Віталій ГАЙДУКЕВИЧ: «Політичні скандали — це «брудна білизна» держави, а такими речами глядачі завжди цікавилися»
На думку Віталія ГАЙДУКЕВИЧА, одного з ведучих телеканалу НТН, новини — це свого роду «діагноз розвитку суспільства». А саме від правильно поставленого діагнозу, як відомо, багато в чому залежить успіх лікування. Як же працюють телевізійні «діагности»? «День» запропонував Віталію Гайдукевичу розповісти про деякі секрети «кухні» новин.
— Вам доводиться постійно працювати у форматі «гість у студії». Як, на вашу думку, співвідносяться у такому форматі авторська та інформаційна складові?
— У залежності від гостя процентне співвідношення інформаційної і авторської складових може мінятися. Бувають гості, до яких авторський підхід особливо не застосуєш, тому що цей гість — актуальний саме сьогодні, як ситуативне джерело інформації. Відповідно, він може розповісти і в нього випитуєш виключно те, що може стати новиною, — без зайвих натяків на якийсь аналіз ситуації. І буває навпаки, коли гість — людина, яка не є джерелом інформації в якості ньюзмейкера, але разом із тим вона добре може аналізувати ситуацію, що складається в одній, або навіть у декількох галузях. І тут вже включається елемент авторства, тому що багато що залежить від того, як сформулюєш запитання. Умовно кажучи, якщо поділити запитання на перший, другий і третій рівні глибини, то такого гостя можна питати одразу про третій. Або потрібно вибудовувати багатоярусні запитання. Наприклад, перше з них може бути не про те, про що, власне, хочеш почути, — для того, щоб витягти з гостя відповідь, а вже на підставі цієї відповіді ставити головне запитання. Бо інакше гість може «зістрибнути» з теми.
— А що для вас особисто є важливішим — фактор публічності гостя чи його експертні якості?
— Справа в тому, що людина може бути публічною, але ставлення до неї у глядачів — не завжди серйозне. «Принцип Жириновського» — кажіть про мене все, що завгодно, головне — правильно вимовляйте прізвище. Або своєю публічністю людина всіх так втомила, що глядачі, коли побачать її знову на екрані, просто підуть на інший телеканал. Мені особисто набагато цікавіше спілкуватися із людьми, які можуть бути менш публічними, але більш глибокими. Тому на публічність гостя я б відвів десь відсотків тридцять — тридцять п’ять, а на аналітичність — все інше.
— А як насправді виходить?
— Насправді день диктує ситуацію. Скажімо, коли тільки розпочався конфлікт між Президентом і екс-прем’єром Юлією Тимошенко, було заздалегідь зрозуміло, що скажуть ті чи інші політики. Тобто, з одного боку, для журналістів начебто добре, коли є скандал — є багато інформаційних приводів. Але разом із тим, кожен політик під час таких скандалів стає передбачуваним на 100%, тому що кожен говорить те, що від нього вимагає причетність до тієї чи іншої політичної сили чи фракції. І під час вищезгаданого конфлікту, наприклад, Станіслав Бєлковський як екс-політтехнолог Юлії Тимошенко у нас в ефірі сказав набагато більше, ніж сказав би будь-хто з політиків, які фактично були виконавцями різних ролей у цьому конфлікті. Він підкреслив, що вже не займається моделюванням різного роду ходів для Тимошенко, але якщо б займався, то зробив би те й те. Фактично Бєлковський проаналізував ситуацію як незацікавлена особа, яка бачить суть речей. А якби на його місці був хто-небудь інший, з того чи іншого табору, то це був би порожній ефір...
— А все ж таки, яким чином відбувається «селекція» гостей програми?
— Є декілька варіантів. Наприклад, ми визначаємо топ- подію дня, або подію, яка, на нашу думку, може бути топовою, скажімо, завтра, і говоримо саме про цю подію. Умовно кажучи, якщо цього дня випустили Івана Різака, ми намагаємося запросити його до студії і, відповідно, переважну більшість запитань будемо ставити безпосередньо про його ситуацію і про те, що є супутніми темами — скажімо, чи є в країні політичні репресії чи немає; свобода судів; його перспективи як політика і т.ін. А якщо в цей день, скажімо, Різак не може прийти, то ми можемо запросити людину, яка так чи інакше здатна поговорити про цю тему і про теми, які були актуальними вчора і будуть актуальними завтра. Не можна сказати, що це є розподіл гостей за «сортами». Але завжди є достатньо інших персон, які на актуальну тему можуть говорити не менш фахово. Але є гість, який є найбажанішим цього дня. Якщо цей гість не може, ми переходимо до другого вищезгаданого варіанта — запрошується людина, яка може коментувати і сьогоднішню новинну ситуацію і виступити аналітиком назагал і, якщо це, скажімо, яскравий представник парламентської фракції або політичної партії, поговорити про перспективи цієї партії, і про контакти, і про блокування і т.ін. Тобто тим самим ми зменшуємо новинну частину розмови і розширюємо аналітичну: тут вже є і прогнози, і якісь оціночні судження.
— А найбажанішого гостя можуть запросити на інші телеканали. І такі гості, мабуть, віддають перевагу телеканалам першого ешелону...
— Коли в ефірі присутня людина першої величини, наприклад, політик, першого ешелону, в цьому є і свої плюси, і мінуси. Плюс — на це ім’я прийде глядач, і буде дивитися. Навіть якщо політик першого ешелону буде неконкретним, все одно буде дивитися — тільки тому що це сказала Тимошенко, або Порошенко, або Литвин. Тобто це — люди-бренди — їх будуть дивитися, незалежно від того, що вони говорять. А мінус цієї ситуації — вони можуть за цей ефір нічого не сказати. Тобто просто «проторгувати» своєю персоною, пропіарити себе, розповісти те, що вони хочуть, а не давати відповіді на запитання. Причому є деякі вперті, які говорять тільки те, що їм потрібно говорити — незалежно від запитань. І з будь-якого запитання вони просто зіскакують. Із моєї точки зору, такий ефір — більш провальний. Так, гість прийшов, люди програму дивилися, рейтинг був, але інформаційна цінність такого ефіру — нульова. І в такому випадку, можливо, навіть вигідніше замість політика першого ешелону (який обере собі рейтинг на якомусь іншому каналі чи, скажімо, ток-шоу, де бере участь велика кількість політиків) запросити політика другого ешелону, який буде давати відповіді на запитання, який так само в курсі ситуації, який може розповісти дещо кулуарне, про що політик першого ешелону говорити не буде. Або, якщо у нас, умовно кажучи, топова людина дня — це Тимошенко, можна запросити людину з протилежного табору, яка аналізуватиме все, що буде говорити вона та її соратники. Або — третій варіант — запросити людину нейтральну. Умовно кажучи, якщо у нас Тимошенко — персона дня, ми запрошуємо не людей Порошенка або Ющенка, а людину Литвина, яка може аналізувати ситуацію з третьої точки зору. От така логіка.
— Серед ваших гостей чимало таких, які, що називається, «собаку з’їли» на публічних виступах і вміють вдало оминати незручні запитання, або, як ви казали, просто приходять виговоритися. Ваш власний рецепт — як розговорити таких співбесідників?
— Залежить від ситуації. З деякими, наприклад, можна встановити контакт ще до ефіру. Гість може приїхати заздалегідь, і окрім гриму вистачить часу на чашку кави і на розмову не про політику. Просто щоб прийти до чисто людського взаєморозуміння — як «людина- людина», а не як «журналіст- політик». І коли гість більш- менш розслабляється, то він іде в студію вже не наїжачений. Ну, а далі — або професіоналізм спрацьовує, або випадок, коли можна «вштрикнути» потрібне запитання в момент, коли людина того не очікує, або вона проговорилася. І тоді, на ефекті несподіванки, бувають випадки, коли людина просто «продає» себе і новину.
Наприклад, одразу після перемоги Віктора Ющенка у нас в ефірі був Віктор Янукович. Він дуже багато говорив того, що йому треба, але було чітко видно, що він не знає, що йому робити, яка у нього має бути структура поведінки. Складалося враження, що тоді він та люди, які стояли за ним, не знали, як діяти не при владі. І саме тоді вирішувалося, що робити. І тоді був як раз такий момент, коли по всіх каналах лунало запитання: хто буде опозицією — есдеки чи «Регіони»? І вийшло так, що Янукович у нас на ефірі випадково прохопився фразою на кшталт «я, як лідер опозиції»... Мені вдалося його зловити на цьому й перепитати чи він підтверджує, що він — дійсно лідер опозиції. (А говорив він взагалі про «п’ятнадцяте»). Віктор Янукович зрозумів, що сказав це раніше, ніж це треба було озвучити, але йому нічого не залишалося, як сказати — так, я буду лідером опозиції. Це було тоді першою новиною дня — абсолютно випадково. Якщо б я про це його запитав, він би не дав відповіді. Але оскільки він сам проговорився, то ця шпилька назустріч дозволили «підловити» гостя. В нього пішли емоції, і на емоціях він сказав те, чого не мав говорити. І так само буває з багатьма іншими гостями.
— А які запитання, на вашу думку, ведучий не має права ставити гостю в студії?
— Мені здається, таких запитань немає. Тобто в ідеалі гість, який приходить на ефір, має бути готовий до того, що його можуть спитати про все що завгодно. Ясна річ, не можна заходити в жовтизну і запитувати, в яких шкарпетках і білизні людина ходить. Але гостя можна запитувати про все, що стосується його сфери діяльності. За великим рахунком, формат «гість у студії» — це дуель. Пропустив удар — пропустив, відбив — тобі плюс. Тобто табу немає.
— Ви, коли говорите про формат «гість в студії», переважно згадуєте політиків. А що нового ви відкрили для себе в них за час ведення ефірів на телеканалі НТН?
— В кожного політика є те, що відкриває його з абсолютно іншого боку. Я можу помилитися, але, здається, після ефіру з Юрієм Єхануровим, ще навесні, ми пили каву й говорили геть не про політику, а про відродження в Україні музеїв Чехова та інших російських письменників. Але по очах було видно, що людина за це вболіває. Є й інші приклади. Скажімо, дуже багато гостей можуть поза кадром говорити про позалаштункові речі політики. Ясна річ, якимось чином використовувати цю інформацію далі в роботі можна тільки інтуїтивно. А є політики, яких можна назвати статистами, тому що вони просто ходять по ефірах і проголошують те, що мають проголосити, і все.
— А як, на вашу думку, співвідносяться в українських політиках їх публічність і політична ефективність?
— У деяких політиків це поєднується в одній персоні. Є такі політики, які можуть бути ефективними, але при тому всьому не публічними. І навпаки, звичайно, буває. Але назагал якість наших політиків порівняно із європейськими ще невисока. Про це можна судити хоча б з огляду на чітку циклічність перед виборами, коли всі політики починають говорити практично однакові речі, тільки з різних боків. І взагалі політики стають публічно активними тільки в цей період — вибори проходять, вони починають займатися своїми справами. І коли знаходяться при владі — вирішують свої інтереси. При цьому — риторика на телеканалах, що вони піклуються про інтереси народу...
Про невисокий рівень говорить і той факт, що за парламентський термін деякі депутати змінюють фракції, як модниці — рукавички. Прийшовши до Ради в опозиції, вони раптом стають провладними, або коли опозиція стає владою, колишні провладні депутати із задоволенням змінюють колір. Інший ракурс — у нас ще не вивчили: якщо урядовець принципово не погоджується із думкою прем’єр-міністра, цей урядовець зобов’язаний піти у відставку. А що ми маємо? Усе літо заочно через пресу віце-прем’єр і прем’єр сперечаються, є перелік підприємств на реприватизацію чи немає. У відставку з причини «я вважаю інакше» так ніхто й не пішов.
— А чи не багато самі журналісти приділяють уваги саме політиці, не звертаючи уваги на інші, дійсно суспільно значущі теми?
— Справа не в тому. Тут вже вступають у дію правила ринку. Тобто — є тема, яка на сьогодні є актуальною. Якщо вона є актуальною, то вона, грубо кажучи, продається. До того ж, люди на ті ж політичні скандали реагують набагато краще, ніж, скажімо, на дискусії про доцільність побудови нових гідроелектростанцій (при всьому тому, що будуть затоплюватися раритетні землі) чи проблему чорної археології. Звичайно, і цими темами треба займатися, але навіть, якщо їх розвинути, то за своїм резонансом вони не можуть бути більше, ніж, скажімо, тема — а чи не надавав Ющенко Кучмі гарантії недоторканості. Умовно кажучи, всі ці політичні скандали — це «брудна білизна» держави, а такими речами глядачі завжди цікавилися...
— І наостанок — як би ви охарактеризували загальну ситуацію у політико-інформаційному мовленні на українському ТБ?
— Дуже багато схожих між собою одноформатних програм. Але, напевно, це добре, тому що ми, журналісти, вчимося працювати з політиками і адекватно реагувати на них, а політики вчаться адекватно реагувати на журналістів — свого роду взаємонавчання у двобої. На сьогодні я б оцінив ситуацію на «три з плюсом» за п’ятибальною шкалою. Тим більше, що і зараз є прецеденти, коли можна чітко бачити, що політик прийшов на ефір якогось телеканалу, точно знаючи, що його там словесно «бити» не будуть, і запитання будуть ставити зручні. Я вже мовчу про те, коли певні канали можуть відкрито лобіювати інтереси тієї чи іншої бізнесової чи політичної групи. Тобто є над чим працювати — причому всім. До чого це призведе? У нас поки що немає свого Філа Донах’ю і Ларі Кінга. З іншого боку, ми не можемо похвалитися своєю Маргарет Тетчер або Шарлем де Голем. Напевно, що далі має бути краще. З’являться.
ДОВIДКА «Дня»
Віталій ГАЙДУКЕВИЧ. Ведучий програми новин «Вчасно про головне» (НТН). Народився 1976 року в Києві. Навчався в Рівненському державному гуманітарному університеті. До НТН політичною журналістикою не займався — був автором власних проектів і програмним директором декількох радіостанцій (Радіо «Трек», Рівне; «Радио большого города», Київ; західноукраїнська мережа «Ніка»).
