Синдром 1994 року
Для світового масштабу подія не така вже й визначна, але цілком здатна наповнити сенсом українську внутрішню політику. Тому якщо Президент зустрічається з регіональними ЗМІ, спікер парламенту — з місцевими радами, а найбільший опозиціонер — з правоохоронними органами, значить, за рік у країні очікуються президентські вибори.
У цій ситуації Леонід Кучма, можливо, й не перший ньюс-мейкер тижня, але нагадати про себе зміг. Йдеться, звичайно, про виступ Президента на семінарі регіональних ЗМІ. Від нього залишилося враження, як від повторення чогось уже знайомого. А саме: якщо це були елементи нової стратегії Леоніда Кучми на майбутніх виборах, то вони дуже схожі на окремі мотиви президентських виборів 1994 року.
По-перше, знайомий мотивчик референдуму з питань Конституції. Всупереч розхожій думці, ніби цей прийом винайшла адміністрація Леоніда Кучми напередодні конституційної ночі, пригадаймо, що про референдум із основних положень Конституції вперше домовилися Леонід Кравчук та Іван Плющ у січні 1994 року. Тоді цей хід також було приурочено до виборів, але в дещо іншому контексті.
По-друге, знайоме й бажання продовжити надзвичайні повноваження в управлінні, яке в трактуванні «проникливих» слухачів трансформувалося в натяк про продовження самого поточного президентського терміну. Легкий переляк із цього приводу жваво нагадав загальну істерію 1994 року навколо заяв президента Леоніда Кравчука про необхідність перенесення президентських виборів на більш пізній термін. Тоді електорат лякали можливою анархією в державі, вакуумом влади, господарники різного рівня настирливо нагадували — від часу проведення виборів прямо залежить ефективність польових робіт влітку 1994 року. Я аж ніяк не перебільшую. Просто рівень аргументації за останні чотири роки зріс. Зараз, звісно, ніхто не стане говорити, що від зміни президента може зірватися опалювальний сезон взимку 1999-2000 років. Тепер все більше говорять про загрозу зміни політичного курсу.
Третє. Загрожувати світу «лівим» парламентом вигадав також не Кучма. Його попередник Леонід Кравчук також робив це цілком стерпно, беручи до уваги спікерство Олександра Мороза. Саме він 1994-го мислився противагою лівим силам і основою стабільної демократії. Могли б за чотири роки вигадати щось оригінальнiше. А то навіть прагнення обмежити роль партій на президентських виборах таке ж, як і минулого разу. Дрібним штрихом додамо, що того (1994-го) року також приймали бездефіцитний бюджет. І залишається лише дивуватися повторюваності політичних ідей у вітчизні.
Проте, незважаючи на схожі нюанси, загальний тон виборів абсолютно інший. Це також демонструє виступ Президента. Насамперед інша ціна президентського крісла. На відміну від свого попередника, Леонід Кучма йде до виборів із бажанням боротися тільки за «сильний» президентський пост. Нагадаємо, що Леонід Кравчук незадовго до минулих президентських виборів фактично відмовився від права бути главою виконавчої влади. Безсумнівно, ця індиферентність до реальної відповідальності стала негативним штрихом до його кандидатського іміджу. Взагалі-то, напередодні тих виборів деякі експерти порівнювали владу з гранатою, в якої вирвано чеку. Тому її й перекидали від президента до прем’єр-міністра, а потім до парламенту.
Так чи інакше, але саме президентство Кучми зробило споруду колишнього ЦК КПУ на Банковій дійсним центром влади в країні. Якщо адміністрація часів першого президента разом із урядом, на думку слабо лояльних скептиків, керувала лише в межах Печерського району міста Києва, то зараз на вакуум влади в країні скаржитися гріх — можна не відчути її турботи, але тиск з її боку вельми істотний. У наявності й формування виконавчої вертикалі, й придушення відцентрових тенденцій регіонів, і встановлення контролю над суб’єктами економіки. Загалом, тепер ми маємо насправді державний механізм, а не номінальну назву. Це як логічний наслідок державного будівництва, так і результат владних амбіцій нинішнього Президента. І ось що ближче до виборів, то більш явно постає питання — як цей механізм функціонуватиме далі? І паралельно все чіткiше проступає тенденція: прагнення до зміни сталої системи владних відносин.
Хіба є щось особливо несподіване в тому, що Леонід Кучма незадоволений діючою Конституцією? Ще в момент її блискавичного прийняття тільки наївні не знали, що Президент аж ніяк не в захопленні від нового Основного закону, що єднання гілок влади — умовність, а їхні дружні обійми — тимчасовий громадянський шлюб. Хіба все політичне співтовариство дружно не стверджувало, що це Конституція компромісу, але ніяк не згоди? Адже компроміс відрізняється від згоди саме тим, що його не можна вважати остаточною домовленістю, й цілком нормальне прагнення змінити умови компромісу. На такій хиткій базі основні закони не будуються — мова може йти лише про тимчасові домовленості. Та й самі перехідні положення Конституції було закладено, в надії отримати часовий лаг для більш чіткого визначення позицій, до обопільного задоволення сторін. Вони зафіксували баланс владних сил, що склався на час прийняття Конституції. До моменту закінчення терміну їх дії, на думку творців, ситуація протистояння влади повинна була вирішитися якимсь природним чином. Зараз можна висловити припущення: природності не виходить.
Закономірно, що бажання переоформити відносини влади виникло ще до формального початку президентської гонки. Повинні ж кандидати заявити, за що саме вони змагаються. До речі, перед минулими президентськими виборами питання повноважень глави держави також широко дискутувалося. Позиція Леоніда Кучми з того часу зазнала деяких змін. До літа 1994 року Кучма мав намір бути главою виконавчої влади. Правда, згодом це бажання кудись випарувалося і виявилося цілком досить прав приймати кадрові рішення й видавати укази. В той же час Леонід Кравчук був «не проти» обійтися лише контролем над кадрами і представницькими функціями, а Олександр Мороз, наприклад, заявляв про необхідність посилити повноваження уряду. В результаті громадяни, голосуючи за кандидатуру президента, мимохідь, проголосували й за майбутній тип президентської влади. Більшість віддала перевагу сильній президентській владі. Вийшов такий специфічний референдум. Однак згодом, у діючій Конституції, реалізувалася схема розподілу повноважень влади більш близька до варіанту Леоніда Кравчука.
Слід зазначити, що не лише Леонід Кучма виявив активність на полі конституційних положень. Ще раніше голова Верховної Ради Олександр Ткаченко заговорив про посилення представницьких органів влади. А його бажання посилити вплив парламенту на уряд і навіть призначати віце-прем’єрів та міністрів-силовиків прямо виводить на корекцію Основного закону.
Поки ж у рамках існуючого законодавства голова Верховної Ради фактично посилює свій контроль за структурами виконавчої влади. Чекає на розгляд у парламенті закон про Раду НБУ, який цілком може похитнути незалежну позицію голови Національного банку в бік збільшення його підконтрольності законодавцям. Процес прийняття бюджету 1999 року також блиснув оригінальністю. Юлія Тимошенко з благословення Олександра Ткаченка повністю перевернула правила гри при прийнятті бюджету. Було зроблено досі неможливе — бюджет сформував парламент. При такій завзятості законодавців цілком можливо 1999 року здійснити рожеву мрію 1994 року — поквартальний парламентський контроль і корекція бюджету поточного року. Існуючі принципи парламентського контролю над виконавчою владою це передбачають, але раніше такий механізм було задіяно слабо. Але на чолі з Ткаченком Верховна Рада може дійсно розгорнутися в усю потужність своїх контрольних функцій. А тут ще й Президент залишиться без права видавати укази. Здогадайтеся, на чию користь встановиться співвідношення сил?
Правда, при таких повноваженнях парламенту, навіщо Олександру Ткаченку взагалі буде потрібен президентський пост? Можна припустити, що найближчим часом знову постане питання про збільшення повноважень глави уряду та його більший суверенітет від президентської влади. Насамперед тому, що формування дуету прем’єр-міністра та глави парламенту може виявитися вельми перспективною ідеєю напередодні президентських виборів. Для різноманітних груп впливу такий поворот подій і зовсім має шанс стати деяким елементом стабільності в бурхливому президентському межичассі.
№245 21.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
