Україна — Росія: дефіцит взаєморозуміння як найбільша помилка

Як це не парадоксально звучить, але Росія справді не вбачає для себе великої проблеми в газових боргах України. Вони й зовсім перестають бути проблемою за однієї умови — якщо Україна стає її геополітичним партнером. Якщо ж ми йдемо особливим, неприйнятним для Росії курсом, то до нас і ставлення специфічне, і борги зростають до проблеми міжнародного значення, виникає загроза застосування санкцій, аж до переорієнтації експортних потоків газу і спрямування їх в обхід української території.

Українською стороною такий підхід розцінюється як імперський курс, продовження політики підкорення України і, відповідно, як неприйнятний з точки зору суверенітету і незалежності країни. Двоїстість української політики полягає в тому, що, з одного боку, ми хочемо здійснювати власний, незалежний від Росії геополітичний курс, а з іншого — претендуємо на особливе до себе ставлення і певні пільги у сфері економіки.

Однак політика Росії, як і більшості країн, традиційно вибудовується з урахуванням її геополітичних інтересів. Якщо ж бути до кінця чесними, то нам потрібно визнати, що узгодженість геополітичних курсів обертається для країн, які зближуються з Росією, помітними перевагами у сфері економіки. Мабуть, головна з-поміж них — це доступ до російських сировинних ресурсів за прийнятними цінами і можливості використання потенціалу величезного російського ринку. Наприклад, економіка країн, які вступили до митного союзу, не потерпає ні від російських акцизів, ні від ввізного та вивізного мита, ні від ПДВ. І це при тому, що їм аж ніяк не доводиться шикуватися «струнко» і виконувати всі російські вказівки у сфері внутрішньої та зовнішньої політики. Всі питання вільно обговорюються. Однак у митному союзі, як ми знаємо, немає і країн, які йдуть у напрямку, діаметрально протилежному курсові російської геополітики. Фактично, вже існує блок країн, які свідомо, виходячи зі своїх національних інтересів, поділяють і підтримують зовнішню та зовнішньоекономічну політику Росії. Слід зазначити, що Україна, не входячи до митного союзу, не є і противником геополітичного курсу Росії.

Оцінюючи підсумки нещодавнього саміту СНД, опечаленого й усіченого трагедією на підводному човні «Курськ», доводиться констатувати, що Україні і Росії не вдалося досягнути якихось принципових домовленостей (скільки б про це не повідомляли офіційні джерела). На даний момент наш уряд не може похвалитися укладеними контрактами й угодами. Та рано чи пізно, ми все одно до цього прийдемо.

Але дуже погано, якщо цей рух назустріч буде не підсумком взаєморозуміння і урахування взаємних інтересів у різних сферах, а результатом російської політики, дедалі жорсткішої щодо України. Ми бачимо, як з кожним роком дорожчають російські економічні кредити у вигляді енергоносіїв, як знижуються обсяги критичного для нас імпорту. При цьому Україна продовжує займати непримиренну позицію щодо митного союзу. І нас намагаються переконати, що він нас не влаштовує. Чому? Аргументації немає. Однак якщо переваги цього союзу вже сьогодні дають нам можливість закріпитися на російському ринку, в той час як зовнішні ринки стають для нас дедалі недоступнішими, чому б нам цим не скористатися, використовуючи ресурс Росії? Ці переваги можуть послужити поштовхом для того, щоб якнайшвидше вибратися з того економічного глухого кута, в якому ми опинилися.

Не знаходячи спільної мови з Росією, ми робимо свою продукцію, яка йде на експорт, чимдалі дорожчою, менш конкурентоздатною і, зрештою, втрачаємо зовнішньоекономічні позиції як на Заході, так і на Сході.

Нерідко можна почути, що наша економіка вже пережила енергетичну кризу, і ціни на енергоносії у нас близькі до світових, а в Росії це ще має відбутися. При цьому ми забуваємо, що Росія має у своєму розпорядженні величезні природні ресурси і сама спроможна визначати внутрішні ціни, оскільки не імпортує енергоносіїв. Що стосується України, то як би ми не бундючилися, які б проекти диверсифікації не малювали, Росія залишається для нас на десятому році незалежності єдиним і найдешевшим постачальником енергії, і за певних умов вона взмозі підняти наші внутрішні ціни до рівня, що перевищує світовий. Наприклад, не повертаючи своїм експортерам ПДВ і не вводячи додаткового акцизу.

Тому для України надзвичайно важливо шукати і знаходити з Росією спільну мову у сфері зовнішньої політики, тим більше, що на сьогодні цьому немає альтернативи. У вересні можна чекати посилення позиції МВФ, і це насамперед пов’язано з передвиборною невизначеністю зовнішньополітичних пріоритетів США. Росія робить ставку на Буша. Україну ж більш влаштовує Гор. Проте чи варто нам будувати політику, спираючись на прогноз подій, які можуть статися за океаном? Ми живемо між Росією і Європою, і нам насамперед треба враховувати їхні позиції. Тому, коли нас хочуть порадувати нарешті досягнутими принциповими домовленостями щодо українських газових боргів, то цьому варто вірити з оглядкою на ситуацію і рівень наявних домовленостей у сфері зовнішньої політики. Скільки вже разів нас запевняли в досягненні сторонами повного консенсусу з газових питань. Потім зустрічалися делегації фахівців і роз’їжджалися ні з чим. Розгадка тут у тому, що подача нафти й газу в Україну для Росії давно вже стала не економікою, а зовнішньою політикою. Це підтверджується, наприклад, тим, що на останніх «газових переговорах» Росія відвела головну скрипку експертам міністерства іноземних справ.

У чому ж тут річ? Гадаю, що не відкрию таємниці, якщо скажу, що Захід дуже симпатизує нинішньому прем’єрові України. Однак, з іншого боку, від нас старанно приховують, що з політичної точки зору це не зовсім влаштовує Росію. Віктор Ющенко в очах багатьох росіян (котрі все ще вбачають Україну в старому Союзі, правонаступником якого для них став СНД) є затятим «самостійником», прозахідним діячем, що відповідно сигналізує про справжній вектор нашої політики. Під його ім’я ми мали б отримати допомогу, щоб пережити зиму і розрахуватися з боргами. Відповідно, ця допомога ніколи не надійде від Росії. При цьому Віктора Андрійовича, звісно, не можна звинуватити у тому, що він здійснює неправильну політику з точки зору побудови незалежної європейської держави. Адже нинішні реалії дуже відрізняються від реалій 1991 року — року ейфорії і надій, пов’язаних із проголошенням незалежності. Тоді ще був внутрішній ресурс для побудови дійсно незалежної української держави. Сьогодні його вичерпано.

Не виключено, що внаслідок переговорів Росія, зрештою, все ж таки дещо пом’якшить свою позицію щодо українських газових боргів, оскільки їй самій невигідно вселяти в уми українців образ Росії, як непримиренного кровожерливого лихваря. Та паралельно вона дедалі глибше проникатиме у нашу економіку, щоб диктувати нам свою політику зсередини. Сьогодні, коли земля в Україні ще не стала товаром, росіяни вже активно її скуповують. Адже п’ятдесятьма мільйонами тонн зерна, які здатна виробляти Україна, можна закрити основну частину потреб Росії. Що стосується приватизації у промисловості, то російськими компаніями вже отримано солідні пакети акцій кількох українських підприємств, а переважна більшість інвестицій — це або гроші з Росії, або російські гроші через закордон. По суті, Росія вважає, що Україна потрапляє у сферу її впливу, тому російський капітал так легко йде в Україну. Росія також вважає, що Україна, отримуючи від неї постійну економічну допомогу і не маючи змоги її економічно компенсувати, повинна платити за неї і політичною монетою. І будь-який наш порух у бік Заходу, не зрозумілий у Росії, викликає там занепокаєння, яке багато хто в Україні називає знову ж таки імперським, а слід би називати це занепокоєнням країни, яка претендує на вагому роль у світовій геополітиці. Чи не тотожні ці визначення? Гадаємо, ні. Якщо ми станемо так само спокійно сприймати російські устемління в зоні її національних інтересів, як сприймаємо американську присутність практично у всьому світі, то одне це вже зробить російську позицію по відношенню до України толерантнішою і менш жорсткою.

Сьогодні Україна дедалі більше перетворюється на споживчий ринок для країн Східної Європи, які мають надмір своїх товарів, на країну, здатну споживати, але не здатну виробляти для себе. Розмови про деякий підйом нашої харчової, легкої і деревообробної промисловості не можна сприймати без значної міри скепсису, оскільки ринок цих галузей знаходиться у тій же Росії і легко перекривається при першому ж загостренні політичної ситуації.

Єдиний шлях для стабілізації і поліпшення ситуації полягає в тому, щоб порозумітися з Росією, яка вбачає в Україні форпост своїх зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів. Географією й історією нам відведено роль країни, через яку із Заходу на Схід йтимуть технології, а зі Сходу на Захід ресурси. При цьому Росія прагне, паралельно з ресурсами, просувати на Захід, використовуючи економічний потенціал України, свої товари і послуги. Росія давно зрозуміла, що їй не обійтися без України для реалізації своїх геополітичних завдань, так само як і Україні час зрозуміти, що їй не варто нехтувати співпрацею з Росією.

Чи готова Україна до конструктивних дій, до пошуку адекватних сучасних моделей взаємодії з північним сусідом? Адже саме дефіцит взаєморозуміння є тим окислювачем, який постійно руйнує так нелегко створювані українсько- російські споруди, у яких ще зберігся добротний старий фундамент і великий ресурс роботи в майбутньому. Тим більше, що з посиленням президентської вертикалі в Україні і з приходом до влади в Росії Володимира Путіна діалог між двома країнами зі схожим державним устроєм має отримати додатковий імпульс, оскільки повноваження лідерів настільки великі, що дозволяють тримати своє слово і нарешті досягнути бажаного взаєморозуміння. Нова реальність визначає наші сучасні геополітичні пріоритети і один із них — зміцнення довіри та співпраці з Росією.

Ігор КИРЮШИН,
народний депутат України