«Просили мама і тато»

Моя бабуся була модницею, бо коли вона виходила заміж у голодному повоєнному 1947 році, то мала на голові розкішний восковий віночок і мереживну сукню з конопель. Її єдине весільне фото прикрашало стіну у великій хаті, а віночок був схований в образі іконі Святої Божої Матері, що висіла над постіллю. Тоді, малою, я не надавала тому значення, бо таких образів із восковими вінками було чи в не в кожній хаті. Ховали їх під скло не тільки для краси, а передусім, щоб зберегти для нас... Це я зрозуміла нещодавно, коли потрапила на виставку подільських весільних строїв, головних уборів та історичних світлин, що розгорнулася у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. М. Коцюбинського. Її організувала співробітниця Центру історії Вінниці, магістранка історичного факультету Марія КУРЯЧА. Вона вже кілька років займається відтворенням весільних воскових вінків, які, як виявилося, поєднують нас із старою Європою і є свідченням того, що українки переймали загальноєвропейські модні тренди.

«В Україні весільні віночки спершу сплітали з живих квітів, де кожна квітка чи зілля мали своє значення. На Поділлі весільний віночок плели з барвінку, який символізував нев’янучу молодість, вічне життя (хоча сама до цього я ставлюся з сумнівом). Одягали його наречена і наречений. Але в кінці ХІХ — на початку ХХ століть до українок із Західної Європи прийшла мода на воскові вінки, які так припали до серця дівчатам, що досить тривалий час були чи не найбажанішою прикрасою на весіллі, — розповідає Марія. — З історії відомо, що вперше прикрасу, тіару з флердоранжем, яка схожа на наш восковий вінок, вдягла королева Великобританії Вікторія ще у 1840 році. Згодом загальноєвропейські модні тенденції докотилися і до нас. Причому слідували їм не лише дворяни, чи міщани, а й заможні верстви населення. Це простежується в появі нових елементів строю та способах крою. Цікавим є те, що в деяких населених пунктах збереглися більш давні форми весільних вінків, які одягали горизонтально і називали  «коронами».

УСІ ТАКІ РІЗНІ, АЛЕ ОДНАКОВО ВИШУКАНІ

Такі «корони» Марії пощастило знайти у найбільш віддалених від обласного центру селах. Одна з них наразі зберігається в краєзнавчому музеї села Бондурівка Чечельницького району. Подарувала її закладу місцева жителька. Очевидно, «корона» належала родичці. Загалом весільні віночки на Східному Поділлі відрізнялися один від одного локальними особливостями. Виготовляли їх із різних матеріалів, вони мали різні форми, елементи, але об’єднує їх одна ознака — вишуканість і філігранність. Окрім самого обручеподібного вінка голову нареченої прикрашали комплексом складних прикрас та зачіски. Як елемент для доповнення вінка на голову надягали «квітку» чи «букетики». Часто з боків вінка вздовж грудей звисають «берізки» чи «батіжки». Вінки робили дво-, три-, а навіть і чотириярусні — чим вищий, тим багатший.

«Вінки могли бути скромними, невеликими за розміром, побудовані на одній основі, з небагатьма елементами, проте вирізнятися особливою вишуканістю, простотою форм, естетикою елементів та кольорової гами, — продовжує Марія. — Особливо наші бабусі любили, щоб вінок містив багато восковиць — це такі ніби «крапельки» на нитках чи дротиках. Робили прикраси переважно місцеві майстрині, які були в кожному селі чи містечку. Для роботи вони мали спеціальні інструменти — металеві форми для вибивання листочків, пелюсток чи квітів, щось на кшталт сучасних степлерів, які дозволяють вибивати квіточки однакової форми. Також варто сказати, що назва «восковий» не завжди коректна, бо в переважній більшості вінки робили зі стеарину та парафіну, хоча вони належать до восків».

КРИХКІ, АЛЕ ЗБЕРЕЖЕНІ

До вінка чіпляли стрічки, а вже у 40-х роках ХХ ст. широкого вжитку набув «вельон», який шили з прямокутного шматка білої прозорої тканини, іноді його заміняли тюлем. «Вельон» одягали з восковим вінком, використовували як самостійний головний убір та поєднували з традиційними місцевими зачісками.

Після весілля віночки разом зі шлюбними букетами молодої й молодого клали в образ на чільному місці й зберігали як святиню (так, як і моя бабуся. — Авт.). Саме тому до нас дійшли ці зразки в дуже гарному стані, незважаючи на досить крихкий матеріал, — продовжує Марія. — Але вже в кінці ХХ століття воскові вінки практично перестали застосовуватися. Весільний одяг уже не мав у собі етнічних компонентів, одним з яких був вінок. Зараз виготовлення воскових вінків по селах майже зникло, бо немає на це потреби і попиту. Але є ще майстрині, які готові поділитися секретами створення воскових прикрас. І наше завдання відтворити їх, хоча б у вигляді реплік».

СПЛЕСТИ ЄДИНИЙ ВІННИЦЬКИЙ ВІНОК

Власне, в експозиції «Просили мама, просили тато — і ми вас просимо... на виставку!» представлено 19 традиційних головних уборів, які раніше одягали наречені, коли виходили заміж. Старовинних вінків у колекції Марії два, два музейних, решта — реконструйовані Марією. Серед них є суботні, кольорові вінки та весільні білі. Над деякими з них вона працювала більше місяця, а є й такий, який виготовила за ніч.

«Два стародавні віночки я купила за свою стипендію ще на третьому курсі. Більше можливості тоді купувати не було, та й знайти такі речі ставало дедалі складніше, — визнає Марія Куряча і по секрету додає, що етнографічна спадщина, на превеликий жаль, у своїй більшості належить «чорним скупникам», які свого часу поїздили по селах і практично за безцінь зібрали коштовні нині речі. — У цій темі я з 2016 року. Спершу це були просто строї. Потім усю увагу забрали весільні строї, а тепер — вінки. За останній час я відтворила 15 весільних вінків. Відтворення одного займає десь до місяця, якщо складніша схема — то півтора. Зараз у мене є вінок, який я ніяк не можу скласти, — недописана картина, як у художника. Відтворюю за фото з колекції кафедри історії та культури України університету або знаходжу в інтернеті. Спершу змальовую кожну квіточку і листочок, а потім роблю схему. Це на перший погляд здається важко, але якщо цим займатися, то робота — в насолоду. Прагну зібрати можливі зразки, відтворити їх та описати» .

Оглянути експозицію, де, окрім віночків, представлені українські святкові строї з Вінниччини та один екземпляр із Полтавщини, можна швидко — хвилин за двадцять. Але подив від різноманітності підходів до виготовлення прикрас, одягу в межах одного регіону зберігається надовго. Підсилюють його старі весільні фотографії з колекції кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету ім. Коцюбинського. І вже навіть покинувши залу, перед очима залишаються ці величаві білосніжні прикраси часів королеви Вікторії, у які були одягнуті наші модниці — бабусі.