Перст Іоанна Предтечі. Доля старокиївської християнської реліквії

Постать  Іоанна Предтечі  віддавна була і нині є вельми  значущою  у християнському світі. Хреститель Ісуса  прославляється  молитвами вірних, йому  присвячено чимало літургійних служб та гімнографічних творів. Поширеною за середньовіччя  була і практика пошуків  та колекціонування нетлінних останків    святого.   956 року, за  часів володарювання  у Візантії  імператора Константина VII Пурпурогенета    до  Константинополя   була привезена із Антіохії десниця Іоанна Предтечі. Християнські реліквії і святині, що зберігалися у тамтешніх храмах та монастирях покликані були засвідчувати немеркнучу у віках славу та престиж візантійської столиці, яку православні слов’яни  благоговійно називали Царгородом.

З  прийняттям християнства у  Київській Русі  розгорнулося широкомасштабне церковне і культурне будівництво. Новозбудовані храми   конче потребували відповідного оздоблення,  престижного начиння та реліквій. Необхідною умовою створення священної основи храмів і включення їх до загальної церковної історії  було  закладення у підвалини престолів ковчегів із мощами  християнських святих.

 Літописні джерела свідчать про те, що  хреститель Русі – князь Володимир Святославич вивіз із візантійського Криму  частину мощів  святого Климента  – четвертого Папи Римського, який    прийняв мученицьку смерть на засланні  у Херсонесі.   Як пригадували пізніше старокиївські книжники їх тоді    помістили в дорогоцінну раку, виставлену для огляду вірян  у збудованому  князем Володимиром у Києві храмі святої Богородиці (Десятиній церкві). Проте, у нотатках, виписаних     на берегах однієї старофранцузької ьогослужебної книги --  Псалтирі Одальріка  заховалися свідчення про те, що ці мощі були здобутком не Володимира, а його сина Ярослава.  Одальрік, прево Реймського собору,  просив  єпископа Роже де Шалона, який у 1043 році вирушив до двору київського князя  Ярослава Мудрого «бути ласкавим поцікавитися, чи Херсонес – де, як кажуть, спочив святий Климент – розташований часом не в тому краї, куди він зібрався».

Далі у  приписці  до  Псалтирі Одальріка  сказано так:  «Король тієї  слов’янської землі Георгій  (князь Ярослав – В.Р.), розповів, що в краю, де спочиває святий Климент,  він колись  сам побував  і  привіз звідти голови святого Климента та його учня Фебуса (Фіфа)  до Києва, де їх вшанували вельми, і показав він (французькому посольству – В.Р.) голови ті». В часи володарювання Ярослава  святий Климент став  небесним покровителем середньовічного Києва й водночас, захисником єдності  християнської Європи. Тоді у Києві було  створено  анонімний  твір --  Слово на оновлення Десятинної церкви, ідейний зміст якого  складає похвалу римському святителю. Климент уподібнюється  «церковному сонцю», яке «…від Риму  в Херсон,  а з Херсона в нашу Руську землю сподобилось прийти».  Це  демонструє усвідомлення  його укладачами нерозділеності Європи,  простір якої осмислювався    у категоріях християнської віри.

  Розгорнуте Ярославом Мудрим   будівництво Софійського собору та інших храмів та монастирів у Києві  конче потребувало їх  забезпечення, освячених  традицією, знаних у християнському світі реліквіями. Однією  із них  є знайдений у 1940 році археологами  під час досліджень   вівтарної частини, збудованого ним  Софійського собору  мідний ковчежик з мощами святого Пантелеймона.   Мощі святого великомученика  були привезені на Дніпрові кручі самим Ярославом із його подорожі до Візантії. Там він  знайшов  благословення на   зцілення тіла й кріпості духу, а також  духоввне просвітлення. Сучасники знали про прив’язаність Ярослава до святого Пантелеймона,  фрескове зображення якого  вміщено на третьому (від абсиди) південному хрещатому стовпі центрального нефа Софійського собору. Невипадково, мабуть, саме на цій фресці було накреслено напис про смерть Ярослава 20 лютого 6562 (1052 року). Отож  енергійний  князь  і справді  міг здійснити подорож   до візантійського Криму. Тільки йому, гадаю,  будо під силу переконати корсуньських властителів передати на вигідних для них умовах   ці святині (голови Климента і Фіфа) до Києва. З їх покладенням до Десятинної церкви  і слід, очевидно, пов’язувати її повторне освячення київським митрополитом Феопемтом у 1039 році.    

Піднесення пошанування  культу  святого мученика і цілителя Пантелеймона в Київській Русі припадає на початок ХІІ століття. Саме завдяки заступництву святого Пантелеймона зцілився після тяжкого поранення, отриманого під час полювання на ведмедя син Володимира Мономаха – Мстислав. Мати останнього – англосаксонська принцеса (дружина Володимира Мономаха)  Гіда підтримувала тісні зв’язки  із монастирем святого Пантелеймона в Кьольні, де і було  написано на початку 1120-х рр.  Чудо святого  Пантелеймона про Мстислава.   

З ім’ям Мономаха  середньовічна київська писемна традиція пов’язує і перенесення з Константинополя до Києва  іншої  дорогоцінної християнської  реліквії --  перста Іоанна Предтечі. З цим погоджуються і чимало істориків. Нагода, мовляв, була слушною. Цій події передувало завершення розв’язаної київським князем  у 1016 – 1018 рр. війни з Візантією на Дунаї та укладення мирної угоди між двома країнами, скріпленої шлюбом Мономахової онучки з  родичем візантійського імператора.  Непорушність «миру і любові»  між Києвом і Константинополем було засвідчено щедрими імператорськими «дарами». З цим співпало і висвячення у Царгороді на  київську митрополичу кафедру  грецького святителя Микити, шо заступив місце померлого у 1021 році  митрополита Никифора ІІ.   

Свідчення  про перенесення перста Іоанна Предтечі до Києва заховалися у   списках рукописної Четьї Мінеї XVI століття із зібрання Київської Духовної академії.   Вміщена тут новела  Прологу  прославляє святого Іоанна Хрестителя як покровителя не тільки тих країн, де раніше спочивали його мощі (Палестина і Грецька земля), але і Київської Русі, яка відтепер, з набуттям  мощів  святого опиняється в одному колі з більш древніми християнськими народами: «Господу Богу нашому Ісус Христос не тільки хрещенням осяяв землю Грецьку... Але й  святим хрещенням Русь просвітив, і прославив сього святого (Іоанна Предтечу – В.Р.) по всіх світах... Його тіло прославляється в місті Севасті, голова і рука прославляються і шануються в Константинополі,  а  ми прославляємо Його перст у місті Києві». Далі йдеться про те, що  перст Іоанна Предтечі був перенесений з Константинополя до Києва  за володарювання у ньому князя Володимира Мономаха  у 1092  (sik!) році і покладений  на зберігання у церкві святого Іоанна на річці Сетомлі, в Купшинському монастирі.

Невідповідність вказаної дати достовірній хронології княжіння Мономаха у Києві (1113 – 1125 рр.) й каламутні відомості   про монастир преподобного  Купші (ченця Києво-Печерського монастиря Кукші, який близько 1111 року прийняв мученицьку смерть, проповідуючи християнство у землі В’ятичів), засвідчує    невиразність тьмяних  пригадувань печерських ченців  про   перенесення до Києва у далекому для них минулому перста Іоанна Предтечі та місце знаходження дорогоцінної реліквії. Київським книжникам XVI  століття, очевидно, була достеменно  відома лише, вичитана ними у давніх церковних манускриптах дата  її перенесення.   

Для київських християн кінця ХІІ століття 6600 (1092) рік  мав особливе значення. У тогочасному  й не без того тривожному світі дедалі більше  зростала апокаліптична напруга. У  країнах візантійського кола люди знову очікували зустріти (у цьому столітті близько  1092 року) «останні часи» -- кінець світу, день Страшного Суду.   Либонь тому наприкінці ХІ століття у Київській Русі  активізувалося церковне будівництво.  У неділю 14 серпня 1089 року    було  освячено,   збудовану   грецькими майстрами  Велику  церкву Успіння  Богородиці Печерського монастиря у Києві. Перший у Східній Європі Успенський собор  славився  чудотворною іконою Богородиці та багатьма іншими святинями.      Печерські ченці віддавна підтримували жваві і плідні зв’язки  із знаменитим    Студійським монастирем, який був найбільшим  центром духовного життя Візантії  і всього православного світу.  Саме від ченців цієї константинопольської  обителі Феодосій Печерський   запозичив свого часу  монастирський статут, який   став нормою  організації чернечого життя  у Київській Русі.   Цим багатогранним контактам,  правдоподібно, і зобов’язаний своїй появі у Києві перст Іоанна Предтечі.  Мощі цього святого, так само як перенесені трохи пізніше з Константинополя до Києва мощі святої Варвари  стали найбільш шанованими київськими християнами реліквіями.

Обидві  заціліли у  пожарищах монголо-татарського лихоліття. Проте, їхня подальша доля склалася по різному. Мощі святої Варвари зберігалися у соборній церкві Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, доки   той не був знищений більшовиками у  30-х роках минулого століття. А   перст Іоанна Предтечі  ще  у середині XV  століття  покинув київську домівку  для того щоб  возз’єднатися, як побачимо далі,   з правицею святого -- символом єдності християнської Європи.

Десниця Іоанна Предтечі до початку ХІІІ століття  зберігалася у Константинополі. Там її бачили багато паломників, серед яких був і києво-руський святитель Добриня Ядрейкович. Майбутній архієпископ Антоній Новгородський відвідав Константинополь близько 1200 року і залишив  опис  візантійських святинь. Він, зокрема, свідчить про те, що на власні бачив в одному із храмів  імператорського палацу   десницю  Іоанна Хрестителя та ще одну реліквію святого, а саме --  «залізний жезл, а на ньому хрест Іоанна Хрестителя»,  «Цим, - говорить Антоній, - імператор вінчається на царство».   Використання частини мощів   Іоанна Предтечі в коронаційному обряді візантійських  імператорів, що, мовляв,  уподібнювало обряд коронації до обряду хрещення, а самого імператора - до Христа,  достеменно не встановлено.

Детального опису правиці  Іоанна Хрестителя  Добриня не залишив. Але із  його свідчень випливає, що десниці бракувало одного, принаймні, пальця.  Наш паломник мимохідь  згадує про те, що якийсь палець і зуб святого зберігався у Студійському монастирі. Найдавнішим  храмом цієї обителі  була церква  Іоанна Предтечі, збудована ще у V столітті. Тому не дивно, що мощі святого були у великій пошані   студійських ченців.  

Химерною була подальша доля десниці Іоанна Предтечі. Впродовж багатьох століть вона, як і більшість інших християнських святинь  … розмножилась.  Одна із них експонується нині  у стамбульському музеї Топкали. Мощі святого  сховані  під золотим окуттям, виготовленим у формі руки з розпростертими пальцями  релікварію. Згідно його музейному опису  десниці Іоанна бракує двох пальців. Вважається, що один із них (мізинець) заховався у фондосховищі колекцій  Оттоманського музею, а  частина іншого  (кістка фаланги) святого зберігається у музеї Московського Кремля в срібному позолоченому мощевику ХІХ століття, виконаному у формі хреста.

«Десницею» святого Іоанна Предтечі пишаються  ченці монастиря святого Діонісія на грецькому Афоні.   Обитель було засновано у XIV столітті. У тім часі торгівля християнськими реліквіями (здебільшого мнимими) стала прибутковим бізнесом для османських завойовників Візантії. У нових господарів Константинополя/Стамбулу афонські старці, очевидно й викупили  святі мощі, позиціоновані Іоанновою десницею. Ще дві  правиці Іоанна Хрестителя у різний час  були продані  чи подаровані султаном Османської імперії Баязидом ІІ (1481 – 1512) рицарям релігійного ордену тамплієрів, які утвердилися на острові Родос.  Пізніше, збіднівши вони перебралися  на Мальту. Там, собі на горе, обрали своїм покровителем російського імператора Павла І. Вони  увінчали його голову короною Великого Магістра й подарували при цій нагоді   «десницю» (зап’ястя) Іоанна Хрестителя.  Після революції 1917 року цю реліквію з Петербургу вивезли за кордон.    Так вона опинилася  у Цетінському монастирі в Чорногорії, де зберігається у дорогоцінному релікварії й нині. Цетінська «десниця» Іоанна Предтечі є чи не найбільш шанованою християнською реліквією  для православних слов’ян.

Цетінська «десниця» Іоанна Предтечі

Конкуренцію їй складають мощі правої руки святого Іоанна Хрестителя, що від 1464 року  зберігаються  у збудованому на честь  Пресвятої Діви Марії у ХІІІ  столітті  кафедральному соборі італійського міста Сієна (Duomo ds Siena).     Ця реліквія була даром  Папи Пія II рідному для нього місту.  Пій -- Еней Сільвіо Пікколоміні був яскравою особистістю.  Він навчався в Сієнському університеті, де здобув  грунтовну освіту. Замолоду складав еротичні вірші. Був успішним дипломатом і  письменником. Германський імператор Фрідріх ІІІ увінчав його лаврами першого поета Європи. Такою ж успішною була і його церковна кар’єра. Від 1440 року він  секретар папи Євгенія IV.  1447 року став єпископом Трієсту,  в  1449-му єпископом Сієни, а в 1458  --  обраний Папою.

Кафелральний собор у Сієні. Сучасний вигляд

Прижиттєвий портрет Паи Пія ІІ

Колекціонування творів мистецтва  й християнських старожитностей  було пристрастю  Пікколоміні. Він віддавався їй  впродовж всього свого, сповненого мандрами  по далеких і близьких світах, життя. Окрасою його великої колекції стали придбані ним на схилку літ мощі (голова)  апостола Андрія Першозванного та  десниця Іоанна  Предтечі.  Ці реліквії були передані апостольському престолу   останнім представником згасаючого  візантійського імператорського роду Палеологів, деспотом Мореї - Фомою Палеологом (братом останнього імператора Костянтина XI) в обмін на обіцянку допомоги у відвоюванні територій, відібраних у Візантії османами.

В останні десятиліття вченим вдалося  більше дізнатися про походження та історію мандрів по світу    «сієнської»  десниці Іоанна Предтечі.  Виявилося, що на початку 1200-х років  ця реліквія візантійських імператорів стала здобутком сербського архієпископа Сави (1175-1236) із династії Неманичей.    Документальне підтвердження цьому  сербська дослідниця Даніца Попович  знайшла у виявленому нею написі на куполоподібній срібній  крищці  первісного релікварія-мощевика, у якому зберігається правиця святого. На  ній вирізьблено погруддя Іоанна Предтечі, що його  облямовує власницький напис старосербською мовою:  Прѣдьтечева десниця иѡанова. покрии ме Саву архиепискупа сербского.

До середини XV століття  святиня знаходилась у Сербії аж доки  донька Фоми  Палеолога, яка вийшла заміж за деспота Сербії Лазаря ІІ Брашковича після його смерті в 1458 році не повернулася  разом з нею до  батька в Морею. Звідти, як ми вже знаємо, десниця Іоанна Предтечі  була з почестями  відправлена  до Риму.  Папа Пій ІІ «доукомплектував» її  безіменним пальцем святителя, раніше подарованим йому  київським митрополитом    Ісидором  (1436 -1463).  У своїй дарчій грамоті місту Сієна  Пій зізнавався у тому, що цей палець святого він хотів зберегти для власного благочестя, але вирішив долучити його до правиці: «…і так повернув реліквію відрізаного пальця» (Ac deinde, Convertens anularis digiti particulam, que decisa pendebat: Hanc, inquit, nobis, quia precisa est, pro nostra  reservavimus). Ці слова свідчать про те, що перст не був невід’ємною частиною руки святого, а  окремою реліквією з власною історією.

У  своїх автобіографічних  нотатках Пій ІІ неодноразово з великою прихильністю згадує святителя   Ісидора, як ревного прихильника єдності Церков й високоосвіченого ерудита.   Вони познайомилися ще на Баденському церковному соборі 1434 року. Спілкування з ним  заохотило Пікколоміні більше дізнатися про Східну Європу – її визначні місця, звичаї тамошніх християн та устрій їхнього життя. В укладеній  ним пізніше  (1458)   історико-космографічному творі, що називається Європа вмістив написаний зі слів Ісидора  розділ про русинів – De Ruthenis et quo modo  principatus apuol eus soleat assequi.   Ісидор три роки провів у Флоренції  як учасник Ферраро-Флорентійського церковного собору. Культ Іоанна Предтечі   був здана розвинутий у Тоскані.  Головне міське свято Флоренції – кінські перегони (паліо) ще в часи володарювання Козімо І Медічі припадало на  Різдво Іоанна Предтечі (21 – 24 червня).   В одній із флорентійських церков зберігалася  частина мощів святого (його шийний хребець), тоді як у Києві –інша. Це не могло не надихати ієрархів обох Церков до плідного діалогу.

Під укладеною  6  липня 1439 року (за флорентійським літочисленням) у головному соборі Флоренції   Santa Maria del Fiore унію київський митрополит  поставив свій  підпис: Ἰσίδωρος μητροπολίτης Κιέβου καὶ πάσης Ῥωσίας. Далі треба було святительським словом і  ділом стверджувати єдність християнської Європи. Призначений Папою  легатом «від ребра апостольського для Русі, Литви, Лівонії та Польщі з місією проголошення унії  по всих областях» Ісидор вирушив на Схід. Київський князь Олексанлр (Олелько)   підтвердив його право на митрополичі посілості.    Олельковичі, які  до 1470 року були правителями Києва покровительствували  тамтешнім церквам та монастирям.  Зокрема, коштом «благовірного» князя Семена Олельковича було здійснено реконструкцію Великої Успенської церкви   Печерського монастиря. Софія Київська залишалася діючим  митрополичим храмом. Київ зазнає розорення і пограбувань  під час організованої  у 1482 році  московським князем  Іваном ІІІ  «спеціальної воєнної операції». Його кримський союзник   Менглі-Гірей вивіз тоді до Москви  чимало  награбованого добра, серед якого були золоті дискос і потир із Софійського собору.  На щастя перст Іоанна Предтечі,  вже був у безпечному місці.

Сієнська десниця Іоанна Предтечі

Скриня, у якій зберігається реліквія

Десниця Іоанна Предтечі -- забальзамоване передпліччя з відкритою кистю, пошкодженим середнім і зламаним  безіменним («київським») пальцем, що завис на тоненькому  шкіряному мотузочку схована у дорогоцінний релікварій  XVII століття, що має форму руки. Він зберігається  у срібній скрині під броньованим склом у таємній  кімнаті  кафедрального собору Сієни.  Її стеля прикрашена   фрескововим розписом,  а стіни гербами сім'ї Пікколоміні. В середині скрині, у свинцевому циліндрі знаходиться також і пергаментний список дарчої грамоти Пія ІІ.    Скриня  відмикається двома ключами: один із них зберігається в муніципалітеті Сієни (фактичного власника реліквії), інший – у церковному капітулі. Десниця  святого Іоанна доступна для публічного  огляду лише раз на рік  з 21 по 24 червня, в дні, коли святкується Різдво Хрестителя. 

Володимир Ричка