«Він не даремно воював»

З початку військової агресії на сході чимало людей стали відомими завдяки волонтерству. Вони, немов магніти, притягували до себе всіх, хто хоче допомоги воїнам та їхнім родинам. Дитяча письменниця Леся БОРСУК-ЯНКІВСЬКА із Києва метафорично називає себе «ланцюжком добра». Жінка почала допомагати іншим ще від початку Революції Гідності. Сама вона за освітою філолог і до війни писала дитячу літературу. «Коли змінилась ситуація в країні, моє життя теж дуже змінилося. Я народилася в Києві. Перейняла від тата, Петра Борсука, патріотизм. Він був організатором мітингів і першого Ланцюга єдності по Київщині. У нас вперше в Київській області замайорів ще на при кінці 1980-х синьо-жовтий прапор, який пошила мама. Я починала своє волонтерство з Майдану. Спочатку не знала, чим можу допомогти. Потім я отримала від чоловіка революційний «подарунок» — десятилітрову каструлю. Готувала для учасників революції Гідності обід і возила на Майдан, до Будинку профспілок», — усміхаючись, розповідає Леся Борсук-Янківська. Проте за кілька хвилин радісний тон змінився на сумний. Нахлинули важкі спогади. Під час сутичок на Майдані загинув найкращий друг родини Борсуків — Віталій Васильцов.

«Він досить довго жив у нас удома, діти народилися при нас. Коли він загинув, мене огорнуло відчуття безвиході. Потім почали вирушати перші автобуси на схід. Мені довелося збирати 240 людей у батальйон Національної  гвардії. Це були хлопці переважно із сіл. Мої колеги дуже активно долучилися і почали передавати то бронежилет, то шолом. Саме тоді побачила, як багато людей різних статків — від підприємців, депутатів до стареньких бабусь — готові ділитися своїм, аби допомогти іншим. Бо сама я ніяк не назбирала би стільки й не зібрала б таку кількість солдатів. Ішлося про сотні тисяч гривень на закупівлю шоломів, бронежилетів, оптики, рацій», — розповідає волонтерка.

Леся два роки поспіль постійно їздила на фронт. Тому що бачила потребу не лише в тому, щоб привезти одяг, речі обмундирування, а й у тому, щоб приїхати і морально підтримати наших героїв. З її слів, захищати країну пішли не лише професійні військові, а й художники, письменники, артисти. «Вони мене запитували: «Тобі не страшно сюди їздити?» — а я відповідала, що ви мене захищаєте, чого мені боятися. Це одразу підносило їм дух. Були серед них і зовсім молоді хлопці віком 19—20 років, майже діти. Вони навіть називали себе «смертниками», бо боялися походів по мінних полях, де їх обстрілювали і накривали градами», — ділиться спогадами волонтерка.

Леся Борисюк шукала місцевих гітаристів у Луганській області й таким чином організовували невеличкі концерти для воїнів.

ГЕРОЇ ВЕЛИКОГО РОДУ

Після того як в армії становище покращилося, жінка не так часто їздить на схід. Почала допомагати багатодітним сім’ям, у яких загинув годувальник. А ще дітям із сірої зони в інтернатах.

«Одного дня мені зателефонував знайомий командир підрозділу і каже: «У нас загинув хороший чоловік, сім’янин Андрій Широков. У нього залишилося п’ятеро дітей та дружина. Потрібно підтримати дружину». Я погодилася й довго себе налаштовувала на розмову із вдовою Ганною. Однак вона виявилась дуже сильною жінкою. Я привезла одяг і допомогу дітям. Потім ми розмовляли з Ганною цілу ніч», — пригадує Леся.

Після цього потоком до Лесі посипались повідомлення про те, що багатодітні сім’ї, в яких загинув батько, потребують допомоги. Деякі тати залишали дев’ять дітей, п’ятеро, четверо, троє і йшли захищати свою землю, свій великий рід.

«Нещодавно в одній багатодітній сім’ї помер від серцевої недуги годувальник — герой Володимир Швайка. Він був добровольцем із Львівської області. У нього залишилося дев’ять дівчат. Я познайомилася з його дружиною Марією, коли вони чекали на найменшу донечку Ангеліну. Я тоді привезла всі необхідні речі для малечі. І зараз продовжую підтримувати цю родину. Дещо купую власним коштом, багато людей також долучаються. Я вважаю, що допомагати воїнам — це священний обов’язок, який поліпшує карму», — переконливо каже волонтерка.

Кожне свято Леся Борсук-Янківська готує пакунки багатодітним родинам. У її списку — орієнтовно 300 хлоп’яток та дівчаток, для котрих вона передає допомогу. Особливо сумно волонтерка сприймає звістки, коли герої повертаються у свої сім’ї, але не можуть їх забезпечувати через травми та численні поранення. «Є одна сім’я в Харківській області, де батько повернувся з інвалідністю. Він кілька років добивається, щоби йому призначили і почали виплачувати матеріальну допомогу. Звертався до міністерств, але нічого не зміг добитися. На місцях гальмують цей процес. Тій родині допомога теж потрібна. Хоча й батько живий. Адже, щоб він не зломився, не втратив віру, потрібно, щоб хоча б такі, як ми, волонтери — приїздили і показували, що він воював не даремно».

МЕДИЧНИХ ПОТРЕБ НАЙБІЛЬШЕ

Медики в польових умовах рятують сотні життів військовим. Леся на власні очі бачила, що крім надання невідкладної медичної допомоги, люди в білих халатах намагаються вилікувати воїнів від численних важких недуг і хоча б трішки допомогти відновити здоров’я.

«У мене є подруга, котра почала їздити зі мною як волонтер. Вона подивилась, яка велика нестача в медиках на фронті. Пішла, підписала контракт. Вона у своєму районі єдина жінка, котра за всю історію незалежності служить у війську. Нині терпить всі незручності й лікує хлопців. Я допомагаю, якщо є потреба, ліками, обладнання шукаємо. Бійці часто хворіють на грип, у когось нирки погано працюють, бо вода неякісна, в когось проблеми зі спиною. Там люди, не залізяки, тому потреба в медичному забезпеченні завжди актуальна», — додає волонтерка.

У зоні ОСС нині багато добровільних медичних об’єднань, куди допомогу звозять зазвичай самі волонтери та медики. Леся Борсук-Янківська каже, що нині активно допомагають українці, котрі живуть за кордоном, а також іноземці, серед них етнічний німець, пан Дітер «Я пишаюся цим чоловіком. Він не має жодного стосунку до України, але сам орендує причеп і везе до нас медичне обладнання, яке в Німеччині зазвичай списують за нормативами. Але воно ще може декілька років пропрацювати і в нормальному стані. Він три роки поспіль постачає нам усе необхідне. До мене кілька разів привозив тонометри, глюкометри, візочки та милиці для госпіталів, інвалідні візочки, які я розсилала по лікарнях. Крім цього, він збирає і привозить допомогу дітям», — захоплено додає жінка.

На п’ятий рік війни у кожного волонтера настають сумні, важкі хвилини, коли хочеться відпочити і подумати про своє життя і майбутнє. Від емоційного вигоряння Леся рятується арт-терапією, кінезіологією. Вона любить малювати. Розписує футболки і цим заробляє не лише на життя, а й на потреби інших. Також жінку підтримують рідні, які змирилися, що половину їхнього помешкання завжди займають ящики з волонтерською допомогою.