Сергій ТИГИПКО: «У політиці ніколи не буває виграшу назавжди»
Розмова з Сергієм Тигипком, віце-прем’єром в уряді Валерія Пустовойтенка і міністром економіки в уряді Віктора Ющенка, як нам здається, дає відповідь на запитання про сильні і слабкі сторони нового уряду. Очевидно, читачі погодяться з нашими враженнями, що незаперечною перевагою нової команди є те, що чи не вперше стратегія і тактика в діяльності уряду не розділені глибокою прірвою. Це вселяє оптимістичні надії на майбутнє.
Але наше перше запитання до Сергія Тигипка було не про це, а про те, як змінилося коло його обов’язків, коли він зайняв кабінет міністра економіки?
— Змінилося істотно. Чим більше минає часу, тим більше я переконуюся, що міністр і віце- прем’єр — це дві різні спеціальності. Міністр має свій вузький сектор, за який він повністю відповідає. А у віце-прем’єра сектор набагато ширший, у нього немає такої концентрованої відповідальності, і він у більшій мірі виконує роботу координатора дій: міністерств, державних комітетів, інших органів виконавчої влади, які стикаються з проблемами. Його завдання «притерти» міністерства, знайти можливість вирішення проблем, що виникають на стиках різних інтересів. І другий його обов’язок — не втрачати перспективу. Він знає, що є п’ять-сім ключових напрямів реформ — адміністративна реформа, дерегуляція, приватизація, пенсійна реформа, енергетика, сільське господарство, — і він повинен постійно відстежувати і контролювати ситуацію в цих сферах, ініціювати й підтримувати зміни.
Міністр, навпаки, повинен чітко розібратися в дуже конкретних проблемах, дійти до їх сутності, доводити їх рішення до регіонів, до підприємств. Це дуже важливо. Я можу сказати, що я ще до кінця не відчув це міністерство. Знаєте, коли кажуть, що досить місяць посидіти ночами, щоб розібратися, це — неправда. По собі можу сказати, для того, щоб дійсно вникнути в справи, маючи при цьому хорошу підготовку, треба не менше 6—8 місяців. А якщо й підготовки немає, то тільки після одного — півтора року можна розраховувати, що людина почне щось розуміти.
— Чи відрізняються якось завдання, які ставилися перед міністром економіки в уряді Ющенка і в уряді Пустовойтенка?
— Прем’єри, звичайно, абсолютно різні, — безперечно, у кожного є свої плюси і свої мінуси, — і природно, постановка завдань абсолютно різна. Я гадаю, всім зрозуміло, що Віктор Андрійович більш «ринкового» складу чоловік, і він сьогодні акцентує нашу увагу на завданнях фіскально-бюджетного характеру. «Бюджет, бюджет, бюджет», — ми думаємо тільки про це.
— Але ж і раніше бюджет завжди був на першому місці…
— Так, але методи тепер інші. Точніше, інструментарій був один і той же, але пріоритети були різними. Пам’ятаєте, як жорстко Валерій Павлович вирішував «питання» у палаці «Україна», так і мені доводилося буквально ночувати з директорами підприємств у великому залі Кабміну. Зараз пріоритет відданий економічним, фінансовим методам. Це, наприклад, заборона взаємозаліків, заборона на видачу урядових гарантій за кредитами. Особисто мені такі підходи більше подобаються, вони більш тонкі, більш ефективні.
Інший приклад. Попередній міністр економіки займався Програмою-2010. Йому було поставлено завдання розробити велику солідну «довгограючу» програму, а переді мною поставили завдання підготувати конкретну урядову програму, обсягом на 25 сторінок. Тут і виявилися відмінності в підходах до написання таких документів.
— Практично в усіх програмах колишніх урядів майбутнє країни зображалося дуже привабливо й «ринково». Але насправді між економічною стратегією і тактикою завжди існувала глибока прірва, часто поточні ухвали докорінно суперечили декларованій стратегії й фактично віддаляли задекларовані в програмах цілі. Мені здається, нинішній уряд також не зміг подолати цей недолік, за що нерідко й критикується. Чим ви можете відповісти критикам?
— По-перше, ми завжди повинні пам’ятати, що політика — це постійний компроміс. Неможливо задекларувати якусь чисту ідею й постійно, не йдучи ні ліворуч, ні праворуч, її відстоювати. У політиці ніколи не буває виграшу назавжди. Скажімо, ми прийняли програму. З цього приводу я знайомився з реакцією преси: мовляв, уряд переміг… Але якщо ти переміг у програмі, одразу ж програй в чомусь іншому, поступися, піди на компроміси. Зрозумій, в чому була проблема якихось фракцій, які чогось хотіли, подумай, яким чином, зрозумівши їх, піти на поступки. Чому? Тому що завтра знов треба буде йти в парламент, тому що в нас немає 5-6 законів, які нам потрібні для поновлення програми з МВФ, для просування у співпраці з ЄС і под.
Другий аспект — це зв’язок нагального та перспективи, стратегії й тактики. Я вже більше трьох років працюю в уряді і можу порівнювати: зараз наді мною немає «погонича». Я знаю, що сьогодні намічено декілька стратегічних напрямків — адміністративна реформа, приватизація, банкрутства, управління державними пакетами акцій, дерегуляція, спрощення оподаткування і бухгалтерського обліку, пенсійна та комунальна реформи, реформа сільського господарства та енергетики, в рамках яких уряд працює. Мені здається, уряду вдається відстежувати цю стратегію. Коли ми займаємося, скажімо, сівбою, то це та щоденна праця, яку ми все одно повинні робити, бо коли ми відмовимося сьогодні від цього, то, я певен, що завтра нас звинуватять, що ми не маємо рації в стратегії. Вони скажуть: «Що ж ви почали реформування, а засіяти забули? І хліба у вас немає, і тому всі ваші колосальні реформи, які ви вигадали, невірні в своїй суті». І ось, щоб не програти нашу стратегію, ми повинні займатися ось цими тактичними завданнями.
Нещодавно ми ухвалили розумне економічне рішення щодо нафтопродуктів, і з 16 квітня до кінця місяця було завезено три норми нафтопродуктів. Я упевнений, зараз солярки завозиться стільки, що її вистачить і на збирання урожаю, а за цей час відбудуться зміни в сільськогосподарських колективах, буде, сподіваюся, прийнятий земельний кодекс, запрацюють механізми приватної власності на землю. Це відчули б інвестори. Якби нам вдалося поліпшити інвестиційний клімат, відновити програму з МВФ, тоді й інвестори, як на зелене світло, поїхали б у це сільське господарство. Взагалі, уміння втримувати ціль — це важка наука, яка називається стратегічним плануванням, коли ти бачиш пріоритети і не тонеш у дрібницях.
— Свого часу колишній представник МВФ в Україні Алекс Сундаков вказував на технологічні обмежувачі для стратегічного планування. Зокрема, він казав, що касове виконання бюджету, тобто таке, що завжди практикувалося в Україні, в принципі не дозволяє реалізувати якусь стратегію.
— Нині ми практично відмовилися від такої практики. Міністр фінансів Ігор Мітюков один раз на тиждень займається бюджетним плануванням. Прем’єр взагалі цим не займається. Тепер немає щоденного засідання у прем’єра, на якому розподіляються гроші. Є захищені статті, є скарбниця, є якісь пріоритети й, головне, є щомісячні показники бюджету, на які ми повинні вийти. Ми повинні займатися надходженнями до бюджету та оптимізацією витрат. І більше нічим.
— Декілька років тому в Міністерстві економіки було створено підрозділ, що займається економічним аналізом і прогнозами. Чи задоволені ви роботою цієї служби?
— Ні, не задоволений. Я можу сказати, що як міністр я їх просто замучив. Тому що цим службам останнім часом доводилося виконувати дуже багато завдань: працювати над програмою, підбивати підсумки першого кварталу, писати аналітичні нотатки, а в цих служб бракує комп’ютерів, мізерна зарплата. А я переконаний, що робота, зроблена з надривом, не має перспектив. Авральщина нікому не потрібна. Я був би дуже задоволений, якби ці люди приходили о 9 ранку і йшли о 6 вечора, а не так, як було з програмою, коли півтора місяця ніхто не бачив жодного дня відпочинку, включаючи 8 Березня, коли починали працювати о 8 ранку, а закінчували о 12 ночі. Я вважаю, що розв’язання проблеми ключових фахівців — це одна з головних проблем, яку уряд поки що не вирішив. Цих людей обов’язково треба якимсь чином закріпити, створити їм нормальні умови праці.
Що ж до якості роботи, то можу сказати, що якість постійно зростає. Ми постійно намагаємося зблизити працівників наших служб з різними аналітичними центрами, вітчизняними й закордонними, намагаємося багато чого робити разом. Ми досить серйозно оновили кадровий склад, навіть «переманили» з інших державних установ трохи висококласних фахівців. Ми дуже сподіваємося, що сплав молодості та досвіду дасть добрі результати. Вже тепер наша робота не поступається за якістю розробкам західних фахівців. Хоча перспектива, на мою думку, трохи в іншому. Міністерство ніколи не зможе мати всіх найкращих фахівців у себе. Тут повинні бути досвідчені й сильні фахівці. Але їх не може бути багато, звичайно, тому що ми не зможемо їх оплатити.
Ми поступово маємо перейти до послуг аналітичних центрів, які працюють не лише на уряд. Їм потрібні інформація, обмін думками, за це вони готові отримувати невелику оплату й видавати якісний продукт. Я вважаю, що Міністерство економіки повинно йти таким шляхом, тим більше, що такі групи в нашій країні вже є.
— На засіданні уряду, коли підбивалися підсумки першого кварталу, Президент Кучма зазначив, що численні прорахунки в економічній політиці здатні викликати зупинку економічного зростання. Не могли б ви уточнити, про які саме прорахунки казав Президент.
— Передусім, ми повинні уважно проаналізувати причини, які призвели до економічного зростання. Наведення таких причин — це частина відповіді на поставлене запитання. Не можна забувати, що уряд дуже багато працював, здійснюючи антимонопольні заходи. Досить велика конкуренція в низці секторів тепер дається взнаки. Дається взнаки приватизація. Той же малий бізнес, торгівля, громадське харчування, переробна промисловість, легка промисловість — дуже высококонкурентні сектори.
— Іншими словами, можна казати про перші результати багаторічних повільних ринкових реформ в Україні?
— Однозначно. Це перші сходи реформ, що проводилися багатьма урядами. Ми розуміємо, що тут також відіграла свою роль девальвація гривні, яка зробила вигідним експорт і імпортозаміщення. Відіграла свою роль виплата заробітної плати наприкінці 1999 року. Уряд навіть перевищив дефіцит бюджету. Було створено додатковий попит, який позначився на промисловому виробництві. Однак усі перераховані чинники вже втрачають силу. 10% інфляції за три місяці — це тривожний сигнал. Мені здається, що Президент мав на увазі насамперед це. Ми не повинні піддаватися ейфорії й зупинятися. Ми не повинні забувати про те, що необхідна критична маса змін, які приведуть до нормальної роботи економіки. У Президента можуть бути претензії до уряду й щодо адміністративної реформи, й щодо приватизації, й щодо дерегуляції, й щодо банкрутств, й щодо пенсійної реформи. Пенсійну реформу треба починати саме зараз, коли з’явилося економічне зростання.
