генеральному секретаріаті була встановлена посада Генерального секретаря (міністра) військових справ. Ним було призначено обраного першим і другим військовими з’їздами головою Українського генерального військового комітету (УГВК) С. Петлюру. УГВК мав відділи: мобілізаційний та військової комунікації, військово-інженерний, військових шкіл, вільного козацтва, санітарно-медичний, комісію спецслужб тощо. Влітку і восени 1917 р. попри перепони російської влади, розбіжності поглядів в керівництві УЦР щодо шляхів військового будівництва, різні ексцеси та провокації збільшувалась кількість українізованих полків, до 60 тисяч чоловік зросли ряди «вільного козацтва», обережно творились структури державного військового керівництва. З червня за ініціативою одеських вояків виникають гайдамацькі курені й коші. В листопаді з галицьких січовиків, які попали в російський полон, формується Галицько-Буковинський курінь на чолі з Є. Коновальцем, що взяв під охорону Центральну Раду, її голову М. Грушевського.

Знаменною подією став третій Всеукраїнський військовий з’їзд 20 — 31 жовтня 1917 р. за участі 2,5 тис. делегатів. Після одержання звістки про збройне повстання 25 жовтня в Петрограді і перехід влади в Росії до Раднаркому на чолі з В. І. Леніним учасники з’їзду перервали засідання й оголосили себе полком, який переходить у розпорядження УЦР. Продовживши роботу 28 — 31 жовтня, з’їзд ухвалив історичну постанову з одностайною вимогою «негайного проголошення… Української Демократичної Республіки» в етнографічних межах України. В ній вся «громадська та військова власть» мають належати Центральній Раді і Генеральному секретаріату. Вони, «опираючись на революційне українське військо», повинні здійснювати «всю повноту влади» в країні.

7 (20) листопада голова УЦР М. Грушевський, посилаючись на постанову військового з’їзду, який, за його словами, «був представництвом трьох мільйонів озброєного люду», зважаючи на загальне прагнення більшості народу, оголосив вікопомний Третій Універсал, яким вперше в ХХ столітті була відновлена українська державність.

Такому перебігу подій сприяли і конкретно-історичні обставини, що склались в тодішній Росії, зокрема, повалення Тимчасового уряду. Останній всіляко опирався самовизначенню українства, навіть дав наказ притягти Генеральний секретаріат до судової відповідальності «за сепаратизм»; підготувати в петроградській тюрмі камери для ув’язнення українських провідників. Скинення цього самозваного російського керівництва більшовиками (подобається це комусь сьогодні чи ні) усунуло в кінці жовтня — листопаді 1917 р. таку очевидну загрозу Українській революції, створило сприятливу ситуацію для відновлення державності нашого народу. Це також дало можливість УЦР, не визнаючи Раду Народних Комісарів на чолі з В. І Леніним, але й не ворогуючи з нею, констатувати відсутність центрального уряду в Російській республіці, а відтак і припинення існування останньої. Тому теза Універсалу «не одділяючись від республіки Російської» не мала практичного наповнення, відігравала роль тактичного і пропагандистського маневру. Тим більше, що далі йшлося про необхідність створити спілку (не єдину державу, не федерацію) рівних і вільних в будь-якому сенсі народів колишньої імперії. Проголошення Раднаркомом 2 (15) листопада «Декларації прав народів Росії», якою визнавалось право народів на самовизначення аж до відокремлення, знімало і юридичні перепони для такого перебігу подій. Інша справа, які в кого були справжні наміри, як саме Раднарком дотримувався проголошених принципів. Подальші події свідчили про очевидний відступ від них. Але в листопаді 1917 р., як свідчив В. Винниченко: «Робітничо-селянська революція в Росії… розірвала ті нитки, якими пов’язав нас Тимчасовий Уряд, увільнила наші руки, якими ми зараз же утворили зазначений в Універсалі стан на Україні».

Проголошення Української Народної Республіки докорінно змінило ситуацію й вимагало якнайшвидшого конституційного закріплення цього нового статусу України. Своїм IV Універсалом Центральна Рада ставила завдання «якнайскоріше», «за кілька тижнів» скликати Українські Установчі збори, які б «закріпили свободу, лад і добробут, Конституцію нашої незалежної Української Народної Республіки на добро всього трудящого народу»

Вже під безпосередньою загрозою державного перевороту УЦР 29 квітня 1918 р. ухвалила Статут про Державний устрій, права і вільності УНР — Конституцію держави. В ній Україна проголошувалась суверенною демократичною парламентською республікою, в якій громадянам гарантуються широкі права і свободи. Верховну владу в республіці мали здійснювати Всенародні Збори, як законодавчий орган, і рада народних Міністерств — орган виконавчий. Передбачалося, що голова Всенародних Зборів «іменем республіки сповнює всі чинності, зв’язані з представництвом Республіки». Особливістю документа порівняно з конституціями західних держав було встановлення однопалатного органу вищого державного управління (Всенародні Збори). Конституцією не передбачався пост Президента.

Гетьманський переворот не дав змоги увійти цій Конституції, як й іншим законам, в дію. Але ці акти залишились в історії як приклад мужності й послідовності в українізації державних структур, у відстоюванні прав українського народу. Їхнiй зміст має прислужитися до законотворчої діяльності й розвитку сьогоднішньої незалежної України.

Важливим напрямом українізаційної діяльності УЦР була її турбота про вирішення гострих соціаль

них проблем. До цього спонукала дійсність, з її гострими соціальними суперечностями, з пригніченням більшості нації — робітників і селян, власний досвід багатьох діячів УЦР. Заступник її голови В. Винниченко писав: «З дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту вже прийняв в душі собі зерно ненависті до соціального визиску, до Бодісок усякого гатунку: потім усе життя організовуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панства».

Чимало тодішніх українських лідерів розглядали українство як переважно селянську (мужицьку) і робітничу націю. Відродження її вони ставили у пряму залежність від задоволення обгрунтованих пекучих запитів основи нації — селянства і робітництва. Аналізуючи досвід визвольних змагань, В. Винниченко писав: «…Помилкою було б думати, що ця національна боротьба була поза соціальною сферою. Навпаки, з цієї доби так само виразно видно, що національний і соціальний моменти неподільні. Тут цілком виразно помітно, як національний утиск капіталістичних кляс на Україні тісно йшов із соціальною і політичною реакцією, як в ім’я і ради соціальних інтересів паразітарних кляс їм необхідно було нищити національні українські здобутки. І так само наочно видно, як справа національного визволення неминуче в’язалася з справою соціальною, з інтересами українських працюючих мас». З огляду на невелику кількість українців серед крупних промисловців і землевласників, бажання останніх зберегти свої привілеї і неувагу до соціальних проблем в українських селян і робітників «це, — писав В. Винниченко,— зарані згода на панування руської реакції, руської феодальної і фінансової буржуазії, а значить, на панування руської культури й національності. Такий підхід мав би згубні наслідки і для державності. Трудніше і майже неможливо утворити тепер буржуазну українську державу, — зазначав він в 1919 р., — бо не маємо власних буржуазних кляс». Прагнення ж зберегти привілейоване становище заможних прошарків «нічого іншого не можуть дати, як панування буржуазії, а як своєї немає, то неукраїнської, себто знищення української державності і поневолення української культури».

З 19 партій, що діяли в УЦР — 17 були прибічниками соціалістичної ідеї. Але вони бачили її інакше, ніж те, що сталося пізніше, зокрема в 20—40 рр. ХХ ст. Соціалістичний лад розглядався ними як стан реального народовладдя, де б забезпечувалась державна незалежність України, національне відродження, права людини, добробут і висока культура людей. «Я, як демократ і соціяліст, …усе своє життя стояв на обороні прав національності, і не тільки своєї…», чітко визначав свою позицію М. Грушевський.

Будучи одним iз керівників Української партії соціалістів-революціонерів, членом української секції Міжнародної соціалістичної конференції в Люцерні, Грушевський завжди відстоював корінні інтереси українського народу. В підписаній ними та іншими діячами УЦР Декларації української секції Інтернаціональної соціалістичної конференції в Люцерні (1919 р.) вказувалось, що «свобода пригноблених народів… є необхідною попередньою умовою для прогресу соціалізму».

В УЦР розуміли небезпеку розриву між національними та соціальними проблемами, протиставлення цих життєво важливих сторін українізаційного процесу. Тому в III Універсалі, наступних законах передбачалося задоволення основних тогочасних соціальних вимог — скасування поміщицької власності на землю, здійснення державного контролю над виробництвом, скасування смертної кари, 8-годинний робочий день, ухвалення законів про пенсії, про збільшення оплати праці різним категоріям працівників, про громадські роботи і т.iн. Всього УЦР було ухвалено близько 20 законів соціального напряму. Це відповідало уявленням тогочасного українського керівництва про українізацію і відповідні напрями своєї діяльності. «Єдина можливість урятуватись, — зазначав заступник голови УЦР В. Винниченко, — це, перехопивши владу з рук руських большевиків, добивати на Україні приватний і великий капітал, нищити (не фізично, а соціально) буржуазію і провадити господарство методами громадської ініціативи, надавши укркооперації роль торговельного й промислового фактора. Кооперація справилась би з цим завданням, бо в ній сполучається і особистий інтерес, і громадський, і національний».

УЦР об’єднувала різних, часом романтичних, але завзятих в досягненні поставленої мети людей. Характерно, що протягом тривалого часу члени УЦР не отримували якоїсь твердої зарплати. З 25 листопада 1917 р. їм почали компенсувати витрати у формі своєрідних добових за дні участі в сесіях УЦР. І при цьому в ній не було корупції.

Підсумовуючи діяльність Центральної Ради, Грушевський говорив в березні 1918 р.: «Ми не лукавили. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою. Українська Центральна Рада за рік своєї діяльності не політиканула ні однієї хвилі, вона не зробила ні одного фальшивого кроку, вона мала перед собою тільки мету послужити інтересам многострадального українського народу і тих народів на Україні сущих, котрі з нею зв’язала історія… Ми можемо з гордо піднятим чолом підняти над своєю землею прапор Української Центральної Ради. Ми винесли його не заплямованим».

Доцільно було б встановити пам’ятний День відновлення української державності, який відзначати щорічно 20 листопада, коли в 1917 р. було оголошено Третій Універсал.