Iмперська асиміляція й українська ідентичність-2

«Какао и свежие плюшки», — це один із лейтмотивів російського перекладу уславленої трилогії про Карлсона, що живе на даху, це — вишукані лагоминки, на які «підсіли» сам Карлсон та його юний друг Малий. А от в українському перекладі повістей шведської письменниці Астрід Ліндґрен, зробленому Ольгою Сенюк, фігурує щось зовсім інше: «булочки з цинамоном і гарячий шоколад». Як то кажуть, відчуйте різницю — суто «совкові» ласощі та європейські смаколики. І такі «дрібниці» розсипані по всіх повістях...

На нашу думку, цей приклад яскраво показує дію тих соціокультурних фільтрів, які застосовує імперська метрополія, щоб за допомогою трансляції перероблених відповідним чином надбань літератури світового значення (і не лише літератури, а й філософії, соціогуманітаристики загалом, кінофільмів, телесеріалів тощо) асимілювати підкорені, колонізовані народи. Йдеться не лише про мову, а й про «дрібнички», про «плюшки з какао», які засвідчують всесвітньо-історичне торжество «совка», його способу життя. На щастя, за «другої українізації» 1960-х в УРСР сформувалася перекладацька школа, яка звертала увагу на ці «дрібнички», намагаючись забезпечити прямі контакти української культури з європейськими, американськими і далекосхідними. Та наклади українськомовних перекладів були незіставними з російськомовними, а на додачу цілі ланки світової культури дозволялося транслювати лише російською. Наслідки цього «фільтрування» відчутні донині в усіх сферах культури, тим паче що в інтернеті широко представлені новітні російські переклади величезної маси книжок та кінофільми з російськомовним дубляжем.

Хочете відчути різницю? Передивіться-но фільми «Хоробре серце» та «Патріот» із російським й українським дубляжем. Сміємо стверджувати, що другий варіант більш адекватний першоджерелам — і не стільки на раціональному, скільки на почуттєвому рівні, бо йдеться про війну за свободу власної країни, проти агресивного загарбника й колонізатора...

До речі, отримання Томосу теж варто розглядати в контексті руйнації того фільтру, який відгороджував християнство в Україні від світового, від трансформацій у європейському православ’ї й екуменічних процесів. Надто довго під приводом «канонічності» Москва намагалася зберегти за собою право ізоляції релігійного життя України від Вселенського Патріархату та інших християнських центрів. Утім, почалося це ще за московських царів і петербурзьких імператорів, коли церковнослов’янську мову перелицювали на російський лад, змінювалися дух і буква обрядовості, а видані в Україні книги релігійного змісту спалювали або переробляли. «У требнику Петра Могили є молитва, що освячує назване або хрестове братство. У новітньому требнику ця істинно християнська молитва замінена молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією уявної хворобою і про очищення посуду, опоганеного мишею. Це навіть і не язичницькі молитви». Так писав про одну з таких переробок, покликану відгородити українців від української ж православної традиції, Тарас Шевченко. Власне, імперські фільтри діяли не лише там, де стосувалося офіційної церкви. Навіть протестантизм (баптизм зокрема) йшов на терени Наддніпрянщини через посередництво російської мови та культури, що зазначав іще Грушевський, вважаючи це одним із головних чинників його слабкого вкорінення в українському суспільстві.

Іншими словами, прямий вихід на всю світову культуру, класичну та сучасну, без посередництва колишньої метрополії — одна з основ збереження і розвитку української ідентичності та наявності власне українського погляду на світ і на самих себе (нагадаємо, народ колонії чи напівколонії дивиться на світ і на себе очима колонізатора і з його позиції оцінює все). Інша така основа — вміння зберігати духовну суверенність, мати потужну систему культурного розпізнавання «свій — чужий». Чимало українців не бачить демаркаційної лінії між українським і російським, на що й робив ставку Кремль у період намагань створити т.зв. Новоросію. Ця історично зумовлена ситуація уможливила продукування пропагандистсько-політичних проектів на кшталт «одного народу», «братського союзу», «єдиного простору» тощо.

Духовну суверенність етносу та нації охороняють особливі механізми етнокультурного самозбереження. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, специфічному редагуванню цих запозичень, перетворенню у власному дусі, вони затримують те, що може спотворити, підірвати зсередини культуру-реципієнта. Ці механізми ефективно спрацьовують лише за умов духовної суверенності національного менталітету, коли нація відчуває себе самостійним суб’єктом соціокультурної творчості, а не асоційованим, духовно залежним від іншої, яку вона вважає взірцем, законодавцем мод для меншовартісних у царині політичного, культурного й економічного життя. Асоційована нація немовби «прив’язана» до іншої — «суверена». Етнокультурні запобіжники виходять із ладу й уже не спроможні захистити свою націю, її культуру від розмивання, спотворення, набрання проміжних форм, маргіналізації та подальшої деградації в ерзац-культуру — таку собі етнокультурну біомасу, яка зберігає лише регіональні ознаки в межах культури нації, що перемогла.

Зауважмо, що за умов бездержавності та потужної колоніальної політики з боку завойовника-асимілятора національне формування зазвичай істотно сповільнюється або взагалі перетворюється на свою протилежність, на деформацію, на відхід певної людської спільноти на суто етнічні позиції, які затим змінюються перетворенням цього етносу на субетнос у складі імперської нації. Чи не класичний приклад денаціоналізації — завоювання та знищення Московією Новгородської республіки, коли корінний етнос, що перебував на стадії протонаціонального розвитку, зазнав справжнього геноциду. Від цього етносу, який, зокрема, дав світові Михайла Ломоносова, у 2002 році залишилося 6,5 тисяч осіб з окремою етнічною самосвідомістю та самоназвою «помори».

Коли ж духовний суверенітет зберігається, запобіжники працюють бездоганно, етнос та нація навіть за найнесприятливіших умов упевнено дивляться в майбутнє. Яскравий приклад такої ситуації наводить етнолог Сергій Арутюнов на ґрунті культури вірменського етносу. Цей народ саме завдяки етнокультурним запобіжникам, ба навіть, фільтрам протягом тисячоліть за вкрай ворожого оточення та тяжких обставин зберіг власну самобутність, засвоюючи лише те, що не загрожувало його культурі. Стійко зберігалася писемність, створена хоч і за грецьким зразком, але в абсолютно оригінальній графічній формі. Стихійним лексичним запозиченням протистояла пуристична тенденція літературної мови послідовно заміняти їх кальками на вірменській кореневій основі. Навіть сприйняте універсальне християнство незабаром набрало форми етнічно-специфічного варіанта григоріанського монофізитства, що різко протиставило себе навколишньому халкідонству, не кажучи вже про стійку протидію ісламізації. Зі свого боку, григоріанство засвоїло й адаптувало до себе цілий комплекс споконвічно вірменських дохристиянських концептів.

Українська культура з низки причин такої потужної системи запобіжників (частково подарованих природою, яка відгородила горами Вірменію від асиміляторів) не мала, що немалою мірою сприяло створенню величезного поля етнокультурної невизначеності, такого собі російсько-українського міжкультурного комплексу з розмитою ідентичністю за явної переваги російської складової з очевидною тенденцією її домінування. Проте в цьому не лише слабкість, а й сила українського народу — скажімо, козацтво виникло як тюрксько-слов’янський феномен на основі мішаного етнічного субстрату, а в підсумку середньовічна та ранньомодерна Україна змогла абсорбувати ці впливи (і не лише їх) і, користуючись терміном Юліана Бачинського, зукраїнщити чималу кількість представників іноетнічних груп й обернути собі на користь їхні етнокультурні надбання, чого не змогла Вірменія. Та тут не було іншого виходу: на відміну від Вірменії, Україна розташована на геокультурному пограниччі, порубіжжі, відтак й український етнос мусив відповідати на виклики цієї ситуації. Відповіді ці були відносно вдалими, українські землі проростали за рахунок Дикого Поля, а культура розвивалася на європейських засадах, аж поки загарбником і колонізатором №1 щодо України не стала Російська імперія, заснована на агресивній зневазі до особистості, на тотальному пануванні можновладців і рабстві (під псевдонімом «кріпацтво») більшості населення, на поклонінні «потворним суздальським ідолам» (Шевченко) під виглядом християнства та на прагненні військовою силою здобути панування на теренах Євразії.

Українцям у цій ситуації була визначена роль людського ресурсу імперської політики, включно з роллю гарматного м’яса. Водночас імперія, особливо в XVIII столітті, охоче використовувала освічених і талановитих українців — від військовиків і чиновників до співаків і композиторів — для своїх потреб. Полегшила робити це все певна мовна, історична й релігійна спорідненість двох народів, на чому зіграла спершу ще Московія, потім Російська імперія, потім «червона» Росія Леніна («при едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи»), потім сталінський СРСР. Це те, на чому сьогодні грає Росія, видаючи таку спорідненість (не більшу, ніж між німцями та голландцями чи чехами та словаками) на щось начебто унікально-містичне, божественне, яке вимагає розчинення українців у тілі відновленої «великої Росії» чи принаймні перетворення їх на самовідданих російських союзників. І річ тут не лише в Путіні: переважна частина його опонентів мислить такими самими імперськими категоріями.

Наразі Україна має практично повний «джентльменський обладунок» постколоніальної доби, де головними є домінування компрадорського капіталу, донедавна неповна структура суспільства, коли «еліта» є надто тісно пов’язана з колишньою метрополією та нездатна знаходити відповіді на виклики доби (особливо відчутним це все стало в 2014 році), недовершена і нецілісна національна культура. Ще наприкінці 1980-х Іван Дзюба констатував, що «сьогодні українська національна культура — це культура з неповною структурою... Низку її ланок послаблено, а деяких взагалі немає». Ці ланки енергійно вибудовує колонізатор, наслідком чого неминуче стає бачення українцями себе очима «зоресяйного Кремля» з відповідною «сліпотою» щодо вибору своїх перспектив розвитку. Та частина українського загалу, яка дивиться на себе очима недавньої метрополії, зневажає свою власну культуру, історію, зрештою, своє незалежне майбутнє, а в підсумку за це вже довелося заплатити понад десятьма тисячами життів громадян Україні, і невідомо, скільки ще доведеться платити.

Відгородитися ментальним муром у сфері етнокультурних процесів рідко кому вдається. Згадана вище Вірменія, зберігши себе, водночас стала банальним російським сателітом. Для дієвої ідентичності, або, якщо вжити український термін, тожсамості, потрібно змістовне наповнення феномену українства, так би мовити, «змістовна українізація» всіх сторін життя громадян України, наступ на імперську культуру та активне творення своєї.