Союз східних слов’ян — провокаційні домисли чи доцільність?
Але, на наш погляд, так негативна оцінка даного дослідження — необ’єктивна. Американські вчені лише в аргументованій формі підтвердили те, що раніше стверджував Олександр Ткаченко під час його візитів до Москви й Мінська. І хоча нашими правими ці заяви спікера українського парламенту були зустрінуті в багнети, але це підкреслює лише консерватизм їх переконань за сьогоднішніх умов.
Реформування економіки незалежної України концептуально починалося з орієнтації на швидку інтеграцію в західний світ. При цьому під могутнім натиском наших націонал-демократів політичними ухвалами були, по суті, відкинуті традиційні для України ринки країн колишнього Союзу, безжалісно розірвані господарські зв’язки, що склалися.
Не було враховано, що розвиток України у великій мірі залежав від «критичного імпорту», насамперед від імпорту енергоносіїв, що держава мала негативний торговельний баланс, прострочені платежі за отриманими зовнішніми кредитами й не було чітко визначеного курсу реформ. Достатнє інвестування за подібних умов стало практично неможливим. Все це й ряд інших причин призвело до значного падіння виробництва, різкого зниження життєвого рівня населення й загалом до деградації нашого молодого, незміцнілого соціуму, як уламка СРСР.
Сьогодні вже ясно, що Україна (як, проте, й Росія) не поверне кредити міжнародних фінансових організацій. Але Захід, розуміючи це, продовжує виділяти гроші, щоб, тримаючи нас на економічному гачку, можна було використати Україну як геополітичну противагу Росії. Тому до неминучості дефолту України перед Заходом треба ставитися спокійно, по-філософському. Неповернення кредитів ми повинні розглядати як справжню, реальну, а не символічну плату за ядерне роззброєння України, за те, що наша країна своїми силами ліквідує наслідки чорнобильської катастрофи.
Україна не може бути самодостатньою, оскільки у неї відсутні достатні природні ресурси й історично склався замкнений економічний потенціал. Вона може стати такою лише в союзі з Білоруссю та Росією.
Наші економіки споріднені минулою історією й унаслідок цього — розвиненими кооперованими й технологічними зв’язками. Перші з них хворіють однією хворобою — ускладненнями від шокової лібералізації цін і ринку, монетаристською стратегією в макроекономічних перетвореннях. Одномоментний відпуск цін і центрального управління, а також політичний розвал складного господарського комплексу СРСР спричинили стихійні процеси ломки й перебудови всіх зв’язків, оцінок і пропорцій.
Внаслідок сприйнятої керівництвом України й Росії концепції «лібералізації торгівлі» ринки обох країн заповнені імпортними товарами, а вітчизняні виробники, навіть здатні виробляти цілком конкурентоспроможну за якістю продукцію, не можуть звестися на ноги. Після серпневої кризи в Росії уряди обох країн поступово стали позбуватися лібералістських ілюзій і потроху встановлювати протекціоністські бар’єри (в Америці, Європі й, особливо, в Японії ці бар’єри набагато щільніші й вишуканіші).
Таким чином, об’єднання східнослов’янських держав має під собою економічну доцільність і навіть неминучість. Вікові зв’язки зробили економіки Росії, України й Білорусі багато в чому взаємодоповнюваними та технологічно сумісними. Вони необхідні одна одній, і ніякі інші країни замінити їх кооперування в осяжному майбутньому не зможуть. Тому рух «в Європу» і взагалі вперед може спиратися тільки на кооперування і співпрацю наших країн.
Об’єднавшись, вони знову створять Великий Простір, всередині якого їх економіки будуть самодостатніми та конкурентоспроможними. Це найкращий спосіб підготуватися до входження в світову спільноту в новій, ринковій якості. Це — шлях самостійного розвитку, а не неоколоніалістської залежності від Заходу. А не потрапити в залежність від більш могутньої Росії справа вже не стратегії, а мудрої тактики наших правителів. Принаймні, історичного досвіду для того, щоб втретє не наступити на одні й ті ж граблі, у нас більш ніж досить.
