Повернення до своєї мови

От і маємо приклад широти бачення «постнаціонального» громадянина України Євгена Щоголя («День», №159, «Лінія розділу — українська/російська»). І думається, чого тут більше — незнання чи нетерпимості? Але, оскільки незнання, як правило, і йде поряд із нетерпимістю, то приймемо це як одне ціле і постараємось в черговий раз почати з азів, терпеливо пояснюючи пану Щоголю й іже з ним, що бажання громадянина держави Україна говорити українською мовою є таким же безперечним, як аксіома на кшталт: ліс це кисень, сонце — це світло, а дощ — це вода. І що це — базова цінність кожної держави світу. І що мова держави — це мова корінного народу, в даному разі українського. І що українці не мають іншої держави. Навпаки, вони є ще й материнською державою для 20 млн. українців за її межами. І що такий перекіс у пропорціях україномовних і російськомовних стався завдяки підступній мовній політиці недавнього минулого. Не хочеться перераховувати методи, що застосовувались, щоб завести українську мову в «резервацію». Не розумію, — чому така впертість, небажання зрозуміти і пройнятись цими несправедливостями, що чинились стосовно української мови.

Та й навертання до української йде згідно із законами, ніхто ж не притісняє російськомовних.

Але, на жаль, автор згаданого листа уподібнюється в деяких моментах «полум’яній прогресистці». Ну, в неї робота така. А чому ви, пане Євгене, такі «твердонерозуміючі»?

Згадуєте про Чехію. Хочу нагадати, що був час, коли чехи поголовно говорили німецькою. А потім не захотіли й демонстративно вивчили чеську, геть викинувши з неї заодно й всі іншомовні слова. І прекрасно себе почувають.

А що ж німці? А німці, притримуючись канонів західної цивілізації, визнали право чеського народу говорити чеською на своїй землі. Аксіома.

До речі, про західну цивілізацію і причетність до неї західних українців — єдине з чим ви, пане Щоголь, не згодні з паном Карасьовим, і що викликає у вас іронію.

Очевидно, пан Карасьов, коли це писав, то мав на увазі не тільки добробут як показник (за вашими мірками) належності до західної цивілізації, але й згадував часи Австро-Угорщини. Час, коли західні українці могли вдихнути ці західні свободи, час, коли мали своїх представників у парламенті Відня, своїх міністрів в уряді й вишколених західними університетами спеціалістів.

30 років відносних свобод — це не так мало для молодої нації. Тому Західно-Українська республіка — це закономірність. Як і закономірність передачі цих свобод наступному поколінню. І підтвердженням цього була боротьба західних українців за право бути вільними в часи воєнних лихоліть. За це тисячі поклали свої голови, інших відправили рубати сибірський ліс.

А причетність до римського престолу дала право західним українцям почувати себе європейцями, мислити «європейськими категоріями». Але це тема окремої розмови.

Українці живуть в полоні негативних міфів, які створювались і нав’язувались нам не нами. І ці міфи перешкоджають нам знаходити точки дотику, точки поваги один до одного.

І щоб знайти ці точки, треба постаратись зрозуміти мотивацію суджень візаві. Може, пана Євгена заставить бодай трошки задуматись і глянути з іншого боку от такий штрих із мого життя.

Сама я із Західної України. У Києві живу більш ніж 30 років. Звичайно, приїхала сюди зі своєю правдою, зі своїм багажем знань, зі своїм баченням національної справедливості. Всі ці роки розмовляла в магазинах, транспорті, на вулиці українською мовою. Мене запитували — чому? Відповідала, що не хочу, щоб Київ був Тамбовом. Це було непросто, бо доводилось увесь час напружуватись, щоб спокійно прийняти презирливе мовчання, а часом і брутальність. Адже в ті часи можна було критикувати і Брежнєва, і соціалізм, і комунізм. Було табу тільки на критику засилля російської мови. Зразу ж був окрик: «Вы что-то имеете против русского языка?!»

І от коли після проголошення незалежності, десь через рік, мене запитали: «Ну що вам дала ця ваша незалежність?», я на мить замислилася і сказала: «Я забула, що розмовляю українською».

Так от. Я зараз не помічаю, якою мовою говорить зі мною співбесідник. Констатувала це для себе з приємним здивуванням. Бачите, я змогла побороти свою «галицьку ваду». Непомітно для себе.

Хоча, звичайно, мені страшенно приємно чути, як повертаються до своєї мови люди. Їм непросто. Вони дивуються самі собі, але починають і продовжують говорити українською. Я розумію, що були інші часи, інші пріоритети, інші цінності. Вони жили ними, виховували на цих цінностях дітей, не бачачи, що повз них пройшло щось дуже суттєве, рідне, близьке.

І зараз вони наверстують упущене.

То, може, не треба їм заважати?