Випробування спільним щастям

Шалені мільярди, отримані за продаж «Криворіжсталі», повинні працювати на українську економіку, а не на політичні амбіції української влади. «Дурні» гроші, які нібито падають з неба, — річ насправді дуже небезпечна. Якщо ви раптом виграли в лотерею мільйон доларів, не поспішайте радіти. Спочатку подумайте: чи здатні вони зробити вас щасливим, а ваше життя — цікавим, заможним та насиченим приємними подіями?

Більшість «лотерейних» мільйонерів закінчують погано: спочатку вiд них вiдвертаються друзі (мовляв, а чому цей щасливчик, який задурно отримав такі гроші, не віддав половину нам?), потім вони починають спиватись (якщо раніше доводилось збирати копійки на горілку, то тепер — хоч ванни горілчані приймай!), йдуть з роботи (якісь там 300— 800 гривень на місяць — просто сміх у порівнянні з виграним мільйоном)... У результаті за короткий час люди втрачають внутрішній духовний стрижень, опускаються, переходять якусь межу, за якою — темрява, а часто й небуття.

Лише одиниці можуть не втратити голову од «дурних» грошей і, не забуваючи про себе спрямувати їх на загальне добро чи віддати на будівництво церкви, або на ремонт якогось там музею чи школи, чи розпочати видання суспільно-політичної газети, або, перетворивши на інвестиції, вкласти несподіваний «скарб» у який-небудь цікавий бізнес.

Тож вигідний продаж «Криворіжсталі» — це не лише причина для шаленої радості, але й привід замислитись, як ті гроші витратити на корисну справу, а не проїсти по дорозі. І не дати політичним «стрілочникам» закотити вагон з портретами чи американських президентів, чи українських поетів на запасну колiю поблизу передвиборного штабу своєї партії.

Отже, «Криворіжсталь» належить тепер німецькому концерну з засновниками індусами, але британськими підданими. Наближається день розплати. Розплати — не в пафосному сенсі, а в бухгалтерсько-банальному. Судячи з усього, ця процедура буде схожою на фінал якого-небудь індійського фільму.

Розбагатілий на залізі мультимільярдер Лакшмі Міталл, крутіший за якого лише Білл Гейтс та Уорен Бафет, урочисто в’їжджає в стольний град Київ верхи на верблюді (десь iз боку траси Харків — Київ), а за ним цілий — верблюжий караван з торбами грошових знаків! Верблюдів багато, це як у дитинстві: мама змушувала мене перераховувати цих двогорбих і одногорбих монстрів, що, до того ж, плюються, аби скоріше засинав, і я збивався з ліку десь на тридцятому.

Чи ні, хай це краще буде не верблюжий караван, а вантажний потяг!

Отже, рахуємо. «Криворіжсталь» віддана за 4,8 млрд. доларів, або 24,2 млрд. гривень. Стодоларова купюра важить 950 мг. Це значить, що пачка зi 100 купюр буде практично важити 100 г — як шоколадка, а коштувати — 10 тисяч доларів. Мільйон же, як відомо усім, хто в 90-х займався бізнесом, важить 10 кг — цілком уміщається в спортивній сумці або двох портфелях. Мільярд, відповідно, важить 10 тонн, а 4,8 млрд. доларів потягне 48 тонн чистого вантажу. Тобто для такого «подарунка» знадобиться як мінімум «столипінський» вантажний вагон (який, нагадаємо, розрахований на 64 тонни).

Однак усе було б так просто, якби не необхідність розраховуватися в нацвалюті.

Перерахуємо. Стогривнева купюра важить 850 мг. Пачка зi 100 купюр — 90 г. Мільйон — 9 кг, мільярд — 9 тонн, 24,2 млрд. — 218 т. Усю цю суму можна «упакувати» у чотири «столипінські» вагони. Звичайно, хтось скаже: мовляв, а чому саме «тара совками» — купюрами по 100 гривень — адже якщо взяти по 200, з Лесею Українкою, то потяг буде в два рази коротший? Та, як нам пояснили знаючі люди, практично весь наклад 200-гривневих банкнот з Лесею було роздано ще під час президентської кампанії масовці Януковича. Та й 100-гривневих явно не вистачить, а нові за 36 днів, відпущених для розрахунку з Україною, не встигнуть додрукувати. Тому якщо частина купюр буде по 50, 20 і 10 гривень, то потяг може вийти вагонів у 8—10.

Отже, на вокзалі Київ-Пасажирський потяг, обклеєний рекламою «Mіttal Steel», зустрічає цілий привокзальний майдан: депутати, міністри, губернатори, безробітна Юлія Тимошенко, співробітник фонду Петра Порошенка —Петро Порошенко. Хвилин за сорок після прибуття поїзда і колективного чекання підкочує і головний тостуючий — Віктор Андрійович Ющенко-Криворіжсталін. Стає не зовсім зрозуміло , хто серед присутніх Месія.

І тут починається головна частина «банкету»!

Одна моя подруга — фурія української політології — нещодавно висловилася на кшталт, що, мовляв, разом із приватизацією індусами «Криворіжсталі» Віктор Ющенко здобув велику перемогу насамперед над олігархічною системою влади, заснованої на зрощуванні бізнесу та політики. А ще ця приватизація принесе Києву, якщо їй вірити, моральне і навіть геополітичне лідерство на всьому пострадянському просторі, який з 24 жовтня (дня аукціону) перестає бути «москвоцентричним»… Я їй пообіцяв банку меду.

Отже, на зустрічі «махараджі» з «баблом» озвучуються тези моєї подруги про києвоцентризм, про смерть олігархії, про прозорість влади — у літературній обробці, звісна річ, Ірини Геращенко. Спеціально запрошені співробітники Інституту археології НАНУ розкажуть йому, новому індійському панові, про індоєвропейські корені українців і про арійську основу трипільської культури.

Після закінчення шоу потяг відбуває. Отут і розпочинається найцікавіше: боротьба за стрілки! У сенсі, кому першому вдасться проштовхнутися до пульта керування залізничними роз’їздами і направити ешелон у «правильному» напрямку. Ну, наприклад, на рейки, що ведуть у бік штабу «Нашої України».

Адже «Криворіжсталь» — це поки що єдиний iз вагомих аргументів Віктора Ющенка і «Нашої України» на майбутніх парламентських виборах. Не в плані пропаганди, а як цілком конкретний соціальний «подарунок» виборцям — майже за російською технологією із Стабілізаційним фондом, прихованою на 2008 рік (це коли для обрання спадкоємця Путіна народ завалять усякими приємними несподіванками). Плюс вагончик з купюрами — чисто на передвиборні витрати. Плюс iз піввагона доведеться по дорозі звантажити попереднім власникам заводу — Пінчуку з Ахметовим.

До речі, між Україною та Індією давно існує якийсь невидимий зв’язок — якраз у галузі чорної металургії.

Дія роману Олеся Гончара «Собор» відбувається у вигаданій авторською свідомістю Зачіплянці, в якій присутні стародавній козацький собор з Новомосковська та металургійний комбінат, в якому одразу можна впізнати «Криворіжсталь». Туди з далекої Індії повертається один iз персонажів роману Іван Баглай — старший брат головного героя Миколи. В Індії ж він, «просунутий» металург, щедро ділився професійним досвідом з індійськими «товаришами» — працював на бхілайському металургійному комбінаті, збудованому Радянським Союзом наприкінці 50-х.

Так і хочеться зробити припущення: і серед тих індійських робітників неодмінно був і батько нового власника «Криворіжсталі» Лакшмі Міталла Мохан! Але ні, не було його там, і не могло бути. Бо якраз побудова цього самого металургійного комбінату ледь не спричинила до банкрутства очолюваний Моханом концерн «Ispat». А розпочинався цей бізнес приблизно так, як і в більшості сучасних українських бомжів — зі збирання брухту.

Невідомо, чи не наказував батько своєму сину поквитатись з «рускімі», через яких ледь не гекнувся його бізнес, але 57 тисяч працівників «Криворіжсталі» невдовзі зможуть на власній шкірі відчути, що то таке — індійський менеджмент. І взагалі, яка доля очікує сам комбінат? Адже для України — це стратегічне підприємство, а в бізнесі транснаціональних корпорацій просто одна з «фішок», яку без особливих сентиментів можна «розміняти» (збанкрутити підприємство, вивести активи та ін.).

Так, приватний власник ресторану або книжкової крамниці — це завжди значно ефективніший менеджер, ніж держава. Те саме правильно й для дрібного та середнього виробництва. Але от наскільки це правильно для мегакомбінатів на зразок «Криворіжсталі» —це велике питання.

Пам’ятається, десь так на початку вісімдесятих радянські люди, що вщент одуріли від різноманітних «Танцюристів диско», мріяли жити як в Індії. Точніше, як в індійських фільмах. Хоча ці барвисті мелодрами, слід зауважити, знімають у розрахунку на специфічне світосприйняття нижчих каст і варн індійського суспільства. Ми, носії української, білоруської, грецької, вірменської, польської, німецької, російської та інших індоєвропейських культур, глузуємо з усього цього наїву, а індуси, спадкоємці значно древнішої культури, — плачуть! Мало того, ще готові за цей лубок викладати свої убогі рупії! Недарма ж за кількістю кінодурману і касових зборів «Болівуд» не поступається Голівуду.

А в індійських фільмах завжди присутні: шалене багатство, яке береться нізвідки, обман, зрадництво, жорстока помста, тверда «вертикаль влади» і патріархальна модель соціальності, ставлення до представників нижчих каст як до людей іншого сорту (це з приводу трудового колективу «Криворіжсталі»). Тепер українцям доведеться познайомитися на практиці якщо не із самими персонажами цих фільмів, зовні дуже схожими на циганiв, то з людьми, вихованими усередині цієї культури. Себто незабаром вся Україна, а особливо місто Кривий Ріг, довідається, що значить жити, як в індійському кіно.

Тож українській владі необхідно насамперед уникнути як мінімум двох помилок російських колег: не спонсорувати чужу економіку (наприклад американську чи європейську) та позбавитись спокуси «купити» український електорат, схиляючи його — в обмін на пенсії, зарплати бюджетникам та соціальні виплати — проголосувати на парламентських виборах за проющенківський «Народний союз «Наша Україна». І не «лікувати» підупалий рейтинг українського Президента «криворіжсталівськими» грішми.

Звісна річ, ці мільярди, які іноземні транснаціональні корпорації викладають за те, що будувалося десятиліттями непомірними зусиллями радянських народів та усією потужністю радянської індустрії, негоже називати «дурними». «Дурні» вони для української влади, а не для України.

Випробування спільним горем, спільними проблемами та загрозами — це Україна вже проходила. І, як правило, з успіхом. Тепер перед українським народом, а головним чином — перед українською політичною елітою випробування нового, ще досі небаченого типу: випробування спільним «скарбом». Чи вистачить спільної мудрості?