Депресивне міфотворення
Сучасна українська література — об’єкт сипкий, фатаморганистий і діалектично розхристаний, отже — ідеальний для схоластичних маніпуляцій «в ім’я правди на землі». Говорити про її сьогоднішнє поступування, маніпулювати назвами свіжих публікацій та іменами «визнаних» авторів можна лише з певною дозою іронії: адже інформація про стан сучасного «красного письма» настільки спорадично виповзає на сторінки газет, що здобутися на цілісне уявлення про літпроцес неможливо. Натомість поодинокі критики, що подають цю інформацію на шпальтах нелітературних видань, спекулюють «об’єктивністю» ще нахабніше, ніж базарні старенькі — цигарками.
Сьогодні в царині вітчизняної літературної критики відбувається реакційна «свистопляска». Письменницькі ридання не вщухають, натомість їм підскиглюють з усіх боків теоретики-інтелектуали, вимальовуючи картину натурального літапокаліпсису: якість текстів сучасних «маркесів» росте, як «процент жирів у маслі», невизнані генії плодяться, таланти вирують, тільки ж ніхто цього не помічає...
Всі балачки (пардон, дискурси) про сучасну вітчизняну літературу нагадують втаємничений лікарняний консиліум. У спітнілих академічних черепах вирують пристрасті, розмаїття діагнозів унеможливлює практичне спілкування з «пацієнтом». Упосліджений Йорик (він же — метафізичний український письменник) теж сушить голову над есхатологічними питаннями російської інтелігенції, принагідно задекларовуючи життєву й художню наснагу своїми творами. Отже, антураж цієї кантівської чорної тари (або — «квазідіаспорного» простору), де законспіровано відбувається літпроцес, — певна (скажемо чесно —мізерна) кількість книжок, які слугують за Символ віри й Об’явлення Івана Златоуста, а ще — за доказ для стороннього Фоми-атеїста, який, одначе, не переконаний, що саме ці книжки і є сучасна література. Одначе ніхто, чомусь, не зауважує, що література, посідаючи гонорове місце на задрипанках масової свідомості, невблаганно перетворюється на міф про літературу, ретельно виплеканий у лабораторіях постінтелектуалів. І тому перш ніж говорити про «кризу й шляхи її подолання», слід з’ясувати (насамперед для незаангажованого в «квазідіаспорний» процес громадянина), яку літературу треба рятувати своїми критичними екзерсисами. І вже потім — від кого і як.
Для пана Рябчука, запеклого вісімдесятника, проблеми означення «що є сучасна українська література?» просто не існує. Навіть прокинувшись о четвертій ранку, він упевнено скаже, що «ми говоримо — література, розуміємо — Андрухович» і, звісно ж, навпаки. Одначе попри всю непідробну повагу до смаків п. Рябчука, мене здивувала естетична шкала літературної вартісності, що її шановний критик не вважає за дискусійну. Захоплюючись талантом грузинського письменника Отара Чиладзе, п. Рябчук зазначає, що той «не гірший од Маркеса, не кажучи вже про Агату Крісті». Цей сумнівний комплімент (чи не в кожній країні до біса письменників «не гірших од Маркеса», — епігонів завжди більше, ніж геніїв) красномовно характеризує орієнтацію не лише самого Рябчука, а й переважної більшості сучасних українських письменників. Завдяки малоросійській впертості масова література, яка брутально випхала з ринку вітчизняних (навіть «не гірших од Маркеса») авторів на початку 90-х, стала синонімом несмаку та графоманії. Спротив українського соцреаліста, позбавленого хліба, призвів до того, що на кожному кроці псевдоінтелектуальні критики лаяли «чейзів і кінгів», не читаючи їх. І дотепер вони аж ніяк ніяк не бажають визнати, що С. Кінг і Дж. Чейз — найяскравіші письменники двадцятого століття, чия слава виплекана не буржуазним масовим невіглаством, а їхньою винятковою авторською майстерністю й талантом. Та й порівняння Маркеса з Агатою Крісті не назвеш інакше, як спекулятивним. Чомусь Г. Честертону не спадало на думку, проголошуючи Конан Дойла генієм, порівнювати його з Шекспіром. Одначе саме це вперте творення ієрархії мистецьких вартостей слугує Миколі Рябчукові за підгрунтя для основної тези: «не низька якість, а низький суспільний статус є головною проблемою української літератури». Себто, впевнено відкинувши вбік масову, а тому — «низькоякісну» літературу, Рябчук не менш впевнено визначає, чому література «високоякісна» («не гірша од Маркеса») не має в Україні належного попиту. Те, що така література існує, подається як аксіоматичне твердження. Микола Рябчук пов’язує незреалізованість вітчизняних «маркесів» з квазідіаспорним статусом україномовної книги. Це хитре словосполучення розшифровується низкою дивовижно поверхових тверджень. Наприклад, «розкрутку» вітчизняних шедеврів унеможливлює «відсутність впливової україномовної преси». По-перше, така заява не додає честі газеті «День». По-друге, конфронтація на літературному грунті між україномовними і російськомовними виданнями в Україні вирує виключно в уяві Рябчука, адже й ті, й інші приділяють вітчизняному книговиданню однаково мало уваги. І навіть побіжний огляд цих публікацій підтвердить, що на кожну «колоніально-зверхню» оцінку, надибану в російськомовній газеті, знайдеться декілька істеричних «антиімперських» резюмувань в україномовній періодиці. Тим більше, до чого тут впливовість, якщо книжки «низькоякісних» російських авторів, що жваво розкуповуються не лише на Петрівці, всі вкупі не мали в Україні й десятої частини тієї преси, на яку здобулися протягом останніх двох років романи «високоякісних» Андруховича чи Забужко.
Далі Рябчук вдається до історично вивіреної тези про упереджене ставлення сучасного суспільства до «навіть найгеніальніших текстів», якщо вони написані українською мовою. І знову, спекулюючи на рятівній русифікації, підтасовує вкрай химерні факти. Шановний критик чомусь не згадує, яку саме російськомовну літературу читають «постколоніальні» українці. Невже московських «маркесів»? Навряд чи до цієї категорії можна зарахувати романи Мариніної, Шитова, Корецького, Буніча, Абдулаєва, Головачова та ін. Рябчук тяжко зітхає і... звинувачує вітчизняного читача в «неповноцінності» й «маргинальності». З не меншим успіхом критик міг би обрушити свою розгнівану десницю на неповноцінних англійців чи французів, які й сто років тому поглинали детективи незрівнянно охочіше, ніж поезію символістів. Наразі пан Рябчук повноправно може сплеснути в долоні й тріумфально гаркнути: так наші ж малороси читають не україномовну, а російську масову літературу! Відповідь на цю сентенцію простіша, ніж схоластичні медитації навколо «постколоніального синдрому». Української масової літератури немає. А про модну літературу краще взагалі скорботно помовчати (боюся, що 90 відсотків професійних україномовних письменників не зможуть назвати жодного роману в стилі кібер-панк, а тим більше пояснити, що воно таке).
Інтелектуальна профанація сягає ще більшого цинізму, коли до роману Забужко «Польові дослідження з українського сексу» прилямпічують епітет «жіночий роман», а Винничукові «Діви ночі» віншують за «еротичність».
Хай буде Андрухович тричі Маркесом і п’ять разів Єрофєєвим, еквівалентом геніальності, одначе така література не здатна, як на мене, зацікавити здорового міщанина, який потребує звичайних розваг, а не мозкових вивихів. Рябчук чомусь вважає, що «якість» твору — поняття універсальне. І чомусь ніяк не може збагнути, що якісна на думку кубістів картина в іншому контексті (не обов’язково обивательському) є амбітною мазнею. Натомість демократ-Рябчук у класичному тоталітарному стилі видає свої приватні літературні уподобання за неспростовну істину, увінчуючи власні роздуми цінною порадою українському читачеві: «вирішальну роль має відіграти саме суспільство» (іншими словами — «народе мій, дорости-но до мене»). Оптимістична порада, авжеж?
Стосунки сьогоднішньої інтелектуальної прози, що її Рябчук вважає за гегемона в сучасному укрлітпроцесі, з читацьким загалом нагадують взаємини Магомета з горою. Поки що наш Магомет вперто чекає, поки гора цуциком «ломане» в його бік, затріпоче хвостиком і віддано лизне чобота.
Проте, в Україні існує ще одна література (теж «діаспорна»), цілковито зігнорована як офіційною літперіодикою, так і альтернативними постінтелектуалами, яка вже давно «лупає сю скалу» з очевидним успіхом. Йдеться про російськомовну масову літературу українського походження, яка вельми впевнено почувається на книжковому ринкові Росії, а відтак — і України. Напевно, Микола Рябчук знає про її успішне існування, але боїться визнати, власне, за літературу, тим більше — за українську, та ще й якісну. На жаль, не один Рябчук дотримується такої позірно-гонорової обітниці мовчання.
За останні кілька років у вітчизняній періодиці було оприлюднено чимало статей, автори яких намагалися з’ясувати, коли ж ми дочекаємося українського бестселера або хоча б книжки, здатної зацікавити читача поза письменницьким «гетто». Переважно, всі «дебати» точилися довкола кількох книжок і журнальних публікацій. Втім, дослідження потенційної масовості Забужко, Андруховича і Винничука частіше нагадували роздуми над тим, як зварити кашу з трьох зернин. У кращому разі критики погоджувалися, що український бестселер неможливий (причини цієї ганьби бездоганно — і вкотре вже! — відтворює Микола Рябчук), натомість пропонувався термін «інтелектуальний бестселер», щоби хоч якось «прикрасити» гнітючу безвихідь. І лише Кость Родик у статті про український детектив констатував «сумний для національної гордості факт: українське літературне середовище і надалі лишається донором (і помітно потужним донором) сучасного російського книжкового ринку». Цю тезу автор сумлінно аргументував переліком тих українських письменників, чиї книжки не лише з’являлися у найбільших видавництвах Росії, а й активно там розкуповувалися. Переконаний, що більшість допитливих читачів, яким потрапляли до рук романи Петра Катериничева, Володимира Безимянного чи Володимира Гринькова, навіть не зустрічали згадування цих імен у вітчизняній літперіодиці, вже не кажучи про рецензії на їхні книжки. Звісно, найлегше затаврувати згадуваних авторів як творців псевдолітератури, одначе прихильникам такої критичної методи я б радив почитати, наприклад, роман «Смерть постороннего» киянина Андрія Куркова, виданий, до речі, в Україні (К.: Альтерпрес, 1996) — прекрасний зразок психологічного детективу, з дотепними ін’єкціями абсурду й пародійності, що тільки підсилюють сюжетну ефектність. Та й міні-серіал Катериничева «Редкая птица», безсумнівно, є здобутком літератури детективного напрямку, а не «маскультівським» напівфабрикатом. Втім, рябчукове кепкування з «геніїв маскульту» сприймається логічно на тлі його літературних симпатій, серед яких немає місця ще одному «низькому» жанрові — фантастиці.
За останні два роки принаймні півтора десятка українських письменників-фантастів ускочили в російський літпроцес і зустріли вельми схвальну реакцію як читачів, так і критиків. Варто нагадати, що минулого року лауреатами поважної російської премії «Странник» стали Лев Вершинін з Одеси (в двох категоріях), харків’яни Громов і Ладиженський (псевдонім — Генрі Лайон Олді), Марина та Сергій Дяченки з Києва. Їхні книжки останнім часом переконливо посідають чільні місця в багатьох читацьких хіт-парадах. Наголошу, йдеться лише про тих письменників, які живуть і працюють в Україні, бо якщо згадувати «емігрантів» — матимемо розмову не про спорадичне «донорство», а про інтенсивне кровопостачання. Але й про винятковість української фантастики (насамперед — фентезі) глухо мовчать наші різномовні мас-медіа.
Ще кілька слів варто сказати про «герметичну» (інтелектуальну) російськомовну літературу, питома вага якої, щоправда, невелика. Її функціональна нежиттєспроможність і резерваційний статус (як приклад — химерна доля журналів та альманахів «Ренессанс», «Зоил», «Многоточие» тощо) позначаються на якості оприлюднюваних текстів, які здебільшого надто рясно «перегукуються» з російським постмодерном. Одначе й у цьому середовищі з’являються цікаві контекстуальні «жести» на кшталт «Ковчега» та інших проектів Сергія Соловйова або ж миколаївського альманаху «Белый ярлык».
Два літературні світи, які мали б принаймні гармонійно співіснувати в межах однієї держави, розвиваються в різних напрямах. Побудувати їхні стосунки за ієрархічним принципом неможливо, бо хоча «корінна» (себто — україномовна) література має більше морального права тягнути на себе ковдру прав, пільг, пошани, розголосу тощо, проте інша (російськомовна), завдяки м’якому відшиванню, цілком може просто «змінити прописку» (зрештою, цей процес таки відбувається). Очевидно, що тиражі україномовних «маркесів» від цього не збільшаться, ну а позиції російськомовних «агат крісті» навряд чи похитнуться. Отже, йдеться лише про потребу порозуміння, про спільний дискурс для «обох» літератур. Принаймні цілісна картина сучасного українського літпроцесу виглядатиме не так трагічно, як те виходить у Рябчука.
Але поки що Магомет чекає. А гора — стоїть.
№229 28.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
