Про що говорити, коли говорити нема про що
Громадяни, братики, мужики і навіть, не побоюся цього слова, товариші. Яка радість — наше молодше все, виступаючи перед російською та закордонною елітою в Ярославлі, сформулювало чітко й однозначно. Мовляв, хто як, а ось я, Дмитро Анатолійович Медведєв, живу лише власним розумом і вважаю: все-таки сучасна держава — це передусім демократична держава. Чудовий прогрес наявний. Адже всього півтора року тому поки що не звільнений міністр закордонних справ Сергій Лавров заявляв щось інше: «Завершився триваліший етап світового розвитку — 400—500 років, протягом яких у світі домінувала європейська цивілізація. На вістря цього домінування послідовно висувався історичний Захід». А до «нового етапу в розвитку людства» є два принципові підходи. Перший: «світ поступово, через прийняття західних цінностей має ставати Великим Заходом... Інший підхід — і його просуваємо ми — полягає в тому, що конкуренція стає справді глобальною, набуваючи цивілізаційного виміру, тобто предметом конкуренції стають у тому числі ціннісні орієнтири й моделі розвитку». Начебто ми ще подивимося, на кого рівнятися: чи то на Альбіон, що пакостить нам уже років 400, з їхнім лицемірним Біллем про права, чи то на чесну і зрозумілу, мов алмаз, Північну Корею.
Що ж, важкий вибір зроблено. Ми, скріпивши серце (а як не скріпити: один тільки шпигунський камінь, на який писав аташе британського посольства, чого коштував), усе-таки обрали демократію. А могли б і бритвою по очах.
Тому на радощах я нічого не коментуватиму. Лише цитуватиму незрівнянного Дмитра Анатолійовича, у якого просто дня не минає, щоб він не сказав щось ліберально-демократичне. Терпи, читачу, читай уважно.
Отже, про сучасну ситуацію:
Соціальні й економічні умови нашого життя, системи, в яких ми живемо, дуже складні, і з кожним роком ці організми стають усе складнішими. Те саме відбувається і з політичною, і з правовою теорією... Розумна, раціональна політика, державний прагматизм повинні витіснити з політичної сфери все безрозсудне: небезпечні ілюзії націоналізму, з одного боку, або архаїчні забобони класової боротьби — з іншого. Утопічні проекти глобального панування, хоч як би вони називалися — «всесвітній халіфат» чи «доброзичлива гегемонія», пишномовне виправдання воєнних авантюр, придушення прав і свобод людей, будь-які незаконні дії... Немає жодних сумнівів, що світ перебуває на порозі нової ери. Важка епоха, що характеризувалася домінуванням окремих імперій, військових держав, організованих і взаємопов’язаних інформаційних мереж, епоха гонки наступальних озброєнь (як звичайних, так і масового знищення) добігає кінця... Багато проблем, із якими світ стикається сьогодні: безпрецедентна економічна криза, криза культури й ідентичності, дилеми в галузі політики та безпеки, поширення тероризму, організованої злочинності — все це результат ери, що минає... Ця зловісна спадщина загрожує нинішньому і майбутнім поколінням.
А що ж робити в цій непростій ситуації? Як допомогти пришестю раю на землю?
Впевнений, що майбутнє за політикою, спрямованою через відкрите обговорення, дослідження та всебічний аналіз проблем на вироблення продуманих, узгоджених методів здійснення цієї політики. Тема нашої конференції — «Сучасна держава та глобальна безпека», співзвуччя, згода, співпраця різних культур, спільнот, держав заради загальної безпеки. Торік ми всі побачили, як непродумана, можна і жорсткіше, звісно, сказати, фінансова політика уряду однієї країни стала причиною світової економічної кризи... Держави, з моєї точки зору, повинні знати одна про одну якомога більше і мають право критично оцінювати не лише зовнішню, але й внутрішню політику одна одної, можливо, і вказувати на недоліки цієї політики, якщо вона може призвести до проблем міжнародного масштабу або ігнорує загальноприйняті етичні норми, принципи гуманізму. Але критерії, стандарти і правила подібних оцінок і моніторингу не можуть нікому нав’язуватися. Це також цілком очевидне. Ніхто не повинен диктувати ці правила в односторонньому порядку, навіть найсильніші, наймогутніші держави, найбільш шановані держави. Щоб вони сприймалися, щоб вони були дієві, їх слід виробляти спільними зусиллями під час вільної дискусії всіх учасників світової політики. Створення світу, наповненого духовністю, дружбою, процвітанням, безпекою, вимагає реорганізації існуючої світобудови та створення можливості для широкої колективної участі в управлінні світом. Існуючі механізми не відповідають потребам людства. Їхня неефективність доводиться сучасним станом економіки, політики, культури та безпеки. Ці механізми і структури з’явилися внаслідок відносин, що базуються на грубій силі та домінуванні. Тим часом наш світ сьогодні потребує механізмів, які народяться з праведного мислення, а також на основі підходу, що ѓрунтується на людських цінностях і співчутті. Нові механізми прокладуть шлях до розвитку талантів і процвітання всіх народів, а також забезпечення загальної безпеки і тривалого миру. Інститути сучасної демократії повинні будуватися таким чином, аби цілі суспільного розвитку досягалися переважно ненасильницьким шляхом, не примусом і придушенням, не залякуванням і протиставленням одне одному. В основі цих методів регулювання має лежати толерантність, спокій, культура діалогу, розкриття творчого потенціалу будь-якої людини, зближення інтересів особистості, суспільства та держави, а також інтересів різних суспільств і різних держав. Сучасні політичні системи тут повинні бути відкритими, гнучкими і доволі складними, щоб вони відповідали нинішньому часу, відповідали характеру і швидкості безперервної зміни соціальних і культурних процесів.
Хочеться вірити, що ви продерлися через розлогі цитати.
Більше не містифікуватиму. Уважний читач уже зрозумів, що виділені абзаци, такі схожі за значенням на медведєвські словеса, взяті з іншого тексту. А саме — з відповіді Ірану провідним державам світу, що вимагали припинити ядерні програми, які можуть призвести до створення атомної бомби. Цю проблему іранські керівники обговорювати відмовляються, проте готові запропонувати щось глобальне. Текст має конфіденційний характер. Але опинився на сайті нью-йоркського інтернет-видання ProPublica. Хтось скаже, що, можливо, йдеться про підробку. Але для нашого аналізу це зовсім не важливо. Адже так чи інакше, а виступ президента Росії і за ментальністю, і частково за стилістикою відповідає чи то реальному, чи то вигаданому листу від імені держави-ізгоя. Хто б не був його автором, він не міг заздалегідь знати текст Медведєва.
Логіка обох текстів абсолютно однакова. Так, світ змінився, так, посилилася взаємозалежність держав. Ба більше, Медведєв стверджує, що держави мають право критикувати не тільки зовнішню, але й внутрішню політику іншої держави. Але, увага, лише після того, як на основі консенсусу (очевидно, між Пхеньяном і Вашингтоном) будуть вироблені загальні критерії демократії. Адже сьогодні й іранські начальники, котрі нещодавно розтоптали виборчі права громадян країни, кажуть про невідбутну важливість вільних виборів.
Насправді, якщо спробувати всерйоз відповісти на запитання, яке абсолютно для проформи було поставлене у назву конференції у Ярославлі, а саме — про зв’язки між сучасним державним устроєм, глобалізацією та безпекою, то доходиш висновку: Росія (так само, як і Іран) лише вдає, що не розуміє реального виклику глобалізації.
На мій погляд, зв’язок між глобалізацією та безпекою більш ніж очевидний. На жаль, глобалізація — не царство небесне. Можливість швидкої, практично миттєвої, концентрації ресурсів і фінансів усієї планети аж ніяк не сприяє рівномірному розподілу багатства. Радше навпаки: ті, кому є що продати на цьому глобальному ринку, отримують більше. І технології коштують значно більше, ніж сировина. У результаті глобалізації на узбіччя світового розвитку опинилися витіснені саме ті країни, які або нічого не можуть запропонувати на світовий ринок, або ті, хто постачає сировину. Ніхто не може передбачити динаміку цін на нафту, газ і метали. І тому мешканці цих держав усерйоз вірять у те, що падіння цін на сировину (а отже, різке зниження рівня життя) викликане підступністю провідних країн світу. Як наслідок — «західний імперіалізм» звинувачують у спробі нав’язати чужу культуру, завдати образи. Саме така логіка стояла, зрештою, за атакою 11 вересня 2001-го. За цим стоїть гігантська проблема «Великого Близького Сходу» — що робити з десятками мільйонів людей, які заперечують сучасну цивілізацію, але готові скористатися її досягненнями, на кшталт пасажирських літаків і інтернету, щоб завдати максимальну шкоду ворожому їм світу?
У цій ситуації перед Росією стоїть цілком ясний вибір: із ким вона — з Заходом чи з маргіналами. Поки що Москва (так само, як і Тегеран) наполягає на необхідності створення «багатополярного» світу. Цілком очевидно, що медведєвські заклики до досягнення загального консенсусу щодо критеріїв демократії — не більше, ніж прийом. Обоз рухається зі швидкістю найповільнішого воза. Пошук консенсусу має неминуче звестися до прийняття іранської моделі демократії. За всієї гнучкості західних дипломатів для них це занадто. У зв’язку з цим постає питання: а для чого, власне, Дмитро Медведєв стрясав повітря? У результаті йому не повірили ні одні, ні другі.
