Каятися потрібно. Але...

148 підтверджень антиукраїнської природи влади. Саме стільки народних депутатів України, переважно регіонали і комуністи, звернулися до керівництва Сейму Польщі з проханням... визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу з боку ОУН-УПА. Серед підписантів опинились і традиційні українофоби, і ті, хто лише починає в цій якості. Факт залишається фактом: влада, яка не визнає геноцидом Голодомору українців на українській землі, під час якого загинули від семи до одинадцяти мільйонів українців, вважає, що можна назвати геноцидом поляків взаємну різанину між населенням українських і польських сіл на українській Волині.

Тож у взаємній різанині на Волині загинуло кількадесят тисяч поляків та українців. Це справді дуже багато — десь стільки ж, скільки гинуло українців за два дні голодного 1933 року. Якби організатори провокації хотіли задокументувати імена жертв Голодомору, вчиненого СРСР в Україні, для самого паперу на їхні імена довелося б вирубати цілий ліс.

За даними більшості істориків, кількість цивільних жертв поляків та вояків польських національних загонів унаслідок кровопролиття на Волині 1943—1944 рр. становить 35—50 тисяч, цивільних українців та вояків українських національних загонів — до 25 тисяч.

Натомість, 148 депутатів фальсифікують історію в самому своєму зверненні: «Розвиток зміцнення українсько-польської дружби неможливий, якщо забути пам’ять сотень тисяч ні в чому не винних громадян — білорусів, поляків, євреїв, циган, росіян, українців, всіх тих, хто загинув у Волинській різанині».

Де було взятися сотням тисяч поляків на Волині і до чого тут білоруси, росіяни та цигани, у депутатів краще не запитувати — можуть перегоріти клепки. Майже те ж саме і з євреями. Станом на початок взаємної Волинської різанини в липні 1943 року фашисти уже вбили майже всіх євреїв Волині або відправили їх у концтабори.

Разом з тим, і українцям, і полякам потрібна правда про цей конфлікт, як і взагалі про всю історію. Адже, як сказав один мудрець, хто знає історію свого народу, той не може бути дурнем.

Правда, яку сьогодні визнає і польська, і українська сторони, полягає в тому, що в липні 1943 року на Волині розпочався кривавий міжетнічний конфлікт. У сутички польських та українських повстанців було втягнуто цивільне населення сіл, у яких базувалися ті й інші повстанські загони, а також самі «загони самооборони».

Також не варто забувати, що СРСР, як і Німеччина, через своїх агентів розпалювали національні суперечності й заохочували взаємну різанину українців та поляків. І СРСР, і Німеччина, які вели між собою запеклу боротьбу, були одночасно зацікавлені у взаємному ослабленні українського та польського народів.

Не зайвою також буде згадка і про те, що 1943 р. на Волині Німеччина, діючи за принципом «розділяй і володарюй», формувала переважно з поляків колабораційну поліцію, яку воєнні організації поляків розглядали як засіб приєднання Волині.

Вояки і УПА, і польської Армії Крайової брали участь як у захисті «своїх» сіл, так і в нападах на ворогів. Усе це супроводжувалося убивствами не лише супротивників, а й цивільних з обох сторін.

Звичайно, українці можуть згадати, що українські повстанці діяли не під Рязанню чи Варшавою. Трагедія відбувалася на споконвічних українських землях Волині, щодо яких польські військові організації заявили про намір після війни приєднати їх до Польщі.

У XVII—XVIII століттях були випадки винищення і поляками, і росіянами населення цілих населених пунктів в Україні, аж до столичного Батурина включно. Може, назвемо їх геноцидом?

До речі, за кордоном України нині є десятки українських сіл, знищених польськими військовими загонами разом із населенням. Чим це не те ж саме, як і знищення польських сіл? Чи 148 українських депутатів вважають, що українців не жаль, особливо якщо їх убиває НКВС?

Колись Вадима Колесніченка направили через комсомол у Володимир-Волинський — боротися з українським націоналізмом. Уже кілька років у цьому ж місті, Володимир-Волинському, тривають розкопки мирних жителів, закатованих у 1939—1941 рр. радянськими карателями. Знайдено тіла більш як тисячі людей. Їх зв’язували колючим дротом, деяких закопували живцем. Ось що розповів один археолог: «От тільки що я закінчив виймати дитятко, якому може трохи більше року. Через те, що знайдений тільки один молочний зуб. Дітей багато, і вони дуже ушкоджені. У них немає отворів від куль, як у дорослих. Але практично в усіх зламані черепи».

Нещодавно Вадим Колесніченко виправдовував «радянського партизана» Кононова, якого латвійський та європейський суд засудили за геноцид і злочини проти людства.

«Радянський партизан» з друзями убив дев’ять латишів за те, що вони буцімто були німецькими поліцаями. Причому в числі страчених було троє жінок. Коли одна жінка («поліцай» на дев’ятому місяці вагітності) намагалася вибратися з палаючого будинку, люди Кононова заштовхали її всередину.

А депутат-регіонал тим часом «выразил глубокое сожаление по поводу такого решения Европейского суда и назвал его политизированным и предвзятым. На фоне того, что нацизм во многих странах Европы снова поднимает голову, такой вердикт выглядит, по крайней мере, странно». Воістину, не те називають нацизмом.

А ще раніше, у міжвоєнний період на Волинь почали масово завозити польських «осадників» — колоністів, серед яких солдатів у відставці, офіцерів польської армії, які відзначилися в польсько-українській та радянсько-польській війнах, цивільних добровольців-переселенців із числа поляків, яким польська влада безкоштовно роздавала землі, всіляко наголошуючи на вищості колоністів над місцевим населенням.

Зрештою, чи багато знайдеться святих людей серед будь-якої національності, які стійко стримаються від помсти, коли на власні очі бачать жертви своїх земляків, а більшості навколо здається, що підстав мститися більше ніж досить? Адже такі люди були і з польського, і з українського боку.

Проте мусимо визнати: це може бути лише поясненням, а не виправданням. Каятися є за що і українцям, і полякам. Убивство — злочин. Колосальна різниця для бійця — важити своїм життям «за други своя», і зовсім інше — злочини проти цивільних.

Під час одного телеефіру, за лаштунками, у приватній розмові польський режисер Кшиштоф Зануссі сказав, що визнає, скільки кривди завдали поляки українцям і просить вибачення у польського народу. У відповідь автор теж попросив вибачення за ті несправедливості, які вчинили українці полякам.

Каятися корисно. Питання в іншому: ви десь чули заклики провладних депутатів — регіоналів і особливо комуністів — покаятися за злочини й геноциди, до яких причетна Росія? Не кажучи про ХVII століття, але хоча б за ХХ?

Третина українського парламенту взяла участь в антиукраїнській технології — українців, які чи не найбільше у світі постраждали від геноцидів у ХХ столітті, яким імперія організувала серію демографічних катастроф, аби применшити цей факт, хочуть самих звинуватити в геноциді за взаємні дії селян у глухому кутку на українській Волині.  Ось ще один виразний доказ постгеноцидності.

Слід чітко розуміти, що справжня мета таких провокацій, як звернення до Сейму Польщі, — спровокувати міжетнічні конфлікти, розпалити міжнаціональну ворожнечу в Україні, відвести увагу від соціально-економічних провалів влади, наварити на цьому політичний капітал, загострити українсько-польські та українсько-єврейські відносини, ізолювати і дискредитувати Україну, позбавити її міжнародної підтримки й погіршити перспективи її інтеграції у світ.