9.333.333 кроки на милицях довкола України

Якщо перевести в кілометри — це буде приблизно 5600 км. Перші 1500 з них уже подолано. Цей рубіж подорожній відзначив минулої суботи у ключовому пункті своєї подорожі — на Чернечій горі в Каневі.

Олександр, працюючи колійним майстром на Красноармійській дистанції Донецької залізниці, втратив праву ногу через власну необережність — супроводжував під час маневру потяг і не втримався на підніжці вагону. Поки лежав після ампутації в лікарні, кляв себе на чім світ стоїть: дружина, троє дітей (син і дві доньки), їх вчити, на ноги ставити треба, а тут у самого… на одну менше. Багато передумав. Як не крути — 22 роки на залізниці пропрацював, досвіду — на десятьох вистачить. І як тільки така халепа могла статися? Зрештою, змирився. Видно, така доля — сказав сам собі й вирішив якось пристосовуватися до життя інваліда...

Він у дорозі більш нiж два місяці. Вийшов із рідного містечка Білицького Добропільського району, що на Донеччині. Йде самотиною, долаючи щодня майже 25 кілометрів. Олександр розробив графік і схему руху та старається не відхилятися від наміченого плану. Бо хоче зустріти Новий 2006 рік удома, подолавши всі 5600 кілометрів. Аби розважитися — дорогою співає або читає вголос вірші.

Дивлячись на цього 54-річного чоловіка — підтягнутого, жилавого, засмаглого — важко уявити, що колись він пробував «пристосовуватися до життя інваліда». Міг із горя і запити, і податися бомжувати, і найнятися в людей кіз пасти. До речі, кіз таки він пас. Але щоб не гаяти марно часу, взявся вчити «Кобзаря». Вивчив. Що далі? І тоді доля Олександра Мазуренка заочно перетнулася з долею відомого українського політика Анатолія Матвієнка. У 2000 році наш герой десь прочув, що Матвієнко вирішив пройти пішки 400 кілометрів — від столиці до рідної хати в Бершаді Вінницької області. Невідомо, чи хто з українського політикуму наслідував приклад депутата, а ось безногий залізничник із далекого донецького містечка з ті єї хвилини «захворів» цією ідеєю. Олександр Мазуренко того ж таки 2000 року накреслив собі маршрут «Луганськ—Ужгород», зібрав сякі-такі пожитки, попрощався на всяк випадок з родиною та й вирушив. 72 дні тривала подорож, одноногий чоловік пройшов 1600 км.

Наближаючись до Канева, Олександр згадував дитинство. Він бував у Каневі. Але дуже давно — 1969 року. Після закінчення десятирічки надумав вступити до Канівського культосвітнього училища. Приїхав, зайшов до приймальної комісії, а там одразу в лоба: початкову музичну освіту маєш? Він не мав. Тоді «до побачення».

Попри невдачу з училищем Сашко музику не облишив — грав на трубі й в армії, й після армії, і працюючи залізничником. Узяв із собою улюблений інструмент і в першу подорож. Грав сам собі, грав людям, хтось за це давав копійку. Йдучи просторами Дніпропетровщини, випадково здибав багатодітну родину. Його запросили на гостину. Прийняли добре, дозволили навіть попаритися в лазні. Але коли вранці Олександр вирушив далі, то під час першого привалу знайшов у своєму похідному візку на коліщатах дві «недостачі»: хтось під час нічлігу витягнув у нього половину суми, яку він узяв у дорогу, — 100 гривень, та ще…трубу. Розлютився, образився, хотів повернутися. Не так грошей шкода було, як інструмента, на якому грав ще з п’ятого класу. А потім подумав: якщо вкрали дорослі, Бог їм суддя, їх уже не змінити, а коли діти — то нехай, не горіхи ж вони тією трубою лущити будуть, дивись, до музики колись прихиляться.

Тридцятикілограмовий візок, якого він тягне за собою, вимагає як сили волі, так і просто — сили. Торік під час пробного походу він навантажив удвічі більше. То на одному із спусків той возище просто завалив його на узбіччя неначе малюка. Відтоді Олександр перед походами зважує (і в прямому, і в переносному розумінні) речі прямо таки з аптечною прискіпливістю: килимок, який не пропускає холоду й вологи, змінне взуття (за нинішню подорож Олександр зносив уже три сандалі — два ліві та один правий), кілька сорочок, білизна, інструмент для ремонту візка, документи, трохи сала, хліб, два десятки пакетів локшини швидкого приготування та сухого картопляного пюре, вода, складений намет. До речі, намет з’явився нещодавно — сумський бізнесмен Сергій Рудиченко подарував.

Олександр пригадує, як деякі журналісти з західних областей України в 2000 році досить скептично ставилися до його слів про самоусвідомлення українців, про необхідність об’єднання, про мову, — мовляв, хлопче, не сміши людей, ми все це пройшли десять чи й більше років тому. Вочевидь, їм важко було збагнути, що простий донбаський залізничник має право гордитися тим, що він несе українство на західні землі. Нехай навіть виглядає при цьому простакувато, а іноді й недоречно. Його ніхто цього не вчив. До всього дійшов самотужки. Все почалося зі звичайного номеру журналу «Всесвіт», у якому Олександр побачив рідкісний портрет Т. Г. Шевченка й прочитав історію про нього. До пуття вже й не пригадуючи, про що там йшлося, наш герой сьогодні каже, що вперше тоді відчув себе українцем. І почалося. Книги, газети, розмови з друзями…Невдовзі Олександр довідався і про історію самоспалення на Тарасовій горі патріота України Олекси Гірника (раніше цей випадок зберігався в есбеушних тайниках за сімома печатями). Це був порив, це був протест, це був подвиг. Олександра сколихнула історія Гірника, і він поклав собі обов’язково колись побувати на місці самоспалення. А потім був 1991 рік. Сашко першим у своєму Білицькому вивісив над будинком синьо-жовтий прапор. Уночі його хтось зняв. Він вивісив іще раз. Через кілька днів його жорстоко побили невідомі…

Добропілля, Донецьк, Свердловськ, Луганськ, Сватове, Харків, Охтирка, Суми, Новгород-Сіверський, Чернігів, Київ, Канів… Нарешті, на 67 день подорожі, він тут. На підході до Канева біля нього зупинилося чорне Volvo. Незнайомець представився: «Роман Кобзєв, директор Канівського хлібозаводу, вас підвезти?» Олександр, продовжуючи дибати на милицях, не вельми привітно відповів: «Спасибі, дійду й так». Його дратує, коли люди не вірять, що він дійсно йде пішки та ще й на одній нозі. А я сказав — дійду, то, значить, дійду.

Через кілька годин цей чоловік зустрічав Олександра Мазуренка в Каневі хлібом-сіллю. Вони заприятелювали. Підприємець пригостив подорожнього вечерею, купив мазь для натруджених рук, запропонував ночівлю. Але Олександр відмовився. Сказав, що перед візитом до Тараса має побути наодинці. До того ще треба дещо попрати — благо, води в Дніпрі вдосталь. Поставив намет на березі та й заночував біля великої річки.

Наступного ранку він піднявся на Чернечу. Його зустріли майже на офіційному рівні: перший заступник міського голови Микола Москалець, заступник голови райдержадміністрації Віра Носенко. Але вони мовчали. Говорив він. Про Україну, про Шевченка, про Гірника, про себе, про всіх нас. А потім він по-біблейськи розділив із нами свій хліб-коровай. Підходили люди, він і їм давав.

Я дивився на Олександра і думав, що це — я. Той, який у молодості так хотів пройтися Україною, роздивитися її, пізнати, вивчити. Всією Україною — з краю в край. А не так — уривками, мигцем, коротко, фрагментами — як то передбачає газетярське ремесло. Не зміг я. Не змогли мої друзі Андрій, Іван, Дмитро. Не змогли інші журналісти. Не змогли політики. Не змогли високі чиновники, прем’єри, спікери, шоумени та бізнесмени. А він зміг. Усіх нас заткнув за пояс. Не біда, що той поясок на початку подорожі Олександр застiбав на третю дірку скраю, а зараз застiбає аж на сьому. Худизна сприяє просвітленню. А ще — дорога.

...Коростень, Ковель, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Білгород-Дністровський, Одеса, Севастополь, Маріуполь…Важка дорога. Але є мета — обійти Україну. І він таки зробить це «зачароване коло»... Хоча зачаровувати нікого не збирається. Скоріше навпаки. Хоче «зняти чари», допомогти викинути милиці нашій державі. Щоб та повірила в себе й стала нарешті твердо на рівні. Для цього небагато треба — накреслити маршрут і вирушити. Силу, як і Олександру Мазуренку, дасть хліб, земля, Дніпро, Тарас…