Драма страшних років

Закінчення. Початок читайте «День» №227

Як делегат ХIII партійного з’їзду, Іван Микитенко спостерігав і самобичування С.Косіора за «втрату пильності», і критику П.Постишева, і виступи П.Любченка й М.Попова, розумів усю ненормальність у стосунках серед керівництва республіки. Цілком можливо, що саме оці стосунки сприяли формуванню в І.Микитенка якісно нових для української драматургії категорій художнього мислення, застосованих у «Соло для флейти».

Після перегляду документів тих часів є досить вагомі підстави вважати, що якби П.Постишева навесні 1937 року не направили на партроботу в Росію, можливо, він ускладнив би обставини навколо І.Микитенка раніше, тому що весною 37-го, власне, і датуються перші «сигнали» про нібито ворожу діяльність письменницької організації України. На початку квітня відбулися звітно- виборні партзбори Спілки радянських письменників України, на яких І.Микитенка разом із Я.Городським, І.Ле, А.Патяком і П.Усенком було обрано до складу парткому спілки. Окрилений довірою, І.Микитенко тоді не надав значення звинуваченню, що пролунало на цих зборах, що його батько нібито — куркуль, а брат — бандит. У той страшний час подібна безтурботність легко оберталася трагедією. Правда, до І.Микитенка доля поки ставилася милостиво, але, як виявилося, хмари над його головою згущувалися.

У липні — серпні 1937 року він перебував у Іспанії і Франції у складі радянської делегації на II Міжнародному антифашистському конгресі письменників. А в цей час у Києві відбулися збори парторганізації СРП України, де на адресу І.Микитенка пролунали далеко не безневинні політичні обвинувачення. Поки що заочно І.Микитенка обвинувачувався в тому, що будучи в 1927—1932 роках одним із керівників Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників, він допускав некритичність у оцінці своєї діяльності, а пізніше, як голова комісії з прийому до Спілки письменників України, виявляв нерозбірливість при прийомі нових членів, що стало причиною «забур’янення» письменницьких рядів «ворожими елементами», що він виявляв також некритичне ставлення до теорій колишнього Генерального секретаря Російської асоціації пролетарських письменників Л.Авербаха. Йому дісталося тоді навіть за те, що, виступаючи на надзвичайному з’їзді Рад України, він цитував вірш поета, згодом заарештованого як «ворога народу»...

Відповідаючи на зазначені звинувачення, І.Микитенко змушений був опублікувати в «Літературній газеті» за 5 вересня 1937 року «покаянну» статтю «Обов’язок радянського письменника». Він заявляв, що «за притуплення політичної пильності, політичну короткозорість, що проявилася в мене в заступницькому відношенні не тільки до Авербаха, але і до деяких інших виявлених тепер ворогів народу, я готовий і повинний нести сувору відповідальність...». Сьогодні ясно, що таке самокатування було змушеним, але й цей факт не задовольнив певні кола літературної громадськості. Газета доповнювала публікацію приміткою: «...вважаючи статтю т. Микитенка недостатньо самокритичною, редакція очікує від нього справжньої більшовицької критики своїх політичних помилок» (редактором газети тоді був А.Головко. — Авт. ). 29 вересня в тій же газеті опублікована передовиця «За чистоту письменницьких рядів». У ній І.Микитенко тепер уже прямо обвинувачується в тому, що як голова приймальної комісії він відповідав за помилки в організації прийому в члени Спілки нових письменників, що «в результаті цього в Спілку пролізло багато темних людей, багато ворогів». Далі підкреслювалося, що «Правління СРП СРСР кваліфікувало днями діяльність Микитенка в українській літературі як троцькістську». Майже вся перша шпальта наступного номера «Літературної газети» була присвячена І.Микитенку. У репортажі з кущових партзборів СРП України й Держлітвидаву, де 1-2 жовтня обговорювалися «підсумки вересневого (1937 р.) Пленуму ЦК КП(б)У та завдання парторганізацій у боротьбі з троцькістсько-націоналістичною агентурою в літературі», про І.Микитенка говорилося вже однозначно: «...до останніх днів у керівництві Спілки письменників була чужа, ворожа партії і радянському народу людина... Притиснутий до стінки неспростовними фактами, Микитенко «визнає» один за одним свої злочини перед партією, перед радянським народом...» Газетна передовиця повідомляла про інкриміновані І.Микитенку політичні обвинувачення, зокрема, він називався «підспівувачем і особистим товаришем виявленого ворога народу, буржуазно-націоналістичного вилупка Хвилі», другом і приятелем «шпигуна, троцькіста Авербаха», стверджувалося, що «Микитенко приховав від партії і радянської громадськості своє соціальне походження». Як доказ стверджувалося, що «це ж факт, що герої його повісті «Брати» — це родичі Микитенка, махрові куркулі із села Рівного». Вказувалося, що І.Микитенко «не тільки допоміг своєму брату сховатися від радянського правосуддя (брат — активний організатор банди, що пускала під укіс ешелони з червоноармійцями), але й влаштував його у вище (вища школа. — Авт. ), а потім і на роботі». Мабуть, не замислюючись над доказами, редакція визнала І.Микитенка «ділком у літературі».

Морально-психологічну атмосферу розлюченості тієї пори в Спілці письменників України можна простежити по такій оцінці: «...дарма було очікувати від І.Микитенка щирості. «Визнаючи» усе те, що не визнати вже було не можна, він усіляко намагався сховати кінці в воду, обілити себе, представитися обдуреним, одночасно намагаючись сховати свої ворожі зв’язки, не розкрити шкідництва своїх хазяїв, не видати своїх підручних, чим яскраво довів свою ворожу суть».

Але невже такі серйозні політичні звинувачення, що пред’являлися І.Микитенку, не потрапили тоді в поле зору органів НКВС? Сьогодні ми маємо досить підстав стверджувати, що лихо підбиралося до нього і з цього боку. У колишньому партійному архіві збереглася довідка Управління держбезпеки НКВС УРСР (датується 1937 роком), із якої видно, що ряд заарештованих або вже засуджених посадових осіб свідчили: «Микитенко був активним учасником антирадянської націоналістичної організації...» При цьому УДБ посилалося на свідчення колишнього першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У П.Маркитана, наукового співробітника Інституту імені Т.Шевченка І.Проня, заступника начальника Управління мистецтв при Раднаркомі УРСР М.Соболя. Щоб розібратися в обгрунтованості такого висновку, спробуємо проаналізувати факти, що були в розпорядженні УДБ, скажімо, на прикладі справи того ж І.Проня, який був заарештований у жовтні 1936 року. На допиті в грудні того ж року, відповідаючи на запитання: «З ким ви були у дружніх стосунках на день вашого арешту?» — І.Пронь відповідав: «З Коваленком Борисом Львовичем — колишнім науковцем Української асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Це мій кращий товариш. У добрих стосунках я знаходився з Рибаком Натаном і Чигириним. Обидва — письменники. Бував часто у Микитенка». Цієї єдиної згадки імені виявилося достатнім, щоб інформувати ЦК про причетність І.Микитенка до так званої «контрреволюційної діяльності». Але працівники держбезпеки, мабуть, і самі розуміли хиткість подібних «доказів», тому й не квапилися з арештом, і, напевне, накопичували негативні матеріали.

Сьогодні важко уявити собі, чи знав І.Микитенко про наміри органів НКВС, напевно, здогадувався про них. У всякому разі, всі факти, що нині відомі про ті жахливі дні, свідчать про перенесене ним потрясіння та проливають світло на його подальшу поведінку, пояснюють надто страшну нервову напругу письменника.

Через декілька днів пленум Київського міськкому партії прийняв рішення про виведення І.Микитенко зі складу міськкому «як виключеного з рядів партії», і навіть не спромігся послухати «винного». Через рік, у вересні 1938 року, Політбюро ЦККП(б)У порекомендувало Головліту УРСР (а оскільки лист був підписаний М.Хрущовим, вважай, вирішило) вилучити усі твори І.Микитенка як шкідливі. Хоча на той час його книги давно вже були прибрані з полиць українських бібліотек, а в шкільних навчальних закладах його ім’я було ретельно викреслено.

Вірний друг і дружина письменника Зінаїда Микитенко невтомно шукала хоча б якесь повідомлення про чоловіка, але відомство Ягоди — Єжова — Берії, що його у НКВС України представляли Балицький — Леплевський-Успенський, завзято зберігало мовчання, начебто мстилось за втрачену можливість розправитися з такою помітною постаттю літературного та суспільно-політичного життя країни 20—30-х років. Численні письмові відповіді, як правило, повідомляли, що відомостей про письменника немає (детальніше у публікації Олега Микитенка, сина письменника, в журналі «Кур’єр Кривбасу» за 1998 рік, № 102-103).

Через багато років, у березні 1956 року, із Прокуратури УРСР З.Микитенко одержала таке повідомлення: «Ваш чоловік — Микитенко Іван Кіндратович, 18 жовтня 1937 року був знайдений мертвим на околиці м.Києва в районі «Шовкобуду» із вогнепальною раною на скроні… На підставі судово-медичного огляду смерть Микитенка наступила внаслідок самогубства...» «Органи» його боялися мертвого, як і живого, адже необхідно було заводити кримінальну справу, розслідувати, хто довів письменника до крайності та чи справді це було самогубство...

Разом із делегатами ХХ з’їзду КПРС усе радянське суспільство почало позбуватися заціпеніння, викликаного культом особи Сталіна, а вірніше — культу того самого людського страху. Творча інтелігенція у числі перших поставила перед собою мету відновити добре ім’я безвинних жертв у роки репресій.

Парторганізація Спілки письменників України 18 квітня 1956 року розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І.Микитенка». Повідомлення з цього питання зробив тодішній секретар парткому Ю.Збанацький, його підтримали О.Гончар, І.Цюпа, Л.Первомайський, М.Бажан, І.Ле. Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 року про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».

Ще за життя Ю.Збанацький у бесіді із автором згадував, якою непідробною була радість письменників, що здійснили по суті перший акт відновлення справедливості та доброго імені свого товариша по перу. Щоправда, розголосу це рішення тоді не піддавалося: у ЦК Компартії секретаря парткому попередили: «...досить самого рішення парторганізації». Швидше за все, побоювання викликали минулі взаємовідносини І.Микитенка з особами, які на той час ще зараховувалися до «ворогів народу» або їхніх прихильників: П.Любченком, А.Хвилею, Л.Авербахом тощо... Пізніше всі вони були реабілітовані в карному та громадянському відношенні.

Трагічної долі зазнав старший брат І.Микитенка — Григорій Кіндратович. Вперше його допитували як свідка в 1933 році. Він тоді свідчив, що в 1919 році селянами-повстанцями під Ново- Українкою був обстріляний залізничний ешелон, але сам Г.Микитенко «ніякої участі в розграбуванні ешелону не брав, ...ніякої керівної ролі з мого боку не було». Уже після того, як І.Микитенко додому не повернувся, Г.Микитенко 14 жовтня 1937 року був заарештований. Його знову допитували з приводу нападу повстанців на ешелон. У грудні він визнав, що «у 1919 р. брав участь у збройному повстанні в Ровенському районі, однак не по особистому бажанню, а був захоплений повстанцями і примушений виїхати в Ново-Український район під загрозою зброї». Далі повідомляв, що «участі в зупинці потягу і пограбуванні його я не брав, тому що навіть не дійшов до місця події і при першому ж зручному випадку втік із Ново-Українки». Йому не повірили: органи держбезпеки мали інформацію, що в роки громадянської війни на території Ново-Українського району діяла банда під керівництвом Дубового, а Г.Микитенко, як на гріх, наприкінці 20-х років змінив прізвище на Дубовий (в ті часи зміна прізвищ та псевдоніми були масовим явищем. — Авт. ). Хоча Г.Микитенко категорично заперечував свою провину, а доказів, як згодом виявилося, не було, судді із шевронами на рукавах особливої трійки при УНКВС УРСР по Харківській області визнали його «активним учасником збройного повстання проти радянської влади в 1919 році й отаманом банди «Дубового», який підтримував систематичний зв’язок із активним учасником української націоналістичної контрреволюційної організації — своїм братом І.Микитенком». Відповідно до постанови особливої трійки від 23 березня 1938 року він був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. У той же день вирок було виконано. У січні 1959 року Харківський облсуд скасував постанову особливої трійки у відношенні Г.Микитенка за відсутністю складу злочину.

І про останнє обвинувачення, яке душевно травмувало І.Микитенка, проте так гаряче висувалося його колегами із Спілки письменників. Мова йде про його нібито «куркульське походження». Путівник по меморіальному музею І.Микитенка на його батьківщині інформує, що майбутній письменник народився в родині селянина-середняка Кіндрата Микитенка і його дружини Катерини. Батько І.Микитенка був мірошником (це саме в його честь ставок і гребля на околиці села звуться Микитенківськими). Адже обвинувачам відомо було, що куркуль — це той, хто використовує найману працю, а батьки письменника обходилися власними силами, своїх чотирьох дітей змалечку привчали до нелегкої селянської праці, про що записано в свідченнях на допитах односельчан. А це більше відповідає визначенню батька як одноосібника. Разом з тим він вступив у колгосп і незабаром помер у голодні роки. Ще підлітком Іван працював у господарстві батька, разом із хлопцями-ровесниками ходив на заробітки до поміщицької економії.

Григорій став медиком, Іван — відомим письменником. Але комусь у письменницькому середовищі сильно бажалося побачити в особі славного драматурга «куркульського синка». А варто було б обвинувачам поцікавитися, і вони б дізналися, що, виявляючи виняткові здібності та прагнення до навчання, І.Микитенко після закінчення двокласної міністерської школи в Рівному продовжував навчання в Херсонській військово-фельдшерській школі, тому що це була єдина можливість, не залишаючись тягарем для родини, дістати освіту, оскільки в училищах подібного типу навчання проводилося за державний кошт.

Сподіваємося, що відверте висвітлення драматичної долі Івана Микитенка нагадає про недостойну позицію Спілки письменників у трагічні роки сталінських репресій і допоможе доповнити образ талановитого письменника, драматурга і яскравого громадського діяча нашої країни.

Це про нього Герой України Павло Загребельний у свій час стверджував: «Щораз дивуєшся, з яких глухих закутків нашої землі пробивалися в широкий світ таланти, народжені нею. Велич землі мовби виростала і відбивалася в духові того чи іншого її сина. Як це важливо і прекрасно!

Микитенко належить до таких синів нашої землі...»