«Жовта майка» лідера,

Таке враження, що разом із зняттям депутатської недоторканності з Павла Лазаренка парламентаріям оголосили Юра, — поповзли чутки про розвал фракції «Громади», зуміла, нарешті, зареєструватися група «Відродження регіонів», розкололася фракція Народного руху України.

Загалом зміни в політичній структурі, що довго були в тіні, перейшли в легальну фазу. А це, в свою чергу, означає формування в недалекій перспективі нових політичних союзів, трансформації в групах тиску, чіткіше позначення центрів впливу і, врешті-решт, кристалізацію інтересів основних граючих сторін. Усі ці процеси виходять далеко за межi парламентського життя. Йдеться про системні зміни у всій українській політиці.

І в зв’язку з цим особливо хотілося б сказати, про що вже точно не йдеться. Усе те, що відбувається, не дає жодних підстав говорити про створення ситуативної або ще якоїсь парламентської більшості. Більше того, всі, крім КПУ, більш-менш великі парламентські утворення переживають процес розпаду на невеликі групи інтересів. Узагальнення майже річного досвіду парламенту нинішнього скликання в справі об’єднання «здорових сил» з очевидністю переконує: ідея створення центристської «гіперфракції» в недалекій перспективі — нереалізовна, особливо якщо намагатися об’єднувати «розсудливих парламентаріїв» на підтримку діючого Президента. І зовсім не тому, що в законодавчому органі мало шанувальників глави держави. Такого роду державників у середовищі навколопарламентських бізнес-груп, мабуть, більше, ніж деінде. Але визнання авторитету арбітра нації, як з’ясувалося, не в змозі примирити між собою групи інтересів, що постійно стикаються.

Ще вибори спікера продемонстрували неефективність існування такої структури. Свідченням марності зусиль сформувати правий центр служить багатолюдна фракція НДП, яка нині стрімко втрачає людей і політичну вагу. Найбільш пропрезидентська фракція виявилася одночасно й найменш керованою. Тільки наприкінці спікеріади керівництво фракції знайшло якийсь механізм для забезпечення підконтрольного волевиявлення «своїх» депутатів. По суті, саме після цієї явної демонстрації недієздатності, «роман» НДП із Президентом переріс у відчуження. Президентське розчарування друзями із НДП коштувало поста в адміністрації одному з лобістів цього партійного проекту Євгену Кушнарьову.

Знамено об’єднання «депутатів-прагматиків», що було схилилося, спробували підняти адепти паливно-енергетичного формування «За відродження регіонів». Регіональні пристрасті прийшли на зміну партійним. Утім, у новітній історії України циклічні зміни захоплень груп тиску то партійним будівництвом, то регіональним відродженням — уже майже класична традиція.

Є причини твердити, що й цього разу програма дій виходила далеко за межi створення депутатської групи лобістів-професіоналів. Швидше, група «За відродження регіонів» уявлялася як логічна частина передвиборного проекту на підтримку Леоніда Кучми, спрямованого на «освоєння» регіонів.

Ключ до розуміння того, що відбувається, варто пошукати у виступі Леоніда Кучми перед представниками регіональних ЗМІ у грудні 1998. А саме — у фрагменті про реанімацію ідеї двопалатного парламенту. Чому це раптом здумалося Президентові підняти статус обласних керівників? Чому б у такому разі після чотирьох років тиску центру на регіональне начальство, викорінювання сепаратизму й безкомпромісного створення жорсткої вертикалі виконавчої влади не повернутися до прямих виборів голів областей? Утім, чого тільки люди не кажуть регіональним елітам напередодні виборів? Особливо, коли є проблеми із формуванням центристської парламентської більшості.

А чого тільки не обіцяють окремі депутати главі держави? Наприклад, депутатську групу із семи десятків чоловік для підтримки передвиборної регіональної стратегії. З одного боку, назва нової групи говорить сама за себе, а з іншого, — проекти її програмних документів передбачають розробку плану взаємодії «парламент-регіони», формування при парламенті чогось схожого на Раду регіонів, що включає депутатів усіх рівнів, створення науково-аналітичного інституту регіонів та інше.

Власне кажучи, така група, разом із керівниками областей, зібраними в Раду регіонів при Президентові, цілком може вважатися певною символічною «другою палатою». Тих, хто вагається, відсилаємо до виступу Леоніда Кучми на засіданні Ради регіонів 11 лютого, в якому Раду регіонів було названо прообразом верхньої палати двопалатного парламенту. Таким чином, Президент своє «домашнє завдання» виконав.

З парламентаріями виявилося все не так явно. Поголовного їхнього єднання навколо ідеї відродження регіонів чомусь не сталося. Кожний стратегічний план має цілком конкретні тактичні труднощі. Найочевидніші з них — не всі соратники Президента можуть мирно вживатися в рамках одного парламентського блоку, а тим більше фракції чи групи.

Знов, як звичайно, викликало різночитання питання про лідерство в майбутньому об’єднанні «здорових політичних сил». Важко не погодитися з тим, що потрібен «лідер, спроможний згуртувати розрізнені реформаторські сили» («Факти», 10.02.99). Ось тільки неясно, кого мав на увазі Олександр Волков, коли писав, що «він уже визначився», — Валерія Пустовойтенка, Віктора Медведчука чи ще когось?

Не другорядне питання — групові інтереси тих самих «розсудливих політиків», котрих передбачається об’єднати. Поки що з широкими ідеологічними фронтами в парламенті складається тільки у комуністів. У еліти бізнесу більш вдало виходять невеликі, але маневрені бойові одиниці, на зразок фракцій Партії зелених України та СДПУ(о).

Врешті-решт, із «За відродження регіонів» вийшла теж не ідеологічна зброя, а формування з цілком конкретною паливно-енергетичною цікавістю. Інші фахівці з паливного питання — Юлія Тимошенко та Віктор Пінчук — можливо, роздумують над створенням власних фракцій, оскільки в одній фракції, навіть під знаменом суто регіонального відродження, всім трейдерам співіснувати складно.

Кінець кінцем, проблеми внутрішньопартійного об’єднання значною мірою відображають загальні складності орієнтації груп економічної еліти напередодні президентських виборів. Одна за одною спроби об’єднання ввійшли в ступор, після чого й з’ясувалося, що сама по собі лояльність до чинного Президента — ще не основа для консолідації елітних груп. А тому необхідно шукати довготриваліший підмурівок.

Досить чітко визначилися три основні тенденції в структуруванні українського політикуму. Одна — структурування на основі ідеї регіонального представництва. Головна рушійна сила цього процесу, мабуть, Олександр Волков. Дії й висловлювання Леоніда Кучми протягом останніх двох місяців переконують, що саме ця регіоналістська тенденція зараз йому найближча.

З іншого боку, міцнішає розуміння необхідності консолідації елітних груп на основі внутрішньопарламентського інтересу. Йдеться про необхідність у рамках парламентської процедури впливати на виконавчу владу, зокрема на формування уряду. Для груп національного капіталу, які контролюють уже практично половину парламенту, можливість такого тиску — річ самоцінна, незалежно від особистостей майбутнього президента і прем’єр-міністра. Напевно, тому ця парламентська самодіяльність виконавчу владу надихає все менше. А найпослідовніше рухається в напрямі самоідентифікації парламенту голова Верховної Ради Олександр Ткаченко і деякою мірою віце-спікер Віктор Медведчук.

Триває вироблення схеми структурування на партійній основі. Ця тенденція загострено виявляється в активності Валерія Пустовойтенка. Якщо раніше політологи насилу розрізняли НДП і «Нову Україну», то тепер вся політична тусовка має з’ясувати, чим відрізняється НДП від «Злагоди» та вони обидві — від партгоспактиву. Втім, у пориві партійного будівництва прем’єр-міністр, як ніхто інший із названих вище «консолідаторів», ризикує опинитися на межі «створення власного політичного іміджу». Ось уже й Президент якось натякав, що не там шукати «злагоду» треба — зручніше «знизу», а не з центру.

Таким чином, усі три провідні тенденції, як і їхні типові представники, співіснують у безперервному процесі «єдності та боротьби протилежностей» — хто більше прогресивних сил «сконсолідує», природно, заради продовження незмінного курсу реформ під тим же керівництвом. Гадаю, ще кілька місяців, і лідер визначиться остаточно. А з іншого боку, спостерігаючи цей процес, як не повірити твердженню Леоніда Кравчука про відсутність «випадку, коли б державні мужі довели до кінця й зробили те, що вони обіцяли». Уже ж він, як перший президент, напевно, знає. Одначе, ментальність…

I