Чи діждеться Україна якісної бюрократії?
Виступаючи з ініціативою достойно увічнити пам’ять промисловця і мецената, киянина Василя Федоровича Симиренка, який впродовж 40 років активної підприємницької діяльності виділяв 10% всіх своїх доходів на українські справи, спорудивши в Києві пам’ятник на місці теперішнього пам’ятника М.Щорса, ми щиро надіялись, що і Київська міська рада, і Київська міська адміністрація, особисто п. В.Кличко, з усією серйозністю, на яку заслуговує Василь Симиренко, підійдуть до розгляду цього питання. Та не так сталось, як гадалось. Відповідь надійшла швидко, менш ніж за десять днів після звернення. І звичайно, це не відповідь – формальна відписка. Але слово «відписка» занадто м’яке у застосуванні цього документа. Це – сором. Але все за порядком.
Отже, заступник голови Київської міської держадміністрації п. П.Пантелеєв доручив Департаменту містобудування та архітектури Київської міськдержадміністрації опрацювати наше колективне звернення. На самому початку відповіді, підписаної заступницею директора Департаменту п. С.Липівською, нам повідомляють, що «Відповідно до положення про Департамент містобудування та архітектури затвердженого розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) № 1550 від 29.12.2014 питання встановлення пам’ятників не відноситься до компетенції Департаменту». Так ми ж і не зверталися до Департаменту з цим питанням. Ми зверталися до Київської міської ради і особисто до Київського міського голови п. В.Кличка. Чому Департамент не роз’яснив п. Пантелеєву, що це питання не належить до їхньої компетенції, нехай би він дав доручення тому, хто є в компетенції? І якщо порушене питання не відноситься до компетенції Департаменту містобудування і архітектури, то до чого тоді наступні півтори сторінки тексту з роз’ясненнями, які довідки і погодження ми повинні надати «для спорудження (створення) пам’ятника (монумента)» включно із фінансово-економічним обґрунтуванням і зазначенням джерел фінансування. Так, нібито ми виступаємо з ініціативою спорудити (створити) пам’ятник (монумент), говорячи мовою оригіналу, самим собі, або, щонайменше, одному з ініціаторів. Та до того ще й пам’ятник М.Щорсу, більшовицькому військовому ватажку часів радянсько-української війни (ось вам і декомунізація), виявляється, має статус пам’ятника національного значення.
Вражає, ображає і викликає почуття сорому не те що недбалість, але якась зверхня некомпетентність авторів відповіді. Нібито наше колективне звернення є «стосовно увічнення пам’яті вченого-садівника В.Ф.Симиренка…». Відомо, представники родини Симиренків, що оперували на теренах України протягом трьох століть, в кожному поколінні мали визначні постаті, в тому числі і вчених-садівників, Левка Платоновича і Володимира Левковича Симиренків – племінника і внучатого племінника Василя Федоровича Симиренка, промисловця і мецената, інженера-технолога цукрового виробництва, про якого ми клопотали у нашому зверненні.
Виходячи з цього напрошується очевидний висновок, що наше звернення стосовно увічнення пам’яті Великого Хорса, Василя Федоровича Симиренка, в жодній з інстанцій до яких ми зверталися, а це Київрада і Київський міський Гголова, не те що не розглядалося, його навіть ніхто не прочитав, а орган, якому було доручено опрацювати звернення, не має компетенції це робити, та до того ще й підготував відповідь про особу (вченого-садівника В.Ф.Симиренка), яка є власною фантазією авторів відповіді, очевидно спровокованої гастрономічними уподобаннями останніх (бо хто в світі не знає сорту яблук Ренет Симиренка).
Ось така у нас незнищенна комуністична бюрократія. Черговий привід задуматись про якість персоналу, якому ми передаємо компетенції управління суспільними справами.
З повагою Петро Вольвач та інші (М.Ковальчук, В.Мельниченко, В.Поліщук, В.Чепурний, О.Щепак)
