«По суті, в Києві при владі – забудовники»

Перший столичний голова Леонід Косаківський — про нинішні проблеми міста

1994 року на перших за історію міста прямих загальноміських виборах головою Київради обрали Леоніда Косаківського. Тоді грошей у державі було обмаль, проте ентузіазму, щоб творити нові зміни, не бракувало. Вистачало проблем і в Києві, але поступ був: відкривалися нові дитсадки (чергу до них було ліквідовано) та школи (можливо, комусь це здасться дрібницею, але молоді батьки — точно іншої думки), будувалися нові станції метро, маршрути трамваїв і тролейбусів, щомісяця ордери на нові квартири отримували понад 1000 сімей. А от два будинки в історичному центрі — на вулиці Пилипа Орлика, 1/15 (особняк Ковалевського) та на Шовковичній, 17 (знаменитий Шоколадний будиночок) — столична влада не дозволила перетворити на офіційні резиденції, не задовольнила вимоги щодо забезпечення житлом адмінеліти і взагалі щодо передачі низки споруд із комунальної в державну власність, через що міністр Кабінету Міністрів Валерій Пустовойтенко поскаржився президентові на «некерованість» Леоніда Косаківського.

Леонід Григорович до 1995 року також очолював столичний міськвиконком, а в 1995 — 1996 роках був головою міської держадміністрації. Трохи більше 20 років тому, в червні 1997-го, він як обраний громадою голова Київради отримав статус столичного міського голови — став першим за часи незалежності київським міським головою. Цю посаду Леонід Косаківський обіймав з 1997 по 1998 рік. У Леоніда Григоровича виник конфлікт із президентом країни Леонідом Кучмою, зміну столичної влади він називає «переворотом на Хрещатику», оскільки вона відбулась незаконно, силовими методами, з ігноруванням рішень судів і протестів Ради Європи. Із 1998-го по 2002-й рік Леонід Косаківський був народним депутатом, після від влади відійшов. 

Сьогодні перший мер столиці займається громадською діяльністю, політичним консультуванням і досліджує історію Києва. Звісно, він цікавиться тим, як розвивається місто, й ділиться своїми думками та пропозиціями щодо цього. За 20 років життя змінилося неймовірно, але деякі проблеми, здається, залишатимуться завжди — це й інфраструктура, й забудови, й збереження пам’яток. Із Леонідом Косаківським ми обговорили ситуацію з «хрущівками», згадали, з чого починалися проблеми Сінного ринку, поміркували, чому «кульгають» столичні генплани, навіщо розвивати трамвай і як приваблювати туристів.

«ПЛАНИ ВЛАДИ ЩОДО «ХРУЩІВОК» — ПОКИ ЛИШЕ НАМІРИ»

— Однією з топ-тем для киян незабаром стануть плани влади вивести з експлуатації понад 2,8 мільйона квадратних метрів житла, це тисячі квартир. Леоніде Григоровичу, ви в червні 1994 року підписали розпорядження про заходи з реконструкції так званих «хрущівок», але ваші наступники цю програму не втілили. Які наслідки цього маємо сьогодні? Як вирішувати проблему з «хрущівками» тепер?

— Було не тільки згадане вами розпорядження 1994 року про початок цієї програми. 23 квітня 1996 року ми також затвердили перелік 1182 будинків, які на той момент потребували реконструкції. Схвалили положення про організацію робіт і залучення інвесторів.

Але невдовзі після цього сталися відомі події, в результаті яких міська влада була примусово змінена, й усе заплановане не здійснили.

Зараз маємо четвертого міського голову, восьмого керівника міськдержадміністрації, а віз і нині там. Іноді ми чули обіцянки взятися за вирішення цієї проблеми, але далі справа не йшла. Час згаяно. Момент, коли обставини були більш-менш сприятливі для цього, не використано.

Я читав про плани нинішньої столичної влади щодо «хрущівок». Але поки це лише наміри. Як можна зрозуміти з повідомлень ЗМІ, стартовим майданчиком може стати мікрорайон на Лісовому масиві, а першими кандидатами на відселення в новий будинок, що мають звести поруч, розглядаються мешканці будинку по Мілютенка, 23А, який потім знесуть, на його місці побудують інший тощо. Так буде запущена «хвиля». На цей пілотний варіант передбачають п’ять років. Конкретних строків, коли він може бути запущений, не названо. А всього на заміну застарілого житла треба побудувати не менш як 7,8 мільйона квадратних метрів нового. Це забере роки й роки, якщо, звісно, все буде йти нормально.

На цьому шляху зустрінеться чимало перепон. Теперішні наміри впираються, як і раніше, у брак фінансів і проблему з відселенням людей.

У деяких країнах на це виділялися серйозні бюджетні кошти. У нас для цього грошей немає, а інвестор на таке не піде, бо це доволі витратна справа, невигідна з погляду окупності. І ринок нерухомості поки не ожив. Мешканці будинків у свою чергу бояться, що їх відірвуть від місця проживання.

— Які ще існують варіанти вирішення проблеми з «хрущівками»? Адже житловий фонд справді застаріває.

— Київська влада чомусь орієнтується на найбільш вартісний із варіантів реконструкції «хрущівок»— знесення. Тоді як існують приклади вдалої реновації старих будинків без відселення людей — у Німеччині, Естонії, Чехії тощо. Це значно дешевше.

Питання «хрущівок» взагалі необхідно розглядати в контексті катастрофічно швидко старіючого житлового фонду в Україні. Справді, в багатьох будинків невблаганно закінчується строк експлуатації. До того ж наш житлофонд старіє куди швидше через несвоєчасні ремонти або, найчастіше, відсутність таких, свавільне перепланування квартир чи просто погане утримання. У нас зараз 60 тисяч аварійних і ветхих будинків. Ще є десь 26 тисяч будинків перших серій масової забудови, яким понад 50 років.

За даними Мінрегіонбуду — з урахуванням заміни старого житла на якісне і з огляду на європейські тенденції за кількістю квадратних метрів на людину, — потрібно побудувати мінімум один мільярд квадратних метрів житла. У містах же торік введено в експлуатацію 6,5   мільйона квадратних метрів. Інакше кажучи, з такими темпами на це знадобиться понад 160 років.

У населення немає для цього коштів. У столиці, приміром, не продано більш ніж половину введених в експлуатацію квартир. Не під силу людям самостійно витягнути й ремонти будинків.

Отже, ясно, що швидкість виходу з ладу існуючих будинків новим будівництвом не перекриєш. Може реально початися «будинкопад».

Потрібна продумана й добре прорахована загальнодержавна програма реновації житла, максимального подовження «життя» існуючих будинків, будівництва нових квартир, зокрема соціальних, у достатніх обсягах для заміщення старого житлового фонду.

Інакше в багатьох українців просто стане питання даху над головою.

«МІСЬКИЙ ГОЛОВА МОЖЕ ПОСТАВИТИ НА МІСЦЕ БУДЬ-ЯКОГО ЗАБУДОВНИКА»

— Сьогодні в Києві є десятки точок, де відбуваються будівництва, законність яких сумнівна. Одна з найобговорюваніших тем — ситуація з Сінним ринком. Що стало причиною безладу в будівельній сфері?

— У Києві проблеми почались 1996 року, коли розпочався так званий дерибан, землю рвали буквально на шматки, а владу в місті, по суті, захопила, як її охрестили в пресі, «архітектурно-будівельна мафія». Великий бізнес і забудовники «замовляли музику», диктували правила гри заради отримання ними надприбутків. Фактично саме вони визначали архітектурно-будівельну політику в столиці, тобто й стали реальною владою. У Києві останні 20 років будувалося переважно комерційне житло, торговельно-розважальні й офісні центри.

Хаотична, варварська забудова стала для Києва справжнім лихом, вона набуває характеру архітектурно-будівельного вандалізму. Стрімко спотворюється історичне обличчя міста. Будівельні конфлікти вибухають із завидною регулярністю в різних куточках столиці.

Широкого резонансу зараз набуло протистояння громадськості й забудовника на території колишнього Сінного ринку. Згадаймо, як усе починалося. Люди мають не забувати «героїв», що стояли у витоків цієї сумної історії.

27 ТРАВНЯ 1995 РОКУ. ЛЕОНІД КОСАКІВСЬКИЙ ВИСТУПАЄ НА ЦЕРЕМОНІЇ ПОВЕРНЕННЯ КИЄВУ СТАРОДАВНЬОГО ГЕРБА ІЗ ЗОБРАЖЕННЯМ АРХІСТРАТИГА МИХАЇЛА / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

 

2004 року Київрада ухвалила рішення про передачу земельної ділянки, на якій розміщувався ринок, двом приватним компаніям для будівництва торгово-офісно-житлового центру зі знесенням існуючих будівель. Але чи була тоді необхідність у руйнуванні ринку? Ніякої. Можна було обійтися ремонтом.

Злякавшись протестів, Київрада у лютому 2005-го змінила своє рішення, прибравши слова «зі знесенням». Доручила внести зміни до договору оренди. Цього не зробили. Далі, 2005 ж року, ринок таки зносять. Це відбулося вже за президентства Ющенка, який, попри звернення до нього, пальцем не поворухнув, щоб зупинити цю вакханалію й привести до тями Омельченка (голова міськдержадміністрації, а потім міський голова Києва у 1996 — 2006 роках. — Ред.) та його адміністрацію. Що відбувається зараз, усім відомо.

Сьогодні бачимо такий собі «футбол» між київською владою та центральною. Віце-прем’єр каже, що це — питання столичної влади. Міська ж влада постійно апелює до міністерства і Державної архітектурно-будівельної інспекції. Іван киває на Петра, а Петро — на Івана.

Протестувальники вже сподіваються хоча б домогтися зниження поверховості забудови до 27 метрів. Але поки марно. Не менш скандальний, ніж сама забудова, меморандум, підписаний днями столичним головою та замовником будівництва, не зняв соціальну напруженість, а лише її посилив, спричинив шквал обурення громадськості в соціальних мережах. Вже анонсовані протестні акції проти нього. Проголошена владою перемога виглядає пірровою, і проблема з цією забудовою, як бачимо, залишається.

— Також постійно виникають скандали навколо об’єктів у буферних зонах Софії Київської та Києво-Печерської лаври. У чому тут ключова проблема? 

— Тут узагалі дивна ситуація. Парадокс: ЮНЕСКО захищає від нас наші святині. У цій організації просять українську владу зменшити висоту невідповідних і дисонуючих будівель поблизу Лаври й Софії Київської до рівня сусідніх історичних будівель, змінити проекти споруджуваних будинків і знизити їхню поверховість до рівня ландшафту.

Але реальних змін поки немає. Та й хіба кияни на власні очі не спостерігають усі ці «свічки», яких понатикано скрізь у центрі так, що Лавру й Софію іноді не видно на їхньому тлі.

Тут є питання до нинішньої міської влади. Час, коли можна було в усьому звинувачувати попередників, давно минув.

Знаю за власним досвідом, що міський голова, за бажання, може поставити на місце будь-якого забудовника, який зарвався. Але для цього потрібні воля і характер.

ЧОМУ ТРЕБА РОЗВИВАТИ КИЇВСЬКУ АГЛОМЕРАЦІЮ

— Ще три роки тому в інтерв’ю «Обозревателю» ви висловлювали занепокоєння у зв’язку з ситуацією із затвердженням Генерального плану розвитку міста. З того часу питання фактично не посунулося, досі основний «претендент» — так званий проект Черновецького — Попова, який має багато суперечливих моментів. Яким може бути рішення проблеми?

— А що зміниться від того, що затвердять новий Генеральний план?

— Певно, це має стати поштовхом до розвитку інфраструктури, розумного планування міста.

— Підтримую. Поставив таке запитання, бо проблема не в новому плані. Всі повоєнні Генплани — а збираються ухвалити п’ятий — швидко виходили за рамки розрахункових показників, передусім щодо кількості населення, що призводило до перекосів у розвитку міста.

Але головна проблема впродовж останніх 15 років — порочна практика застосування Генплану 2002 року з волюнтаристським підходом до забудови Києва.

Ба більше, зараз всупереч йому незаконно приймаються детальні плани територій, зліплені в інтересах забудовників, і нерідко — за їхні ж гроші. Формується явочним порядком нова містобудівна реальність, яка, до того ж, не корелюється з проектом нового Генплану. Розумом не збагнути, що відбувається.

Тим часом зрозуміло, що новий Генплан не вирішить чинних проблем, а лише загострить їх. Тому він викликає цілком вмотивовану тривогу фахівців і громадськості й чимало застережень.

Фактично пропонується збудувати «другий Київ» в існуючих межах міста. Це продовження наступу на життєвий простір містян. А інфраструктура і так дихає на ладан, що загрожує її колапсом.

Та й Київ не гумовий. Кількість населення в місті — 2,9 мільйона, щодня до Києва приїздить на роботу, за різними даними, від 150 до 500 тисяч людей, це так звана маятникова міграція. Реальна кількість людей тут — десь 3,5 мільйона. Згідно з прогнозом, до 2025 року вона може збільшитися до 4,5 мільйона.

А в Стратегії розвитку міста Києва до 2025 року визначається як орієнтир «стримування територіального розростання міста шляхом планування забудови з високою щільністю», тобто перетворення його на кам’яні джунглі.

Проте основна хиба розробників нового Генерального плану Києва в тому, що вони не зважили на світовий тренд координаційного управління столичних мегаполісів із прилеглими територіями.

— Чому важливо взяти до уваги цю тенденцію?

— Київ має розвиватися в рамках фактично існуючої агломерації гармонійно, принаймні з Київською областю. Ми таке пропонували ще 1994 року.

Необхідно ухвалити закон про Київську агломерацію (Великий Київ), як, приміром, у Франції про Великий Париж.

Не може бути так, що Київ та область живуть по окремих, не скоординованих планах, формують своє майбутнє автономно, коли так усе між ними переплетене.

А ще додайте області, які також географічно, економічно, демографічно тяжіють до Києва, — це Житомирська, Чернігівська, Черкаська.

Не чіпаючи адміністративні кордони, співробітництво повинно відбуватися на договірній основі шляхом реалізації спільних програм на території агломерації. Ідея в тому, щоб люди отримали все, що їм треба: роботу, соціальні послуги, об’єкти культури якомога ближче до місця свого проживання, а Київ би розвантажили від трудових мігрантів.

Також можна створити координаційну раду з рівним представництвом від державних органів влади і місцевого самоврядування — для узгодження планів розвитку населених пунктів у рамках Київської агломерації, створення розвинутої транспортної мережі.

У пропонованому ж новому Генеральному плані ці речі розглядаються тільки в контексті найближчих населених пунктів Київської області, що явно недостатньо. А блок відносин з Київською областю, не кажучи вже про агломерацію, взагалі випав із оновленої Стратегії до 2025 року.

«ЧАСТО МИ ВИСТУПАЛИ ЄДИНИМ ФРОНТОМ ІЗ ГРОМАДСЬКІСТЮ»

— Позитивне явище останніх років — активність громади в захисті пам’яток і міста від нелегальних забудов. Як оцінюєте потужність цього ресурсу? У часи, коли ви очолювали Київ, наскільки активні були громадяни в захисті міста?

— Схвально й високо оцінюю, бо тільки завдяки зусиллям небайдужих киян вдається рятувати деякі будинки, стримувати апетити забудовників. Погано тільки, що влада не завжди дослухається до думки громади.

У наш час не було жодного будівельного скандалу, хоча будували й ремонтували ми не менше, а в деяких секторах навіть більше, ніж зараз.

• Хаотична, варварська забудова стала для Києва справжнім лихом, вона набуває характеру архітектурно-будівельного вандалізму. Стрімко спотворюється історичне обличчя міста. Будівельні конфлікти вибухають із завидною регулярністю в різних куточках столиці.

• Туристичний потенціал у Києва є. Але маємо враховувати, що туристи їдуть туди, де спокійна та безпечна ситуація, налагоджений сервіс, розвинена інфраструктура, є що подивитися. І нам треба багато над цим працювати, не пасти задніх у рейтингах міст з комфортності життя.

• У Києві як не було власного виконкому, так і немає, були міська та районні адміністрації — так вони й залишилися; районних рад як не було — так і немає. У системі влади нічого не змінилося, тільки кількість апарату збільшується.

Були, звісно, й лінії напруженості — переважно з оточенням перших осіб держави, наближеними до них бізнесменами. Але ми з Головним архітектором Юрієм Пісковським не зважали на їхні забаганки. Не дозволили їм реалізувати деякі небезпечні для міського середовища проекти.

Ми не мали проблем у комунікаціях із громадськістю. Часто з нею виступали єдиним фронтом. Як тоді, коли спільно змогли відбити ділянку на Грушевського, 9А, де наближені до Банкової бізнесмени хотіли звести масивну споруду «Президент-палац-готелю». Ми звернулися по допомогу до авторитетної в питаннях захисту історичної спадщини міжнародної організації «Євроностра». Остання потужно виступила на нашу користь, і всі інвестори, яких намагалися втягнути в цей проект, відмовилися від його реалізації. Так само ми не дали, після тривалих обговорень з людьми і спеціалістами, реалізувати жахливі проекти бізнес-центру «Макулан» на Бессарабці та «Градобанку» на розі вулиць Мечникова та Лесі Українки й деякі інші.

«ФАКТИЧНО ОТГ ПРОЇДАЮТЬ ДОДАТКОВІ КОШТИ»

— Одна з найбільших реформ у країні стосується децентралізації. Які нові можливості децентралізація дає Києву?

— Спостерігаємо підміну понять. Децентралізація звелася до перерозподілу коштів між центральним і місцевими бюджетами, відбулися деякі корективи в повноваженнях, які то додають, то забирають, і утворились об’єднані територіальні громади.

Візьмемо ОТГ і старост. Ці утворення та посади не передбачено Основним Законом, вони антиконституційні. Ніхто не звертає на це уваги. Доцільність бере гору.

Як можна говорити про децентралізацію, якщо недоторканною залишилась жорстка вертикаль місцевих державних адміністрацій із широкими повноваженнями, попри всі обіцянки звести їх до контрольно-наглядових?

Щодо фінансів — ОТГ отримали багато додаткових коштів. Але це відбулось лише за рахунок перерозподілу грошей між ними та центром. Вони не прийшли з місцевої економіки. В ОТГ не знають, що з ними робити. Фактично їх проїдають. Ейфорія закінчиться. Що далі? Коли почнуть думати про створення нових виробництв і робочих місць, щоб самостійно заробляти?

Щодо Києва. У Києві як не було власного виконкому, так і немає, були міська та районні адміністрації — так вони й залишилися; районних рад як не було — так і немає. У системі влади нічого не змінилося, тільки кількість апарату збільшується.

Міська влада не може нахвалитися зростанням бюджетних доходів, до чого вона не має жодного стосунку, бо на це впливає інфляційний чинник і зміна нормативів відрахувань певних податків та економічні рішення центру — підвищення «мінімалки» тощо.

Водночас є проблеми з використанням цих, не пов’язаних жодними переданими повноваженнями, додаткових коштів, які впали на місто як манна небесна.

— І як, на вашу думку, можна було б використати ці гроші?

— Не вирішуються серйозні інфраструктурні проблеми. Нинішня столична влада — перша за часів Незалежності, яка не побудувала жодної станції метро.

Щоправда, днями з’явилося слабеньке світло в кінці тунелю. Міський голова підписав із потенційним китайським інвестором меморандум про співпрацю щодо будівництва метро на Троєщину. Поки йдеться лише про наміри — створення робочої групи, яка розробить оптимальні технічні та фінансові рішення для реалізації проекту. Коли підпишуть конкретну угоду про будівництво, можна буде про щось говорити. То ще не хліб, що в полі, хліб — те, що в коморі.

До цього ще треба вирішити питання Подільсько-Воскресенського мостового переходу, яке ніяк не можуть зрушити з місця. Відповідно до розрахунків, для його завершення треба 7 — 9 мільярдів гривень.

Сьогодні на рахунках міської влади зависло без руху 9,2 мільярда гривень. Чому не спрямувати їх на вирішення цього питання?

Є величезна черга до дитячих садків. Цих коштів також вистачить, щоб будувати необхідну кількість ДНЗ. Уже не кажу про несправні ліфти й гнилі труби.

«ЛІКВІДАЦІЯ ТРАМВАЙНОГО РУХУ НА БАГАТЬОХ ВУЛИЦЯХ — ЦЕ ПРОСТО ЗЛОЧИН»

— Столична влада називає одним зі своїх пріоритетів розвиток громадського транспорту. Леоніде Григоровичу, коли ви керували містом, то громадський транспорт розвивався. Як треба вдосконалювати громадський транспорт сьогодні?

— Велика проблема тут — маршрутки. Просто біда. Їх 1996-го запустив на київські вулиці Омельченко. Вони потім пошестю пішли по всій країні, а громадський транспорт почав занепадати. Бачимо, до чого це призвело: маршрутки часом становлять загрозу для людей, це впливає на рівень забруднення повітря, спричинює затори. Їх необхідно максимально прибирати.

— Що має їх замінити?

— Добре розвинений сучасний і екологічний громадський транспорт.

Нам треба будувати метро. Свого часу я затвердив програму розвитку метро до 2010 року, і якби вона була виконана, сьогодні ми б мали набагато менше проблем.

Непростимою була ліквідація трамвайного руху на багатьох вулицях, політика знищення трамваю як класу. Тоді як у Парижі, навпаки, трамвай через 70 років повернувся до центру. У Гельсінкі, Страсбурзі, Празі та інших європейських містах цей вид транспорту прижився.

І нам це потрібно робити. Безперечно, лінії треба прокладати вже за новими безшумними технологіями. Крім цього, перевага трамваїв і в тому, що вони можуть рухатися відокремленими коліями, а це дозволяє уникати заторів. Час об’єднати знову ліво- та правобережну трамвайні мережі, виправивши грубий прорахунок 2004 року, коли демонтували трамвайні колії на Мосту Патона. Треба більше розвивати й інший екологічний вид транспорту — тролейбус.

Необхідно заохочувати використання в місті електромобілів, будувати більше станцій для їхньої швидкісної зарядки. Міська влада могла б показати приклад — перевести свій автопарк на них.

«ВАРТО ЗОСЕРЕДИТИСЯ НА ІМІДЖЕВИХ ПИТАННЯХ, ЯКІ ЗГОДОМ ПРИНЕСУТЬ ПРИБУТОК»

— Навесні в Києві відбувся пісенний конкурс Євробачення. Україна посіла на ньому одне з останніх місць, але до наших перемог зарахували те, що багато іноземців відкрили для себе Київ як цікаве туристичне місто. Що дали місту перетворення при підготовці до конкурсу? Чи справді цей захід спрацював на туристичний імідж столиці? Взагалі, як використовується  туристичний потенціал Києва?

— До Євробачення у нас не з’явилися нові інфраструктурні об’єкти, як перед Євро-2012. Якусь суму в євро залишили туристи. Хотілось би більше, але тут важливіше те, як ви сказали, що багато хто відкрив для себе наше чудове місто й поділиться своїми враженнями з іншими.

Туристичний потенціал у Києва є. Але маємо враховувати, що туристи їдуть туди, де спокійна та безпечна ситуація, налагоджений сервіс, розвинена інфраструктура, є що подивитися. І нам треба багато над цим працювати, не пасти задніх у рейтингах міст з комфортності життя.

Нам ще далеко до тих європейських міст, які збирають значні доходи від туризму. Але поки варто зосередитися на іміджевих питаннях, які в майбутньому принесуть і додаткові надходження до бюджету.

Конкурс Євробачення — це добре. Проте чому ми не розвиваємо власні конкурси, які теж можуть бути цікавими світу? Був прекрасний Міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря, який ми започаткували 1994 року. Потім, за часів Черновецького, він припинив існування, згодом його спровадили в Донецьк (там конкурс пройшов один раз, 2011-го. — Ред.), і після того він взагалі не проводиться. Незрозуміла бездіяльність у цьому питанні Мінкультури. Або Конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, який ми заснували 1995 року, що проводиться з великими проблемами.

Варто займатися національними престижними проектами, які сприятимуть тому, щоб сюди приїздило більше гостей і зростав авторитет держави.