П’єса закінчена...

Упродовж трьох днів (так і хочеться сказати, як колись, — у Жовтневому палаці) в Міжнародному центрі культури та мистецтв проходили вечори Микити Міхалкова. Публіка зібралася в переважній більшості — від тридцяти і старше. Напевно, багато хто ще пам’ятає популярні в радянський час кіноконцерти «Товариш кіно», що компенсували тоді дефіцит видовищ. Як пам’ятають і не менш популярні вже в часи перебудови творчі зустрічі з акторами, режисерами, письменниками, куди приходили за іншим: в надії, що здається сьогодні наївною, отримати відповіді про наболіле. Проте було б дивно — повернися час назад. Тому нинішні вечори являли собою щось третє. По суті, це початок рекламної кампанії із просування нового, ще незавершеного фільму Міхалкова — «Втомлені сонцем-2». Щоправда, звичайно за залучення глядачів платить зацікавлена сторона. У випадку з Микитою Сергійовичем — навпаки. Публіці довелося неабияк витратитися (квитки коштували в середньому близько двох тисяч гривень), щоб дізнатися про новий проект режисера. Що ж, дотепно. Не випадково Микита Міхалков раніше часто любив повторювати: половину життя ти працюєш на ім’я, потім ім’я працює на тебе. Справедливо.

Проте є тут одна заковика. Глядачі, які заплатили за «бренд», хоч і засвідчують тобі свою любов, але хочуть отримати своє. Ось і доводиться відповідати на запитання про перше кохання або розповідати байки про те, як деяка пані підшофе попросила виконати пісню про бджіл, тобто знаменитого «Шмеля». Загалом, вийшла отака зустріч у жанрі «ля-ля — тополя», як, щиро тішачись, охарактеризував її сам Міхалков. Якщо ви коли-небудь бували на концертах Задорнова, то зрозумієте, про що йдеться.

Хоча, звичайно, Міхалкова з Задорновим порівнювати — все-таки перебір. Микита Сергійович — розумний, талановитий, артистичний. Зі своїх публічних образів точно вибрав не поважного Паратова, не государя, який повчає безрозсудних чад своїх, і навіть не справедливого розвідника, які, як відомо, колишніми не бувають, а успішного Штольца з чарівністю милого Обломова. Частина публіки — в захваті...

Важче довелося тій частині залу, яка намагалася відшукати Міхалкова-режисера. Режисера «Свого серед чужих, чужого серед своїх» — несподіваного бешкетування в стилі вестерн. І це — на регламентованому матеріалі громадянської війни. Творця «Незакінченої п’єси для механічного піаніно» — інтелігентської рефлексії 80-х про те, що життя йде даремно і ти не можеш ні змінити, ні вплинути на нього. Мабуть, так точно і пронизливо вдалося сказати про втрачене покоління ще лише Роману Балаяну в його «Польотах уві сні та наяву». Режисера «Рідні», де жорстока сатира на радянську дійсність поєднується зі справді чаплінівскою інтонацією співчуття до людини, яку час та обставини намагаються з брили (чого вартий лише образ, створений Нонною Мордюковою) перетворити в безглузду істоту... Всі ці фільми — про, здавалося б, неможливість з потреби бути вільним: адже, інакше як? Інакше й не життя зовсім — і зробили Міхалкова по-справжньому культовим (хоч тоді й терміну такого не було) режисером. Режисера, якого так хотілося роздивитися в моложавому імпозантному чоловікові, який сидів на сцені.

— Чого ми власне чекали? — спересердя задала я сама собі та своїй колезі і супутниці Ларисі Івшиній риторичне запитання після зустрічі. — Немов не було «Сибірського цирульника», в якому Міхалков щиро і завзято взяв на себе роль оспівувача імперії?

— Коли на зустрічі Микита Міхалков згадував, який доброзичливий прийом влаштували в Києві його «Цирульнику» в 1999 році, було смішно. Я пам’ятаю іншу реакцію. Для людини, яка зняла «Незакінчену п’єсу...», «Цирульник» — фільм про царя зі світоглядом сільського поміщика, який будує свою владу на силі, а не патріотичному пориві підданих, — нісенітниця, зміщення в часі. «Незакінчена п’єса...» саме про наслідок правління «добрих царів-батечків». Фільми про втрачені покоління, про яких так талановито розповів Міхалков, чому зачіпали найзаповітніше в нас? Бо це — нинішній час. А ось батечко-то — не справжній. І хлопчик-царевич — не справжній. І цариця-імператриця... Все це викликало відчуття незручності. Чим більше режисер входив в образ государя-імператора, тим більше нагадував свого провідника («швидко-швидко, сама-сама»...) з «Вокзалу для двох». Тільки у «Вокзалі...» це був доречний гротеск, а в «Цирульнику» — непристойний сиропний кітч. Людина, яка екранізувала Чехова, яка любить Толстого і про яких говорять, що вони були не солодкими оспівувачами царів російських, сама стає такою. Співаком чи то тієї імперії, що звалилася, чи тієї, що народжується зараз. Але це все фантоми.

Як, до речі, і розмірковування про незбагненність російської душі. З одного боку, з щирим болем каже: заїдеш сьогодні в російське село — начебто вчора війна закінчилася, потрапиш у німецьке — начебто тут і не було війни. А з іншого — не без розчулення розповідає: «Не любить російська людина жити згідно із законом, особливо, який не нею написаний. Нудно їй». У мене виникає запитання: якщо російська культура велика, але вона не стала практикою людського життя, не проникла елементарно у відносини, в побут, а головне — у повагу до людини, залишившись лише надбудовою, то чому тут розчулюватися?

— Ти звернула увагу — один із глядачів запитав: «Ви завжди підкреслюєте, що за вашою спиною багатовікова імперія — спочатку російська, потім радянська... А самі ви як художник, без них... А що залежить особисто від людини?» На що Міхалков, відповів: «Коли за спиною багатовікова імперія і православ’я — більше нічого не треба».

Ну, тоді, звичайно, і сумніви геть, і рефлексії там усякі. Тоді й армія в Росії не просто армія, а — «спосіб життя». Тоді й президента російського — на царство. Тому що, по-перше, «Путін повернув гідність мені та моїй країні» (це — після пам’ятної промови російського президента в Мюнхені), а по-друге, «чотири роки для президента Росії — це ніщо». Мовляв, це в Америці кожні чотири роки тільки змінюється фотографія дружини на столі президента, але не може бути такого, що прийшов до влади Обама, назавтра Америка прокидається, а на вулиці зелені або червоні прапори. У нас це реально — резюмує Міхалков. Тоді, до речі, якщо продовжувати цей логічний ряд, зрозуміло чому для того, щоб розповісти про Велику Вітчизняну війну у «Втомлених сонцем-2», він «оживлює» своїх персонажів із «Втомлених сонцем», роздавлених сталінським молохом. Виходить, мовляв, ну так, були репресії (або тепер це вже потрібно називати «перегибами»?), але не все так вже й жахливо, і менеджментно у результаті (адже перемогли!) виявився ефективним і, взагалі — нам немає чого соромитися в нашій історії, як пам’ятається, заявив такий любимий ним Путін. Тоді, звичайно, свобода — це вседозволеність (пригадай, цих мерзенних терористів-інородців у «Цирульнику), тоді Росії без жорсткої руки не обійтися, а вже без монархії (в який би сучасний одяг її не одягли) та православ’я...

— Але поїзд пішов. Хіба можна це сьогодні повторити, не будучи карикатурним? Скільки би Путін не читав Ільїна, а Медведєв — Столипіна, — як говорить Міхалков, — за його порадою... Шкода, що блискуче освічений Микита Сергійович не порадить їм почитати Чаадаєва — друга Пушкіна, що виявився справжнім провидцем, і першим з політичних мотивів оголошеним у Росії божевільним. Його ідеї там досить крамольні. Таким самим крамольним бачиться прагнення України сформувати абсолютно інше ставлення до особистості, до свободи, до приватної ініціативи, до власності, не оглядаючись на пана та царя. Це нормальна європейська традиція. Так, вона в нас важко пробивається...

— Так-так. Ти реакцію частини публіки пам’ятаєш на цілком адекватне запитання із залу: який дурень порадив вашому президенту написати такого листа Ющенку з відмовою взяти участь у днях пам’яті жертв Голодомору? Відповідь Міхалкова була непереконливою, однак цілком передбачуваною, в дусі офіційного російського трактування: так — голод, так — катастрофа, але... Він у черговий раз заходився нас переконувати, що постраждали не тільки ми, наче ми коли-небудь це заперечували. То чому, доки Україна не заговорила вголос про Голодомор, Росія взагалі вважала за краще мовчати про свої жертви? Так от, якщо його відповідь, повторюю, була передбачуваною, то дикий регіт частини глядачів виявився для мене хвилюючою несподіванкою. Знаєш, я начебто на власні очі побачила тих, хто пише на деяких російських інтернет-форумах: «мало вас хохломор знищив». І це були не якісь чорносотенці, що там виряджалися, а звичайні люди, мої співгромадяни. Ну, перебільшую, напевно. Але щось таке всередині ворухнулося.

— На цій зустрічі немов зійшлися два покоління: ті, хто знав і любить колишнього Міхалкова, і ті, хто якщо й бачив його ранні фільми, то їх не відчуває. Змінилися країни, контексти, історичні стилі. Коли частина залу билася в абсолютно непристойних конвульсіях, вона, як мені здалося, створювала небажаний для цього тонкого добродія фон. Але він ішов на повідку, кокетував та жартував, щоб не відповідати серйозно на «незручні» запитання, що свідчать про присутність у залі людей, які в своєму шуканні є спадкоємцями певної традиції — для них відчуття несвободи катастрофічне, як для персонажів, скажімо, міхалковскої «Урги» або тих самих «П’яти вечорів». Однак парадокс у тому, що ця регочуча публіка, її реакція, образлива для Міхалкова, були певною мірою продуктом... його власної творчості останніх років. Не випадково в одній із записок прозвучало: чому з вашої творчості пішла енергія? Що трапилося? А трапилося, мені здається, те, що поставив він на «дохлого» коня... І тут кращим опонентом Міхалкову може бути тільки сам Міхалков.

Цінність цієї зустрічі в тому (і за це ми маємо подякувати гостеві), що Микита Міхалков спрацював як певний індикатор середовища. Адже це не просто окремо взятий концертний зал в один із вечорів. Це певний зріз. Було б важливо зрозуміти аудиторію з погляду соціології. Чому, скажімо, одні сміються над тим, від чого іншим боляче? Який «діапазон» нашого усвідомлення себе як громадян України, розуміння — хто ми є?

— Як тут не пригадати знову Міхалкова, який часто приводить думку Грибоєдова: «Коливання розумів ні в чому не твердих». І як тут не погодитися, що це коливання розумів може привести до чого завгодно. Але це вже — наші проблеми. І Микита Сергійович тут точно не допоможе...

ДО РЕЧI

Ігумен виставив у церкві в Стрельнi ікону з зображенням Сталіна

Ігумен Євстафій (Жаков), який виставив у церкві ікону з зображенням Йосипа Сталіна, попросив «під тиском громадськості» звільнити його з посади, повідомляють grani.ru з посиланням на «Комерсант». Напередодні стало відомо, що Петербурзька та Ладозька єпархія не благословлять ікону з зображенням Сталіна, яка виставлена у храмі Святої княгині Ольги у Стрельні. «Той факт, що настоятель дозволив такій іконі з’явитися у храмі, можна назвати самочинним. Це нова ікона, і вона мала отримати благословення. Єпархія такого благословення не давала і не дасть», — повідомили у єпархіальному управлінні.

На іконі зображені свята Матрона та Йосип Сталін, який, згідно з легендою, спілкувався з нею під час Великої Вітчизняної війни. «Це неправомочне зображення, оскільки розмова святої Матрони і Сталіна — це всього лише легенда, яка не відповідає реальному стану речей. У православ’ї прийнято зображувати не лише святих на іконі, але й бісів, однак поява такої ікони збентежила прихожан і представників єпархії», — розповів співрозмовник агентства.

Наразі в єпархії вирішується питання про те, чи буде ікона вилучена з храму і які санкції будуть передбачені щодо настоятеля. Сам ігумен Євстафій для коментарів був недоступний. Раніше він заявляв, що Йосипа Сталіна він шанує, як свого батька. «Почуття, що Сталін — батько народів, що він частково і мій високий батько, не покидало мене все життя, — розповів отець Євстафій. — Будь-які закиди Сталіну і смішні, й огидні. Я не хочу слухати цих пуделів демократії, які гавкають на мертвого лева, я слухаю моє серце. Я поминаю Йосипа Віссаріоновича на всіх службах, де це доречно, особливо в ті дні, коли він умирав, у день його народження, в ті дні, коли він святкував спільну Перемогу нашого народу».