«Ситуативна» eкономіка,

Коли в січні 1999 року команда «антикризових» менеджерів уперше з’явилася на кримському виробничому об’єднанні «Титан», важко було передбачити, що лише через півтора року їй доведеться розв’язувати набагато складніше завдання, ніж порятунок вмираючого підприємства від банкрутства. 13 червня 2000 року з усією упевненістю можна вважати днем закінчення спокійного виробничого життя на підприємстві. Цього дня Кабмін вирішив розібратися щодо доцільності передачі контрольних пакетів акцій державної акціонерної компанії (ДАК) «Титан» і відкритого акціонерного товариства «Сумихімпром» до статутного фонду ДАК «Українські поліметали». Що в короткостроковій перспективі означає, щонайменше, припинення інвестиційних програм у поглинутих компаніях, а в довгостроковій — не виключається повне припинення діяльності, принаймні на титановому виробництві.

Звичайно, більшості читачів «Дня» абсолютно байдуже, в якій з державних кишень лежить та чи інша частка власності, i тому не зрозуміло, звідки з’являються такі похмурі перспективи. І щодо цього наші читачі інтуїтивно праві, оскільки в будь-якому підручнику, що пояснює принципи функціонування ринкової економіки, істиною в першій інстанції є положення про те, що власник за своєю природою зобов’язаний приймати тільки ефективні рішення, якi гарантують збільшення прибутків від використання власності. Тому, якщо не змінюється номінальний власник акцій (тут — держава), нема чого й турбуватися (адже підприємство начебто успішне). Проте приклади з підручників до українських реалій ще довго не матимуть ніякого стосунку, бо українські реалії — це суцільні парадокси.

ПАРАДОКС № 1 — РЕНТАБЕЛЬНА ЧЕСНІСТЬ

Комплекс підприємств, що утворюють місто i нині становлять ядро «Титана», після розпаду Радянського Союзу до 1998 року включно вмирали разом iз невеликим кримським містом Арм’янськом. На початку 1999 року нова команда менеджерів, що прийшла на підприємство, отримала у спадщину близько 100 млн. грн. кредиторської заборгованості, семимісячний борг із зарплати, борги за газ, електроенергію, арештовані рахунки та рішення Арбітражного суду на користь кредиторів про арешт майна. Для довідки: основний продукт державної акціонерної компанії «Титан» — двооксид титану використовується в лакофарбовій промисловості, для пігментування паперу, пластичних мас, лінолеуму, гуми, застосовується у виробництві синтетичних волокон, у фармацевтиці, радіоелектроніці.

Звичайно, для пересічного українця, котрий встиг звикнути до того, що державні підприємства лише для того й існують, щоб було, де красти, історія відродження «Титана» виглядає майже казкою. Дійсно, слова Володимира Куліша, заступника генерального директора з корпоративного управління ДАК «Титан», про те, що проходження шляху від банкрутства до успіху є прямим наслідком зміни якості менеджменту на підприємстві, важко пов’язати з національними традиціями господарювання. У той же час логіка проведеної на «Титанові» реорганізації свідчить про те, що застосування простих і прагматичних (з точки зору світових стандартів) інструментів управління майже автоматично гарантує успіх. За словами В. Куліша, нова команда менеджерів упродовж півтора року розв’язувала звичайнісінькі виробничі завдання: зменшувала витрати на виробництво, оптимізувала організаційну структуру, налагоджувала зв’язки з постачальниками сировини та освоювала нові ринки збуту. Як наслідок на початок 2000 року обсяг товарної продукції зріс на 127%, обсяг реалізації — на 107%, на 38% зріс випуск основного продукту — двооксиду титану. 1999 року балансовий прибуток компанії становив 29,9 млн. гривень (1998 року — – 8,7 млн. гривень), рентабельність — 16,4% (1998 рік — – 10%). Майже вдвічі зросла продуктивність праці, на 46% зросла середня зарплата, підприємство майже повністю розрахувалося з державою за борги минулих років i не має поточної заборгованості, а за рахунок податкових надходжень від ДАК «Титан» сформовано близько 17% республіканського бюджету Криму. Ці ж тенденції збереглися й 2000 року.

Однак успішна діяльність компанії, як виявилось, набагато небезпечніша за повільне вмирання.

ПАРАДОКС № 2 — ЖЕРТВА УСПІХУ

Експерти Німецької консультативної групи при уряді України пов’язують перспективи подальшого економічного зростання з радикальними змінами в стратегії реформ. Головна проблема полягає в тому, що «в Україні відсутня узгоджена політика у сфері реформ, оскільки чимало рішень приймається в режимі ad hoc (з лат. — «для цього випадку»), якщо певні заходи здаються необхідними. У той же час не враховуються наслідки й сумісність із заходами, що здійснювалися раніше...» Здається, що все, що нині коїться з ДАК «Титан», є сумною ілюстрацією до застережень німецьких аналітиків.

Особливий статус урядових радників не дозволив експертам розвинути висловлену ними думку й акцентувати увагу на тому, що за рішеннями «через обставини», як правило, стоять земні інтереси їхніх лобістів. Наприклад, у пояснювальній записці, підготовленій працівниками компанії «Українські поліметали», відверто мовиться, що спонукальним фактором запланованого поглинання ДАК «Титан» і АТ «Сумихімпром» є «вичерпання можливостей підвищення ефективності управління підприємствами та проектами». Іншими словами, поки на хімічних підприємствах панували хаос і крадіжки, вони були нікому не потрібні, а тільки-но в них з’явилися «живі» гроші, одразу ж з’явилися «обгрунтування» для їхнього вилучення. У свою чергу, перерозподіл прибутку на користь «Українських поліметалів» призведе до припинення реконструкції «Титану» i заморозить комплекс соціальних програм. Побічним продуктом згаданої ініціативи буде й порушення низки ухвалених раніше законів та постанов.

Для обгрунтування «доцільності» збільшення «Українських поліметалів» автори цієї ідеї посилаються на світовий досвід створення вертикально інтегрованих компаній, але при цьому фальсифікують його. Суть проблеми, якою вона вбачається менеджменту «Українських поліметалів», як виявляється, полягає в «конфлікті інтересів», що змушує підприємства однієї галузі й однієї форми власності конкурувати між собою. Щоправда, в записці забули навести деякі деталі на кшталт того, що виробництво титанового пігменту й виробництво металургійного титану належать до різних галузей — хімічної та металургійної i що вони, в принципі, не можуть між собою конкурувати. До речі, згідно з корпоративним статутом, хімічна галузь не входить до пріоритетів «Українських поліметалів».

Лобійована «Українськими поліметалами» вертикально інтегрована компанія справдi є найефективнiшою формою організації виробництва, здатною реально конкурувати на світовому ринку. Але на «Титані» вже використовують такий досвід. Олександр Скрипник, начальник відділу корпоративного управління та зведеного економічного аналізу, розповідає, що після корпоратизації підприємства, після оздоровлення виробничої ситуації в управління ДАК було передано контрольний пакет акцій «Сиваського анілінофарбового заводу». На той період виробництво фарб було повністю припинено, а обладнання знищено або розграбовано.

Успішне відновлення виробництва на декількох «безнадійних» підприємствах змушує дійти парадоксального висновку: виявляється, в Україні й державна форма власності може бути ефективною. А в деяких випадках — єдино можливою. Особливо, коли підприємство потрапляє «під замовлення» нечистого на руку конкурента.

ПАРАДОКС № 3 — ЗАМОВЛЕНА ЕФЕКТИВНІСТЬ

Головний козир керівництва ДАК «Титан» — успішне подолання затяжної кризи — ледь спроможний конкурувати з козирями «Українських поліметалів». Адже місія створення золотодобувної галузі в Україні значить багато. Настільки багато, що вартість золота для національної економіки, яка в декілька разів перевищує світову ціну, не має значення при прийнятті інвестиційних рішень. Проте в «Українських поліметалів» є ще один козир — контроль над постачальником сировини для ДАК «Титан».

Топ-менеджери «Титана» відмовляються коментувати труднощі з отриманням сировини з Іршанського ГЗК, хоч і не приховують, що ця проблема для «Титана» є однією з найважливіших. Більше того, враховуючи світовий досвід i потенційну ефективність інтеграції видобувних підприємтв та підприємств з переробки, «Титан» запропонував альтернативну концепцію створення корпоративного об’єднання, ключовою ланкою якого стало б саме підприємство з переробки.

Однак коли автор спробувала з’ясувати в незалежних фахівців, яка ж iз двох моделей розвитку титанового виробництва (під патронатом «Титана» чи «Українських поліметалів») є ефективнiшою для країни, то виявилося, що в цьому випадку йдеться зовсім не про ефективність. За неофіційною інформацією, питання стоїть жорсткiше: якщо активи «Титана» потраплять до рук іншої компанії, слід чекати поступового згортання виробництва. На жаль, усі експерти, які висловлювали свої побоювання, забажали залишитися анонімними, але вони не заперечували, щоб їхню точку зору було оприлюднено. Отже, інтрига з переданням акцій є такою. Можна припустити, що іноземний партнер «Українських поліметалів» зацікавлений в усуненні зі світового ринку українського постачальника двооксиду титану. Власне, з цією метою й зроблено спробу поглинути «Титан». До речі, зовсім нещодавно подібної атаки несумлінного конкурента зазнав Кримський содовий завод.

Отже, що може перешкодити здійсненню недобрих задумів? Українське законодавство, особливо приватизаційне, не має фільтрів для несумлінних конкурентів. Практика прийняття рішень у Кабміні гарантує можливість будь-яких непередбачуваних ухвал. Тим часом «Українські поліметали» реально мають у своїх активах «золото» як політичну цінність, реальний контроль над видобувними підприємствами та амбіційні плани щодо «Титана».

В активах другого — лише успішна виробнича діяльність, професійний менеджмент, підтримка кримської влади, нарешті, адекватна світовим тенденціям стратегія розвитку.

А хто буде переможцем? Добре було б, щоб не чиновницький «інтерес». Ірина КЛИМЕНКО, Інститут світової економіки i міжнародних відносин, спеціально для «Дня»

Фото Анатолія МЕДЗИКА, «День»

Р.S. Коли верстався номер, редакції «Дня» стало відомо, що після аналізу ситуації, що склалася, владою було підтримано концепцію розвитку титанового виробництва в Україні, яка пропонується менеджментом ДАК «Титан».