Де пролягає лінія поділу?

Кучмізм — як явище. Про це «День» пише протягом багатьох років, головним чином для того, щоб в суспільстві правильно встановили діагноз проблем, з яких ми ніяк не можемо виплутатися, попри всі бурхливі і трагічні події в Україні. В цьому контексті нашу увагу привернув один з останніх постів у «Фейсбуці» народного депутата Віктора Чумака (додаємо скріншот) і дискусія, яка розгорілася в коментарях.

З деякими думками можна погодити, з деякими — ні. Дійсно, в Україні існує кланово-олігархічна система. Але. «Олігархічний уклад» не сформувався» — його сформували. І продовжують «ідеологічно забезпечувати «частина цих» розумних — порядних...» — написала у відповідь головний редактор «Дня» Лариса Івшина. 

Реально проблема в тому, що частина «експертів» і політиків або не розуміють, або скоріше не хочуть розуміти, що сама по собі кланово-олігархічна система не могла впасти нам з неба і що вона має свого автора. Леонід Кучма — поки що єдиний президент, який керував країною протягом двох термінів, прийшовши до влади фактично на зорі відновлення незалежності. Не будемо забувати, що перш ніж стати президентом  1994 р., до цього він рік працював прем’єр-міністром і мав права видавати декрети, які мали силу законів. Більш того, 2004-го Кучма мав намір забезпечити собі третій термін, назвавши його за допомогою Конституційного Суду другим. Але не вийшло. Тоді він вирішив зробити своїм наступником Віктора Януковича. Чим все це закінчилося, ми пам’ятаємо — повстав помаранчевий Майдан. І виступив він саме проти правил кланово-олігархічної системи, або, як ми її називаємо, кучмізму (корупції, клановості, боротьби з опозицією, збагачення найближчого оточення, гри в багатовекторність тощо). 

Про це сьогодні мало хто говорить і згадує. Як і про те, що система продовжувала існувати і за Віктора Ющенка, і за Віктора Януковича. Останній, на відміну від Кучми, який 2004 р. за допомогою круглих столів і свого друга Александра Кваснєвського (на той час президента Польщі) зумів домовитися про гарантії безпеки для себе, закінчив погано. В той час, як на Майдані розстрілювали людей, Янукович, кинувши «булаву», втік до Росії. Москва, тим часом, скориставшись ситуацією, анексувала Крим і розв’язала війну на Донбасі. Що відбулося далі? Кучма непросто не відповів за свої вчинки (не будемо забувати зокрема про резонансну «справу Гонгадзе — Подольського»), а поїхав в Мінськ, де за індульгенцією вже постмайданної влади представляє інтереси України на переговорах з окупантом і колаборантами.

«Є одна лінія поділу, яку вперто не помічають «експерти» — «кучмізм» — як явище. І «кучмісти». Мотивовані і латентні», — наголошує далі в коментарях до посту Лариса Івшина.

Можна скільки завгодно шукати причини нинішньої ситуації на всіляких «експертних стратегічних вечірках», але якщо замовчувати реальне походження проблем, «виписати» правильний рецепт буде неможливо. І найгірше в цій ситуації те, що люди, які називають себе, наприклад, «єврооптимістами» і «антикорупціонерами» (за словами Ірини Бекешкіної, народний депутат Мустафа Найєм також був учасником «вечірки») є постійними гостями та учасниками заходів олігархів. Наприклад, Ялтинської європейської стратегії чи Українського сніданку в Давосі, які організовує родина Кучми — Пінчука. Це стосується й інших «мотивованих і латентних» політиків і експертів.

Отже, поки буде звучати напівправда і існуватиме цинічна поведінка, відбуватиметься підміна понять, що однозначно не вирішує наші проблеми, а лише їх примножує і поглиблює. Всі ці гострі моменти ми обговорили з учасниками дискусії та експертами. Чи розуміють вони — що є суттю, а що «камуфляж»?

Запрошуємо, долучайтеся до дискусії.

«СИСТЕМУ ПОТРІБНО ПІДРИВАТИ ЗСЕРЕДИНИ»

Віктор ЧУМАК, народний депутат України:

— Я сам у минулому — представник громадянського сектору. Ситуація в тому, що громадянський сектор працює з тією владою, яка є. Він не може на неї вплинути, змінити. Все, що він може, це рекомендувати владі, що потрібно змінити. Зрозуміло, що олігархічна влада хоче в очах Заходу виглядати більш-менш цивілізовано, тому вона ніби робить вигляд, що співпрацює з громадянським сектором.

Суть проблеми в іншому — вся Україна — економічна, політична, соціальна системи — побудовані на суцільній монополії. Олігархічні клани одноосібно володіють і природними ресурсами, і цілими галузями економіки. Їхні надприбутки — не від створення якихось визначних продуктів. Просто в певний час вони захопили підприємства, які були створені усіма громадянами, собі. Я не соціаліст. Я — нормальний ліберал. Але ця історія не про політекономічну теорію... Тоді чинний президент Леонід Кучма став арбітром процесу захоплення. А зараз це монопольне становище використовується для того, щоб викачувати все наявне в громадян.

Та ж історія в політиці. Для того, щоб «кришувати» свої монополії, олігархи створили політичні партії, які створюють під них правила існування країни.

А потім усе це накрили як «мідним тазом» засобами масової інформації. І країна «накрилась». Тому що в Україні зупинилась будь-яка конкуренція: в економіці, в політиці, соціальні ліфти не працюють.

Формула корупції дуже проста: К=М+С-В, де К — корупція, М —монополія, С — свавілля, а В — відповідальність.

...Представникам громадянського суспільства об’єднатися не важко. А як донести це до людей?

От я не маю заводів-пароходів, олігархічних зв’язків, скелетів у шафі, хотів би піти кандидатом у президенти на вибори. Виникає питання: скільки мені потрібно вкласти в те, щоб мене знали? Олігархічними колами створені такі умови, коли нормальна робоча конкуренція не працює.

Поясню, чому я вважаю крок, який зробили і Мустафа Найєм, і Сергій Лещенко, і Альона Шкрум та інші, пішовши на вибори в списки партій, які були створені на обслуговування інтересів кланово-олігархічної системи, правильним. Передусім, скажу, що їх використали і обманули. Я теж сам був обманутий Петром Порошенко у 2014 році. Він тоді заявив, що йде у владу боротися з олігархами, перемогти бідність. І я в це повірив. На цього ж живця взяли Найєма, Лещенка, Заліщук, і використали як ширму...

Але можна гордо грюкнути дверима і піти в небуття, втратити можливість впливати на рішення. І це набагато легше, ніж залишитися і підривати цю систему зсередини.

«ГОЛОС ІЗ ФЕЙСБУКУ»

«ДОРОСЛІШАННЯ І ЗМІЦНЕННЯ СУСПІЛЬСТВА МАЄ РУХАТИСЯ РАЗОМ ЗІ ЗМІЦНЕННЯМ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ»

Олександр СУШКО, виконавчий директор міжнародного благодійного фонду «Відродження»:

— Чому результати змін в Україні так часто не відповідають очікуванням?

По-перше, ми часто маємо завищені очікування. Реальний стан суспільства, політичного класу, якість інститутів і процесів часто не дозволяє об’єктивно швидко реалізувати високі очікування у короткі терміни. Для швидших і глибших змін потрібні дещо інші масові цінності, інша якість інституцій і людського капіталу, інші компетенції і кваліфікації, однак і масова свідомість, і навіть деякі лідери громадської думки часто недооцінюють це і формують завищені очікування. У завищеному очікуванні вже закладається неминуче розчарування і відчуття «зради».

По друге, активна меншість, яка рухає і підтримує зміни, нерідко ототожнює свої очікування із очікуваннями більш аморфної і пасивної більшості. Натомість пасивна більшість нерідко є байдужою до прагнень свідомої і активної меншості. Інколи запити меншості і більшості співпадають, межі між ними стираються, і тоді трапляються Майдани, стають можливими стрибкоподібні зміни, які насправді є розчисткою території для більш глибоких змін. Але за Майданами приходить час кропіткої роботи, тривалих і системних зусиль, і на це у меншості часто не вистачає енергії, а у більшості — терпіння. І тоді активна меншість знову розчаровується і тікає у внутрішню еміграцію, а більшість знову голосує за гречку — віртуальну, у формі порожніх обіцянок популістів, або й цілком матеріальну. Таким чином формуються розриви між меншістю, яка пішла вперед, і більшістю, що не зрозуміла напрямку, і так створюється замкнене коло незавершених змін і гірких розчарувань.

По-третє, є стереотипи і спрощення, які заважають розуміти суть проблем. Одним з таких типових стереотипів є уявлення про протистояння прогресивного «народу» із паразитичною «системою», яка ототожнюється з бюрокритичною машиною, політиками, а інколи і загалом із державою. Насправді розмежування на «ми» (хороші) і «вони» (система) є досить умовним, і невідомо, де насправді проходить лінія розмежування. Як відокремити «систему», яка заважає жити і розвиватись, від власне суспільства з його звичаями, практиками, врешті з його власним, породженим ним, політичним/управлінським класом? Я не чув переконливої відповіді на це питання.

Теза про «хороше» суспільство і «поганий» управлінський клас є, звісно, комфортною для широкого загалу і тому популярною. Вона знімає відповідальність, не змушує працювати над власними недоліками. Вона є типовою для постколоніальних суспільств, де «владою» завжди було щось, накинуте ззовні, чуже. Насправді, дорослішання і зміцнення суспільства має рухатися разом зі зміцненням державних інститутів. Навіть попри те, що інтереси організованого суспільства і держави (у сенсі управлінського класу) можуть мати суттєві розбіжності.

«РЕФОРМА ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДОЗВОЛИТЬ ЗАПУСТИТИ РЕАЛЬНУ ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЮ»

Андрій АНДРУШКIВ, керівник проекту в ГО «Центр ЮА»:

— Олігархічна економіка, яка постала в 90-тих породила голума сучасної української політики. Для олігархічної економіки важливою складовою завжди був доступ до влади, адже саме законодавча, виконавча та судова гілки влади забезпечували доступ до розподілу спільних ресурсів: надр, державної інфраструктури, держпідприємств. Доступ до влади забезпечили політичні проекти, якраз не партії, а саме проекти, які були створені не для представництва інтересів тих чи інших груп громадян, а для відстоювання інтересів та збагачення олігархічної меншості.

Для стабільного поновлення у владі, олігархічні політичні проекти навчилися, немов вірус, постійно мутувати, змінювати ідеологію, позицію з ключових питань, намагаючись знайти виборця, який зможе віддати свій голос. Це породило появу і помноження програм політичних партій, які не були ні вимірюваними ні раціональними, а переважно базувалися на передвиборчих соціологіях щодо найсуттєвіших проблем. Політична свита олігархів постійно пропонувала і пропонує швидкі пігулки для щастя, а не пропозиції до зміни державної політики. Здобувши владу такі політичні проекти не були спроможні до реалізації реформ та передвиборчих обіцянок, бо вони ще на етапі передвиборчих перегонів не мали нічого спільного з реальністю.

Про важливість деолігархізації на різних рівнях ведуться дискусії з часів Революції Гідності, але переважно це розмови про обмеження конфлікту інтересів чи питання оподаткування чи доступу до управління держпідприємствами. Водночас випадає з уваги ключова причина, яка дозволяє олігархічним проектам самовідновлюватися як феніксу — виборча система. Змішана система виборів до Верховної Ради, яка була зацементована Януковичем, дозволяє олігархічним політпроектам конкурувати брехливими гаслами для закритих списків і продуктовими пакетами з гречкою на рівні мажоритарних округів. Саме ця система призводить до того, що більше 40% виборців не бачать адекватної політичної пропозиції для себе, адже переважно це виборці 18—40 років з середнім достатком, які не очікують гречки від політиків, але мають запит на конкретні вимірювані програми.

Саме реформа виборчого законодавства, якої так бояться і значна частина депутатів Верховної Ради, і в кабінетах на вулиці Банкові дозволить запустити реальну деолігархізацію, коли з’явиться можливість для раціональних політичних програм знайти свого виборця і навпаки, для виборців, яким не потрібна гречка відшукати тих, хто не бореться за голоси лише для того, щоб втриматися на потоках державної економіки.