ЗАПИТАННЯ «Дня»

Наприкінці минулого тижня державна комісія з питань реформування Збройних сил України, інших військових формувань й оборонно-промислового комплексу, очолювана прем’єр-міністром Юрієм Єхануровим, заявила про намір завершити розробку концепції розвитку військової організації держави до кінця 2006 року. Комісія подасть на розгляд Президента України відповідний проект указу. Проте в колах української «оборонки» поширена думка про відсутність в Україні державної політики щодо військово-промислового комплексу (ВПК). Це ставить перед підприємствами галузі питання про «вимушену» приватизацію. Добре це для країни чи ж несе з собою якусь загрозу в умовах, коли у світі відбувається реформування сектора безпеки, з огляду на чинники глобалізації? Чи не залишиться країна без власної оборонки?

Володимир ЧМІЛЬ, голова правління ВАТ «НВП «Сатурн»:

— Мене хвилює практична сторона справи. Чинні на сьогодні закони України перешкоджають розвитку військово- промислового комплексу, особливо в частині виробів подвійного застосування. Підхід до них практично такий самий, як і до військової техніки. Існує жорстке регламентування поставок. Оформлення в Державній службі експортного контролю України дозволу на поставку займає три-чотири місяці. Контроль параметрів інноваційних розробок, як правило, на вимогу замовника, має проводитися в країні замовника, але тимчасовий їх вивіз для цих цілей заборонений Митним кодексом. Щоб постачати складні інноваційні вироби, необхідні прилади для тестування та наладки, однак їх вивіз також неможливий через вимоги Митного кодексу. І подібних прикладів можна навести безліч. У цих умовах конкурувати із західними фірмами неможливо, а укладати контракти на такий вид продукції може лише самовбивця.

Сьогодні «Сатурн» — практично єдине в країні підприємство, що володіє арсен-гелієвими технологіями, доступними лише восьми країнам світу. Якщо його не буде, то Україна автоматично випаде з арсен-гелієвого пулу країн і ніколи не відновить втраченого, оскільки взяти необхідні для цього — 7 млрд. просто нізвідки.

Валерій МУНТІЯН, професор Національної академії державного управління при Президентові України:

— Сьогоднішню політику щодо оборонно-промислового комплексу я вважаю неефективною. Вона чітко не сформульована і, більш того, як така по суті відсутня. Є якісь окремі елементи, але немає комплексного, системного підходу. Відсутній інструментарій реалізації цієї політики у вигляді концепції розвитку оборонно-промислового комплексу — щоб було видно поставлені цілі, завдання, логіку розвитку, етапи, джерела, за рахунок яких можна досягати цих цілей, що базуються на сучасних наукових розробках і є реальними. Також відсутні програми — загальнонаціональна та регіональні, — що враховували б усі вигоди та ризики, насамперед геоекономічні, геополітичні та геостратегічні. Якщо всього цього немає, в нас не може бути цілісної картини. Зараз береться якийсь один елемент і здається, що це добре. Але ми бачимо лише одну сторону медалі, а підводні камені знаходяться поза полем зору.

Наприклад, було б добре залучити в ОПК капітал, але яка при цьому ставиться мета? Нерідко це робиться для того, щоб усунути конкурентів: адже інвестиції — це ще не критерій ефективності. Великі ризики закладені також у впровадженні технічних стандартів. Індустріально розвинені країни, знаючи, що вони відірвалися від нас принаймні років на 10—15 і що технологічно Україна не може їх наздогнати, вводять цілу систему так званих технічних стандартів. Це призводить до того, що з ринку усувається конкурент. Заходять нові інвестори, які тягнуть за собою свої технології, сервісне обслуговування, менеджмент, і ми стаємо вже начебто додатком. За масового дефіциту кваліфікованих кадрів відчиняти двері для приходу транснаціональних корпорацій дуже ризиковано. Втратити ринки легко, завоювати їх знову — у стократ важче.

Держава, наукові кола не оцінили місця та ролі оборонно- промислового комплексу в Україні та можливості його використання при створенні інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку. Був час, коли Україна мала ВПК, що входив у десятку найбільших у світі. У ньому працювали 2,7 мільйона висококваліфікованих фахівців. В одній лише радіоелектроніці працювали 255 тисяч осіб. У цих підприємств був замкнений цикл виробництва. На військово-промисловий комплекс витрачали, звісно, забагато — 27% ВВП. У результаті Україна успадкувала гіпертрофовану економіку. Але були й позитивні моменти: впроваджувалися найбільш передові технології, були високоосвічені трудові ресурси, були цілком конкурентоспроможні виробничі потужності. Крім того, наявні у виробництві системи озброєння були запрограмовані на перспективу, вони мали потенціал для модернізації, вдосконалення й адаптації до умов сучасного бою.

Треба нарешті розібратися з наявною ситуацією в ОПК. Перше — визначитися з ядром, тобто з тими підприємствами, об’єднаннями та конструкторськими бюро, ситуація в яких є критичною. Адже вони займаються не лише технологіями оборонного характеру, а й подвійного застосування, що дозволяють створювати конкурентоспроможну продукцію в народногосподарському комплексі. Друга група підприємств перебуває «на стику» — тут можна використати кооперацію, взаємозамінність й інші форми. І нарешті третій блок — його легше передати в народногосподарський комплекс і провести конверсію. Якщо ж вкладати кошти у випуск якоїсь продукції оборонного призначення невигідно, то треба закуповувати її в тих країнах, які на ній спеціалізуються. У будь-якому випадку це має бути системний підхід із залученням теоретиків і практиків у галузі ОПК, із вивченням наявного досвіду та його адаптацією до наших політичних реалій. Ми повинні провести повну інвентаризацію оборонно-промислового комплексу та дати йому оцінку. Необхідно вивчити світові ринки, подивитися, де ми можемо бути конкурентоспроможними та що робиться для того, щоб наша продукція не поступалася кращим зарубіжним зразкам.

Резюме: я вважаю, що оборонно-промисловий комплекс за наявності ефективної політики держави, що має повернутися до нього обличчям, ще може стати базою для створення моделі інноваційного розвитку України.

Микола СУНГУРОВСЬКИЙ, директор військових програм Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова:

— В умовах, коли відсутня стратегія економічного розвитку країни, закономірна і відсутність державної політики стосовно ВПК. Це взаємопов’язані речі. Якби в Україні була розроблена стратегія економічного розвитку, було б зрозуміло, які сектори промисловості повинні розвиватися, до чого треба прилаштовуватися ВПК, хто братиме участь у цьому процесі, хто буде суміжником і підрядчиком, які проекти будуть здійснюватися тощо. На жаль, нічого цього немає. І хоч розроблені і концепція, і програма (до речі, дуже слабка) розвитку ВПК, ці документи не реалізовуються через відсутність загальної стратегії. А без цього хоч би що робили, це буде півзахід.

У всіх програмах першим пунктом іде проведення інвентаризації наявного потенціалу ВПК — це пишуть із року в рік. Але природним бачиться і такий крок: на основі інвентаризації побудувати стратегію подальших дій — із чим ми можемо йти на світові ринки, а чим, навпаки, можна пожертвувати, які завдання треба вирішувати в пріоритетному порядку. Решти потенціалу вітчизняному ВПК ледве вистачає на «підтримку штанів» і продовження нашої присутності на наявних низькотехнологічних ринках. А «проривні» технології якщо і є, то в якихсь дуже вузьких і обмежених секторах. А час минає, і з кожним днем ми втрачаємо чимраз більше можливостей закріпитися на нових зовнішніх ринках.