Королева без почту

Вісім років тому, однак, перекладання «братніх літератур» у Москві перестало бути об’єктом партійної пропаганди і з’ясувалося відразу, що всі ці «літератури» не надто потрібні — ані видавцям, ані, зрештою, публіці. Стереотипний образ «поющей и пляшущей Малороссии» (за Гоголем) або й цілком ксенофобське бачення українців як «чугунноголовых» (за термінологією Бєлінського), вочевидь, довго ще визначатиме ставлення росіян до «молодшого брата».

Найдраматичнішим наслідком постколоніальної ситуації є, однак, переймання подібного ставлення до себе самих (своєї мови, культури) власне тубільцями, у нашому випадку — українцями, передусім так званими російськомовними (хоч і не тільки).

Як переконливо показали західні дослідники постколоніалізму, «проекція колективної тіні панівного суспільства (його підсвідомих негативних уявлень про себе), здійснювана впродовж тривалого часу на поневолену групу, має на неї абсолютно руйнівний вплив, оскільки та група поступово починає ототожнювати себе з такою проекцією в силу того, що згадана тінь належить панівній групі, котра закономірно сприймається поневоленою групою як «вища». Відтак — колонізовані остаточно втрачають певність у своїх якостях (якостях своєї культури й свого суспільства), дедалі дужче переймаючи точку зору колонізаторів... Тубілець починає ненавидіти і зневажати себе й тим самим поглиблює власне поневолення... Поневолена група стає врешті зневаженою меншістю на своїй власній землі».

В Україні, де відмінність між двома основними групами є передусім мовно-культурною, а не расовою, проблема соціальної упослідженості аборигенів-колгоспників вирішується (чи, принаймні, пом’якшується) неможливим у Африці чи Америці способом: зміною «чорної» шкіри на «білу», себто «нижчої» української мови на «вищу» російську. Як наслідок — русифікація і, відповідно, культурна «креолізація» аборигенів в Україні триває, попри формальну політичну незалежність краю і навіть визнання тубільної мови «державною».

Конвертовані аборигени, як правило, соромляться своєї «аборигенськості» (україномовних сільських батьків, наприклад), і ще менше за росіян схильні виявляти будь-який інтерес до тубільної, себто нижчої, в їхніх очах, культури. Відтак навіть дуже добрі українські книжки, журнали (вистави, фільми, касети) не знаходять в «українських» містах масового попиту, тим часом як третьорядний московський мас-культ (навіть не американський, котрий справді набагато ліпший) захоплено споживається довірливими аборигенами. В культурному плані Україна все ще є «Малоросією», себто примітивним постачальником культурної сировини та пасивним споживачем готових (здебільшого другосортних, уживаних і застарілих) культурних продуктів, вироблених у Центрі.

Водночас соціологічні дослідження показують, що в політичному плані населення України дедалі більше ототожнює себе з Україною і менше — з «Росією» та «СССР». Чи трансформується коли-небудь ця політична «українськість» у культурну — сказати важко; в кожнім разі, поки що українська культура в Україні великою мірою почувається в ситуації героїні сумної притчі, принагідно розказаної Є. Сверстюком: «Вони не хочуть грати королеву!» — заплакала артистка, яка добре грала цю роль, але її партнери не змогли створити атмосфери, в якій її слова і жести мали б сенс».

І поки українська література «гратиме королеву» без партнерів, без реквізиту і, зрештою, без глядачів, усі балачки про «українських маркесів» та «агат крісті», про «нобелівку» та «можливість бестселера» будуть, у кращому разі, наївним белькотінням.

№229 28.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»