Часи панування ночі

Висока література — це мистецтво слова. Але які слова можна відшукати, оповідаючи про те, чому немає й не може бути ані слів, ані ймення, ані міри уявлення — про навмисне умертвлення павучим зашморгом голоду мільйонів людей, твоїх співвітчизників? Як розповісти світові, який у переважній більшості не бажає чути й знати (своїх проблем більш аніж достатньо!) про те, що люди (у біологічному сенсі слова) здатні й на таке?

Ось яка немислимої складності — здавалося, непереборна — проблема поставала перед тими українськими письменниками, котрі відчували в собі сили зазирнути в цю безодню. І все ж таки наша література дала рідному народу й світові твори рідкісної художньої, морально-етичної та історико-пізнавальної сили, які залишаться у свідомості української нації дуже надовго. Ймовірно — назавжди. Як це вдалося зробити? Як митці слова воскресили пам’ять тих невинних мільйонів душ, що про них неможливо забути — адже вони, в плоті й крові, жили на цій самій українській землі, під цим самим небом, живилися цілющою силою цього самого сонця? Відповідаючи на це запитання, доречним буде розглянути два (невеличкі за обсягом) романи видатних українських письменників ХХ століття — «Марія» Уласа Самчука (1933) та «Жовтий князь» Василя Барки (1958—1961). Саме ці явища літератури були й залишаться непідкупними, моторошними, воістину правдивими свідченнями про часи панування сталінської ночі над Україною.

«Марія» Уласа Самчука належить до числа тих творів, якими українська література має право пишатися перед усім світом. Ця річ (за жанром — міні-роман або ж епічна повість; має підзаголовок: «Хроніка одного життя») створювалася не через багато років після трагедії, у тишині комфортних кабінетів та бібліотек, а відразу ж по «гарячих слідах» катастрофи, у Празі, того ж таки жахливого 1933 року, і пером автора водила не шляхетна Муза, не творче натхнення (взагалі кажучи, чудовий стан душі, але до нашої розмови це не має, схоже, визначального стосунку), а нестерпний, нелюдський біль, крик скорботи та відчаю — адже Улас Самчук, як і всі представники української протибільшовицької еміграції в Чехії, Австрії, Німеччині, Великій Британії та інших країнах Європи, чудово знав про ті жахливі злодіяння, що коїв кремлівський режим та виконавці його волі в Україні.

Проте (і в цьому — геніальне художнє чуття Самчука) письменник рішуче позбавив свій роман навіть найменших слідів будь-якої сентиментальності, «співчутливої» щодо постраждалих мільйонів сльозливості, взагалі зовнішньої емоційності. Навпаки, написаний твір у гранично суворій, стриманій, мужньо безсторонній манері (чи не в такий спосіб створювалися багато століть тому ісландські саги — ці безсмертні пам’ятки світової літератури, котрі розповідають нам про зльоти й падіння людського духу, про святу самопожертву та підлоту, про війни, жорстокі вбивства і віддане мовчазне кохання в підкреслено «об’єктивному», холодному, «нордично»-спокійному стилі неупередженої хроніки?). В цьому — не слабкість, а сила «Марії» Самчука; такий підхід відкриває можливість для глибоких узагальнень, причому враження, що його справляє твір, є тим міцнішим, що в ньому немає буквально жодного зайвого рядка: наявний величезний підтекст, який автор не оприявнює, адже чудово розуміє, про що пише...

Роман цілком, від першої до останньої сторінки, присвячено життю та страдницькій долі української селянки Марії, однієї з мільйонів закатованих у роки Великого Голоду. Таких, як Марія, — мільйони, отож, чи цікаве її життя читачеві (зауважмо, що ім’я героїні Самчук обрав не випадково — біблійні, а також Шевченкові асоціації тут явно маються на увазі)? Самчук не вдається до теоретичних роздумувань щодо цього — він просто з перших кроків дитини, ставить свою героїню перед вічними питаннями Життя й Смерті, Добра й Зла. Головне — життя та добро у свідомості Марії невіддільні від Праці. А життя вона любила над усе, пристрасно та шалено.

Уже на перших сторінках роману (після епічного зачину: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі») Самчук акцентує увагу читача на неймовірній жадобі бути, діяти, зрештою жити («вітальна сила»), якою наділена Марія. «Маленька Марія йшла вже з життям. Не раз прокинеться від сну, нап’ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю... Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стільки праці, простору! Таке чудесне й смачне молоко! І як, скажіть, не белькотати й не слинити від радості...».

І ось це саме чарівне дитя, через 26 258 днів, проживши довге, тяжке, радісне й болісне життя, — гине страшною смертю від голоду. І згадує перед смертю увесь свій безкінечний, колись здавалося, шлях, на якому було все: раннє сирітство (у шість років втратила батька — загинув на каменярні, відразу і матір — померла від сухот), праця змалечку на хазяїна (а в праці їй не було рівних, і навіть той господар, на якого вона наймитувала дев’ять років, віддав за нею перед весіллям Марії, як за рідною, дві десятини землі), одруження з нелюбим Гнатом (а коханий, Корній, іде в матроси — «москалі»), смерть перших дітей, повернення до давнього обранця серця — Корнія, народження синів (Демка, Максима, Лавріна) і знову — праця, праця, праця, і — вогняні 1918—1921 роки, і, нарешті, кошмар примусової колективізації та пекло «терору Голодом».

Символічною є доля трьох синів Марії та Корнія. Старший, Демко, не повернувся з німецького полону під час Першої світової війни; наймолодший, Лаврін, добрий і людяний, був репресований як «ворог народу»; а середній, Максим, завзято бере участь у «класовій боротьбі», розкуркулює «ворогів» (тобто, по суті, свою матір й батька теж!), бенкетує з такими ж відступниками, як і сам, у той час, коли мати вмирає з голоду. Батько, Корній, рубає сокирою цього виродка... У цій сюжетній лінії Самчук виходить на дуже болючу, досі ще належно не висвітлену проблему: «Голодомор і національне відступництво».

І ось — фінал цього вражаючого роману-реквієму. «Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається окремо кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті з розчепіреними пальцями ноги... З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються у чорну пляму, без початку і кінця... Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар... Марії не стало...». Справді, Улас Самчук створив суворий і гнівний реквієм на честь усіх закатованих тоталітарним кремлівським режимом, тим самим зробивши незабутній внесок в українську літературу та історичну пам’ять нації.

Роман «Жовтий князь» створено визначним письменником української діаспори в Сполучених Штатах Америки Василем Баркою. Автор сам пережив трагедію 1932—1933 років (він перебував тоді на Кубані); виснажений до краю, весь у ранах, з яких сочилася брунатна рідина, з опухлими, водянистими ногами, Барка (його справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет) вже не сподівався залишитися серед живих. «Я знав інші болі, як поранення, але то було щось таке, що спалювало всю істоту. І, може, тому, що я це знав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодної смерті», — зізнавався сам письменник.

«Жовтий князь» — твір водночас символічний і глибоко реалістичний. Реалії Великого Голоду відтворено автором точно, докладно та правдиво (доля селянської родини Катранників, яку безжально вбиває, як і мільйони інших, моторошний Жовтий Князь — символічне втілення терору голодом). Але Василь Барка розглядає апокаліпсис 1933 року також і в незрівнянно ширшому контексті. Стара бабуся з роду Катранників вірить у грядущий «кінець усіх часів» та «Страшний суд» («Живемо в кінці часів. Тож антихристи спішать зло довершити. Люди кажуть, що вкоїться пекельство, аби відзначити 19 віків після розп’яття Христа: так кажуть». А Мирон Данилович Катранник, поважний представник сім’ї, бачить причину страшного лиха у червоному прапорі («То тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні від пролитої крові»), тобто у нелюдськості влади. Всім своїм твором Василь Барка доводить, що саме тут (попри густий шар символічних узагальнень) криється ключ до розуміння катастрофи, що спіткала тоді Україну і багато в чому впливає на нас нині.

Важко сказати, чи знали Улас Самчук та Василь Барка слова Франциска Ассізького: «Ісусу Христу відомо, що світ земний вмирає кожного разу, коли вмирає хоча б одна людина — і наново постає з народженням хоча б одного немовляти». Проте очевидно, що своєю творчістю ці митці підтверджували насущність великої істини: трагедія мільйонів — це мільйони безмежних трагедій живих конкретних людей.