Чому правий Райнерт

Нещодавно відомий норвезький економіст Ерік Райнерт дав інтерв’ю «Дню». Основні ідеї цього матеріалу такі: корупція — не причина бідності, а її наслідок; неолібералізм як економічна доктрина вмирає; США і Британія це зрозуміли, тому Британія вийшла з ЄС, а США повертають промислове виробництво на батьківщину; монетарні ідеї Мілтона Фрідмана і Фрідріха фон Хайека більше не працюють; нам потрібен для розвитку новий цикл кейнсіанської політики.

Сказати, що я згоден з Еріком Райнертом — це нічого не сказати. Абсолютно те саме я пишу вже два роки в українських і закордонних виданнях.  Єдине, в чому відрізняється моя позиція від позиції Райнерта, — це те, що він пропонує в промисловому відродженні спиратися передусім на внутрішній ринок, я ж вважаю, що Україна має почати зі створення високотехнологічного сектора, який і витягне всю економіку з тієї трясовини, куди вона занурюється. Але ми, безумовно, єдині з ним у визнанні того, що з неолібералізмом як домінуючою ідеєю української економічної політики пора закінчувати, поки від української економіки, а отже й державності, не залишилися самі руїни.

Я нещодавно писав, що 2011 року тодішній директор-розпорядник МВФ Домінік Стросс-Кан «з найвищої трибуни» заявив, що політика МФВ не лише не допомагає економічному розвитку бідних країн, а, навпаки, часто шкодить їм (чи не  це коштувало йому кар’єри?). Райнерт говорить зараз про те саме. Але «віз і нині там». Ми рік за роком, уже 25 років нашої незалежності, впроваджуємо в національній економіці неоліберальні економічні методи управління, але замість оздоровлення економіки її становище стає дедалі гіршим. Я далекий від того, щоб бачити в цьому злий намір нашої влади, колишньої й нинішньої, спрямований на придушення вітчизняної економіки на якесь замовлення ззовні. Мені здається, що просто в цьому всьому є певний когнітивний недомисел, відсутність необхідної економічної підготовки наших керівників (не всіх, але багатьох).

Великий британський економічний мислитель Джон Мейнард Кейнс писав, що практиками економіки й політики насправді правлять ідеї політичних і економічних мислителів. А я від себе додаю — і якщо ці ідеї вже не працюють у реальній економіці, а політики й економіки продовжують ними керуватися, то це дуже погано може закінчитися для тієї країни, в якій політики так діють. В України зараз дуже погані справи тому, що в головах сучасних українських політиків, за малим винятком, домінує парадигма неолібералізму.

Якщо неолібералізм такий поганий, то чому тоді багатьом його представникам видаються Нобелівські премії з економіки, запитає освічений читач? Відповідаю. Немає теорії істинної або хибної на всі часи. Теорії дієві залежно від часу й обставин, які є в місці їх використання. Колись дієвішими є методи вільної економіки, тобто неоліберальні, колись дієвішими є протекціоністські. І від мудрості правителів держави залежить, коли слід їх застосовувати. Сучасний капіталізм характеризується крайньою невизначеністю свого майбутнього розвитку. Тому планово спрогнозувати те чи інше виробництво, той чи інший обсяг виробленої продукції, який обов’язково буде затребуваний споживачами, неможливо. І тут неоліберальна теорія краще справляється з цим аналізом. Проте, після того як необхідні зміни в економіці сталися, йде, нехай і нетривалий, але стабільний період розвитку, де набагато краще й ефективніше діють планові методи в економіці. Тому нашим політикам необхідно опанувати майстерність у чергуванні цих методів управління: неоліберальний — плановий, неоліберальний      — плановий. Як оволоділи ним на корпоративному рівні керівники Apple і на державно-політичному — керівники Китаю.

Після того як Стів Джобс 2007 року представив світовому ринку революційний iPhone, уже майже 10 років, нічого принципово не змінюючи, Apple  планово (!) виробляють його модифікацію за модифікацією. І за цей час Apple стала найдорожчою компанією світу.  Китайці ж, починаючи з 1990-х років, побудували у себе практично з нуля сучасну індустріальну економіку й стали другою країною у світі за ВВП. Україну ж просто «заклинило» на неолібералізмі, й ось уже 25 років ми займаємося на словах дерегулюванням економіки й приватизацією на практиці (утім, не надто досягнувши успіху в цьому), у рамках неоліберальних рецептів, але абсолютно занедбали своє промислове виробництво, практично абсолютно нічого, окрім сировини й сільгосппродукції, ні планово, ні неоліберально не виробляючи для світового ринку. Та й Apple, й економіка Китаю зараз мають проблеми (утім, у яких корпорацій або країн, навіть найрозвиненіших і успішніших, їх немає?), але це проблеми зовсім іншого рівня: це проблеми розвитку. У нас же проблеми полягають у тому, виживемо ми в принципі, в економічному сенсі, чи ні.

До того ж, у випадку України (і я писав про це неодноразово) неоліберальні економічні методи зовсім мало придатні, бо ми не протестанти, з їхньою напруженою трудовою етикою, й без активної ролі держави у нас, виходячи з нашої економічної історії, мало що виходило в минулому у промисловості.

Пора вже нашим керівникам критичніше ставитися до тих порад, які нам дають з-за кордону. Я не вірю в теорії змови, не вважаю, що є західні політики, які дають нам спеціально кредити для того, щоб «посадити на голку зовнішньої заборгованості» українську економіку, щоб визначати через це нашу зовнішню політику. Не вірю. Економічна школа неолібералізму дуже впливова у світі, й нічого дивного немає в тому, що, наприклад, Крістін Лагард абсолютно щиро поділяє її постулати. Але якщо вона помилиться, для неї особисто нічого поганого не станеться: у найгіршому випадку вона втратить свою посаду. Але її помилка для України стане фатальною — наша країна зникне як незалежна держава або стане псевдосуверенною політичною територією, на якій різні країни світу реалізовуватимуть свої егоїстичні інтереси, оплачуючи утримання залежних від них (і до того ж корумпованих) керівників цього псевдосуверенного формування.

Якщо ми не хочемо цього, якщо ми не бажаємо такого економічного й політичного рабства для своїх дітей і внуків, пора нам покінчити з тотальним домінуванням у нашій економічній політиці ідей неолібералізму й звернутися до ідей неокейнсіанства. Зараз настав саме їхній час. Нам сьогодні необхідно застосовувати саме ідеї Дж.М. Кейнса щодо стимулювання нашого промислового зростання, в рамках промислової протекціоністської політики. Інакше може так статися, що вже дуже скоро нічим буде нашим керівникам і керувати через зникнення самого об’єкту управління й керівництва.

У світлі мого призначення до Ради Нацбанку зауважу, що найважливішим завданням своєї роботи на новій посаді бачу забезпечення того, щоб НБУ в межах своїх повноважень і компетенцій максимально продуктивно сприяв стимулюванню розвитку економіки України. Розумію, що далеко не все в питанні економічної динаміки залежить від грошово-кредитної політики. Але водночас розумію й те, що  монетарний канал є зовсім не останнім і при цьому досить швидкодіючим методом впливу на економічну динаміку. Безумовно, монетарна політика має йти у фарватері інноваційної й промислової політики, формуючи необхідні передумови для створення в Україні сучасної високотехнологічної економіки.