«Народ — донор?»

Продовження.

Початок див. у № 68, 78, 82, 91, 101

З огляду на успішну діяльність Петра Васильовича Завадовського в галузі освіти Катерина II призначила його на посаду Головного директора народних училищ. Із 1784 року П. Завадовський — голова комісії з будівництва Ісакіївського собору. За 12 років величну будівлю собору було побудовано.

У 1786 році він стає членом комісії з питань доріг у державі. П. Завадовський стояв і біля джерел створення системи державних банків Росії, сприяв централізації й оздоровленню фінансів імперії. Ще в 1781 році він став керуючим Санкт-Петербурзьким Дворянським позиковим банком. П. Завадовський розробив статут Державного позикового банку, що отримав схвалення і підтримку імператриці, взяв участь у роботі особливої комісії, яка розглядала план графа П. Шувалова про асигнаційні банки, де висловився за їхнє об’єднання у Державний асигнаційний банк із відділеннями у Санкт-Петербурзі та Москві.

Поступово авторитет і становище П.В. Завадовського при дворі знову почали зміцнюватися. 31 серпня 1786 року його призначили членом Ради при Височайшому дворі. З деяких питань безпосередньо через П. Завадовського Сенату оголошували височайші накази, через нього йшли розпорядження щодо жіночих навчальних закладів. 31 серпня 1787 року, в зв’язку з початком війни з Туреччиною, П. Завадовського було призначено членом Особливої ради. Таке стрімке підвищення сановника, його вплив при дворі почали викликати незадоволення сучасників. Навіть поет Г.Р. Державін у своїй іронічній оді «На щастя» висміював химерний склад вискочки-вельможі, «заменившего свой украинский чуб на модные французские локоны».

У 50 років П. Завадовський одружився на двадцятирічній красуні-графині Апраксіній — родичці Кирила Розумовського. Цей шлюб зміцнив його позиції серед вищої аристократії. Однак сімейне щастя було недовгим. Діти Завадовських народжувалися та вмирали у дитинстві: з десятьох залишилося в живих тільки п’ятеро. Інтриги та метушня при дворі продовжували дошкуляти. Він почав просити відставки «через хворобу», але Катерина II і чути про це не хотіла.

І знову доля зробила П. Завадовському сюрприз. Катерина II померла й імператор Павло I у перші часи царювання, на здивування багатьох, виявив йому своє благовоління. У день коронації 5 квітня 1797 року імператор подарував П. Завадовському графський титул Російської Імперії, а також орден Святого Андрія Первозванного і орден Анни 1-го ступеню; він продовжував засідати у Раді при Височайшому дворі, Сенаті і в Виховному товаристві, керувати Позиковим банком. У 1798 році Павло II призначає нашого героя головним директором Асигнаційного Банку.

Після смерті свого друга і земляка князя О.А. Безбородька, залишившись при дворі фактично у самоті, П.В. Завадовський знаходився у постійному очікуванні, «не відаючи, звідки пролунає грім». І справді, у листопаді 1799 він став жертвою палацових інтриг, після чого імператор усунув його зі служби. Опальний граф уже зібрався було їхати до свого маєтку, але імператор попросив залишитися у столиці. Проте П. Завадовський все-таки поїхав до Ляличів, де за ним, згідно з розпорядженням імператора, було встановлено прихований нагляд. Тут, далеко від столичної метушні, П. Завадовський пробув останні роки царювання Павла I. Здавалося б, життя закінчилося, але одного березневого дня 1801 року вельможі принесли рескрипт нового імператора Олександра I, в якому він дякував за бездоганну службу «на користь Вітчизни» і запрошував прибути до столиці. Шістдесятитрьохлітній «самітник» хоча й нарікав на суєтність життя і на тяжку долю свою, але все-таки йому була приємна увага царственої персони. П. Завадовський поспішив до столиці.

Росія входила у ХIХ століття з організацією влади, що не відповідала потребам часу. Найважливішою стороною цієї роботи було впорядкування законодавчої бази імперії. Вже у травні 1801 року графа П. Завадовського призначили головою Комісії зі складання законів, що свідчило про особливу довіру до нього Олександра I. Одночасно з підготовкою законодавчих проектів комісія зайнялася перевлаштуванням вищих органів управління, підготовкою проекту реформи Сенату. Однак царю проект здався дуже радикальним, і він його відкинув.

Молодий імператор часто надто недружньо ставився до діячів епохи Катерини II, але водночас, з огляду на політичні реалії та не без тиску старої гвардії, поточну політику управління віддав на відкуп досвідченим чиновникам «бабушкиного века». 8 вересня 1802 року після довгих обговорень і суперечок Олександр I підписав указ про права і обов’язки Сенату та Маніфест про створення міністерств. Того ж дня П. Завадовський зайняв пост міністра народної освіти. У віданні міністерства знаходилися Академія наук, Російська академія, університети та інші навчальні заклади, друкарні, цензура, видання періодичних творів, народні бібліотеки, музеї...

Доступ до міністра був вільний кожному, не було у нього і прийомних днів; він завжди вислуховував відвідувачів прихильно, поблажливо та з увагою. Навіть із чиновниками низьких рангів П. Завадовський розмовляв прихильно, особливо ласкаво приймав своїх «одноземців» різних чинів.

В короткий термін міністерству вдалося досягнути перших успіхів. Кожне з губернських міст тепер мало своє училище чи гімназію, які знаходилися під контролем університету, отримували повну автономію і права цензури. Повсюдно створювалися парафіяльні училища. 5 листопада 1804 року було затверджено «Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам» — створювалася мережа середніх і нижчих навчальних закладів. Щоб підняти престиж гімназійної освіти, П.В. Завадовський віддав своїх 10 тита 11-літніх синів камер-юнкерів до гімназії, що викликало докори петербурзької верхівки.

20 травня 1803 року відновила свою діяльність Вчительська семінарія в Санкт-Петербурзі, яку незабаром перетворили на Педагогічний інститут. На базі Казанської гімназії, що була в своєму роді єдиним середнім навчальним закладом імперії, у 1804 р. було створено Казанський університет, а у 1805 р. і Харківський університет.

Навчальний та адміністративний устрій університетів базувався на положеннях статуту 1804 року, проект якого запропонував Василь Каразін — засновник Харківського університету. Найважливішою принциповою відмінністю цього статуту була університетська автономія, що передбачала виборність ректорів, проректорів, професорів при таємному голосуванні, право університету затверджувати у вчених ступенях, відкривати кафедри... Університетські статути перетворювали університети на центри управління всіма навчальними закладами округу. При кожному університеті засновувався педагогічний інститут для підготовки викладачів та «училищний комітет» для управління гімназіями, повітовими і цивільними училищами.

Восьмирічне перебування П. Завадовського на посаді міністра освіти ознаменувалося появою в суспільстві просвітницьких організацій. Відкрився цілий ряд нових літературних і філантропічних товариств. Під впливом ідей Просвітництва було розроблено ліберальний Статут про цензуру книг, затверджений 9 липня 1804 року... Немічний фізично, але все ще з ясним розумом, П. Завадовський у 1809 році почав говорити про відставку. 11 квітня 1810 р. на пост міністра народної освіти було призначено його земляка, який служив до цього опікуном Московського університету, — графа Олексія Кириловича Розумовського, сина останнього гетьмана України — Кирила Розумовського.

Сімдесятидворічний П.В. Завадовський зайняв почесний пост голови Департаменту законів Державної ради. На цій посаді він залишався до кінця свого життя. Помер сановник-довгожитель 10 січня 1812 року у віці 73 років. На думку відомого історика російської освіти, академіка М.І. Сухомлинова: «Час правління міністерством народної освіти П.В. Завадовським залишиться назавжди блискучою епохою в історії народної освіти в Росії».