ЩОДЕННИК

13 серпня

Під Богуславом я познайомився з новим українським… комбайнером. Його звуть Едуардом, 32 роки, одружений, двоє дітей, після армії працював будівельником на «шабашках» під Москвою, трохи заробив, повернувся, купив навпіл з другом зернозбирального комбайна, ось уже чотири роки працюють, наймаючись на жнива в господарства рідного та сусідніх районів. Едуард говорить розважливо, усміхається. Він у білій футболці з написом «Євробачення», у нього стильна зачіска, він чисто виголений, із запахом дезодоранту. В комбайні у нього кондиціонер. Поруч у затінку лісосмуги поблискує синьою фарбою новенький Форд-седан. Це його авто. Через дві з половиною години йому на зміну приїде напарник. Едуард переодягнеться — і додому вечеряти та відпочивати.

Так, він знає, що класичний типаж українського комбайнера — чоловік з кількаденною неголеністю на щоках, у просяклій потом сорочці, з темним від пилюки обличчям, з волоссям, у якому позастрягала полова, брудними, в мастилі, руками, ну і, звісно, з орденом на грудях. Заробляти комбайнерською справою, на думку Едуарда, можна і в білій футболці. При цьому виробіток буде не меншим, а вдвічі-втричі вищим, аніж за «славних радянських часів». Щоправда, за рекорди сьогодні не дають орденів. Та Едуард не сумує. «Головне, — каже він, — почувати себе в будь-якій роботі людиною».