«Доброволець Божої чоти»

«Коли я помру,
прапорцем на дах мене поставте
хай помайорю.
Коли я помру»

(Ф.Г.Лорка, переклад Миколи Лукаша)

У сьогоднішній Україні звикли до смерті і смертей. Практично кожна телевізійна новина розпочинається із звістки про чиюсь погибель. Чи про чиєсь нещастя, не зрідка побутового масштабу. Українцям щодень навіюють думку про те, що вони живуть у пеклі.

Навіщо це робиться? В чиїх руках телеканали надто добре відомо. В руках людей, які практично не живуть в Україні і не пов‘язують з нею майбутнє своїх дітей. А чужі діти їх не цікавлять. Найкраще, коли вони забиратимуться геть, кудись подалі.  У ті краї, де світить сонце і де люди уміють любити одне одного.

В Україні сонце не світить, а дитячий сміх навіки розтанув у пітьмі, яка чим далі густішає. Принаймні  так це виглядає в телевізорі.

Найбільша війна, яка ведеться в Україні і проти України, – інформаційна. Передусім силами внутрішніми, а вже потім – російськими.

Друга війна – на Сході, в Донбасі. Війна, на якій стріляють – кулями і снарядами. Гинуть в обох війнах. І це нова ситуація. Бо ворог – невидимий, він стріляє, одначе пику свою не показує.

У цій невидимій війні загинув кінорежисер Леонід Кантер. Точніше, наклав на себе руки. Так кажуть, так свідчать – поліціянти і навіть найближчі друзі.

"Приїхав додому, зайшов на подвір’я, з собою в нього була автоматична зброя. Залізши в залізну бочку, настроїв відеокамеру. Без слова, без нічого здійснив постріл собі у підборіддя. Куля вийшла через голову у бочку. Наскрізь", – так оповів начальник Бахмацького відділу поліції Юрій ЖУЛА.

От ся бочка чомусь мене заскочила: а чи ж не знімальний трюк, щоби замилити очі майбутніх глядачів? І чи насправді в кадрі був Леонід? Одначе ж і свідчення одного з друзів померлого, Мирослава Гая: «Отже, я бачив тіло. Я огледів його уважно, прискіпливо, майже без жодних емоцій.

Від найпершого дзвінка і до приїзду на кладовище - я сумнівався.

Було багато нестиковок, незрoзумілостей. Не було контактів з рідними.

Тепер картина прояснилася. Льонька Кантер звів рахунки з життям. Він вистрілив в себе з автомата АКС74.

Перед останнім кроком Льоня залишив листи, в яких чітко написав, що і як треба зробити після, а також роз'яснення свого рішення.Окрім цього, було записані відеозвернення до рідних і.... відео самого самогубства. Воно є у поліції.

Я бачив його, воно не викликає у мене сумнівів. Це кінець».

Мабуть, усе це так і виглядає. А все ж сумніви і запитання лишаються. Бо коли були оті «нестиковки», то куди вони поділися? Погодьтесь, якась аж надто сюрреалістична картинка: молода ще людина навіщось залізає  в бочку (Діогенову?) і стріляється. З автомата, що не дуже зручно.

Добровільно йде із життя людина, вочевидь успішна. Два недавніх фільми, «Добровольці Божої чоти» і «Міф» (обидва з Іваном Яснієм), мали успіх. «Добровольці…» - про битву за Донецький аеропорт, «Міф» - про Василя Сліпака, співака, який загинув на Сході. Про війну і смерть.

У першій з цих двох картин немало промовистих епізоди. Ну, такий, наприклад. Один із бійців кричить на інших: «Героїзм – це лишитись живими, виховати дітей, українцями!». Це тим, хто демонструє браваду: мовляв, загинути на війні  нормальна річ… Ненормальна! Особливо коли у тебе троє малих дітей, а саме стільки було у Леоніда Кантера. Який лишив цей епізод у фільмі – значить, саме цю думку він і поділяв: перемогти у війні – значить в ній вижити,  виховати дітей, а тим самим забезпечити майбутнє цілої країни, цілого народу.  

А ще Кантер творив нове середовище, заснувавши на хуторі Обирок на Чернігівщині творчу обитель, такий собі новітній духовний центр, зі святами народними і мистецькими фестивалями. А от створити заповідник йому не дали – як я розумію ті, кому потрібні не заповідники, а промислова деревина. Дехто вважає, що тут і причина того, що сталося.

Я не слідчий, звісно, але треба б і цю версію дослідити. Тим більше, що у сучасному світі стільки технологій та інструментів доведення людини до самогубства. Колись нам «втюхівалі», що й Володимир Івасюк просто сам захотів повіситись. А порівняно недавно Юрій Кравченко ну так уже «добровільно» двічі встрелив у себе. І так далі…

Та тут є загальніша і куди страшніша проблема нині. Люди, що перейшли війну, ламаються, втрачають опертя – внутрішнє передусім. Це так було завжди, це не породження новітніх часів. А Леонід ту війну не тільки перейшов, він її пропустив через своє серце.

Вихід один – закінчувати ці війни, й інформаційну, і криваво-бойову. Тільки ж як закінчувати, коли вона така вигідна, та війна. Кому? А кільком десяткам людей – і з того, і з нібито нашого боку. Мільйони інших ці війни убивають. Як убили Леоніда Кантера. Він став Добровольцем Божої чоти…

Хоча все одно – не вірю я в те, що він доброволець. Не добра та воля, ох недобра.  

Не запитуйте,  по кому подзвін? Це ми вмираємо…

Сергій ТРИМБАЧ

P.S.

На Байковому кладовищі рідні та близькі друзі Леоніда Кантера попрощалися з митцем

На території київського крематорію зібрались найрідніші. З Кантером прощалися співаючи стрілецької "Ой, у лузі Червона калина" та улюбленої пісні режисера "Жовті стрічки", створеної "Братами Гадюкіними". Леонід заповів не сумувати і довести початі ним мистецькі проекти до кінця, повідомляє 24tv.ua.

Скоро відкриють "Спільнокошт", щоб зібрати 400 тисяч гривень для роботи наl пригодницькою стрічкою "Людина з табуретом", прем'єра якої була запланована на останній день літа. Фільм про свого роду гру, в якому Кантер та його друзі брали з власної кухні табурети і подорожували до 4 океанів, щоб лишити там табурет пам'ятником. Про мандрівки до трьох океанів фільми знято. Лишилось дознімати про останній найскладніший маршрут – до Тихого океану.

На прощанні також повідомили, що анонсований Кантером фестиваль "Кіносарай" на арт-хуторі "Обирок" таки відбудеться 28 червня. "Нам лишилось лише втілити фестиваль за програмою, яку склав Леонід", – сказали друзі.