Епопея закінчилася. Народні депутати в четвер відкликали Дмитра Разумкова з посади голови Верховної Ради. «За» проголосували 284 парламентарі: «Слуга народу» — 215, «Батьківщина» — 20, «За майбутнє» — 19, «Довіра» — 18, «Голос» — 6, позафракційні — 6. «Проти» голосували: «Євросолідарність» — 27, «ОПЗЖ» — 23, «Голос» — 8, позафракційні — 8, «Слуга народу» — 7. Вже у п’ятницю парламент має голосувати за призначення нового спікера та віцеспікера Верховної Ради. «Слуги» делегували на ці посади однопартійців Руслана Стефанчука (першого заступника голови ВР) та Олександра Корнієнка (голову партії «СН», першого заступника голови фракції «СН»).

«З 2019 року в команді, яка стала владою та з якою я прийшов до Парламенту, багато чого змінилося: принципи демократії та влади народу — стали принципом влади більшості. Принцип верховенства права та закону став змінений на політичну доцільність. Право на власну позицію та свободу слова змінив принцип «Хто не з нами — той проти нас» Принцип «Закон — один для всіх» став принципом «Друзям — все, ворогам — закон». А принцип, що офшори для влади — ганьба, став принципом «нічого страшного, в кожного ФОПа вони є». ... Я ніколи не плив за течією. В 2019 році  цього не робив. І сьогодні робити не буду», — написав після звільнення Дмитро Разумков.

Представники владі ще напередодні голосування неодноразово заявляли, що причина звільнення спікера в тому, що він не грає в одній команді з ними. А отже вказали на вихід. Ситуацію коментує професор політології НаУКМА, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій ГАРАНЬ.

«МИ НЕ МАЄМО ІДЕАЛІЗУВАТИ САМОГО РАЗУМКОВА...»

— Як ви оцінюєте всю цю історію і скандал з відставкою спікера парламенту Дмитра Разумкова?

— Ми не маємо ідеалізувати самого Разумкова, пам’ятаючи, що він увійшов у велику політику на хвилі популізму і два роки був членом команди Зеленського. Більше того, згадаємо діяльність парламенту під час так званого «труборежиму», коли порушувався регламент і приймалися явно популістські закони, наприклад як закон про (не) імпічмент. Далі почалася диференціація аморфної монобільшості, в результаті чого в парламенті виникли нові конфігурації. На сьогодні монобільшість начебто зберігається, але вона не є монолітною. Ми багато разів спостерігали ситуації, коли для того, щоб прийняти те чи інше рішення, на допомогу «слугам» приходили представники інших фракцій чи депутатських груп[0].

Що стосується Президента та його офісу. Наразі багато говорять про конфлікт по лінії Зеленський-Разумков, але потрібно розуміти, що інституції в Україні мають бути збалансованими. В українській незалежній історії ми вже маємо приклади, коли спочатку Кучма, а потім Янукович намагалися вдатися до побудови авторитаризму, але наштовхнулися на протидію у вигляді помаранчевого Майдану та Євромайдану. І в цих ситуаціях, хоча далеко не тільки, Верховна Рада показувала себе як незалежна інституція, яку не можна постійно «нагинати». Навіть за Януковича опозиція у Верховній Раді була досить сильною, тому коли він втік, парламент швидко переформатувався і проголосував (голосувала навіть частина «регіоналів») за передачу влади. Тобто ВР в Україні завжди виступала балансом президентській вертикалі. І в цьому ми кардинально відрізняємося від Росії і Білорусі.           

Зараз Зеленський разом з керівником Офісу Президента Єрмаком намагаються сконцентрувати владу в своїх руках, усунувши тих, хто демонструє самостійність та «інакомислення». Вони не розуміють, що якщо і далі рухатимуться шляхом популістського авторитаризму, протидія неминуча. Не вдалося Кучмі і Януковичу, не вдасться і Зеленському.  

«НЕ МОЖЕ ПОЛІТИЧНА ДОЦІЛЬНІСТЬ ПЕРЕВАЖУВАТИ ДЕМОКРАТИЧНУ, ПРАВОВУ ПРОЦЕДУРУ»

— Протидія з боку суспільства?

— Є політична опозиція, є позапарламентська опозиція, є олігархи, є громадянське суспільство. В певний момент відбувається синергія, коли баланс сил відновлюється: так було в 2004 р., так було в 2013—2014 рр. Еволюція Разумкова, думаю, пов’язана з тим, що парламент має залишатися місцем для знаходження компромісів. Ми зараз відкидаємо його особисті мотиви, але в цій ситуації він зайняв правильну позицію. І всі побачили, що це, виявляється, не влаштовує владу.

— Логіка влади, скоріше в тому, що є політична відповідальність нинішньої команди, яка два роки тому отримала безпрецедентну підтримку народу, а отже існують великі суспільні очікування і запит на зміни. Для цього потрібна злагоджена команда і прийняття швидких рішень, а Разумков, виходить, вже не вписувався в цей контекст. Президент Зеленський власне про це і сказав: «Партія має мільйон питань до голови Верховної Ради, як не до голови ВР, а як до людини, яка була делегована цією командою».   

— Думаю, політична причина звільнення Разумкова абсолютно очевидна — Зеленський хоче показати, хто в домі господар. Але це свідчить про досить примітивно-схематичне бачення політики нинішньою владою. Зеленський і його команда не розуміють, що політика — це мистецтво і можливість знаходження компромісів, це баланс сил. Більш того, коли йдеться про прийняття будь-якого рішення, то має дотримуватися закон. Не може політична доцільність переважувати демократичну, правову процедуру.

«СИТУАЦІЯ В ПАРЛАМЕНТІ ВЖЕ НЕ ВІДПОВІДАЄ РЕАЛІЯМ ПОЛІТИЧНИХ ВПОДОБАНЬ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН»

— Як ви оцінюєте політичні перспективи Разумкова?

— Він пройшов певну трансформацію. Як відомо, свого часу Разумков працював у молодіжному крилі Партії регіонів, а через певний період опинився в команді Зеленського. Він став одним з основних спікерів під час виборчої кампанії, а потім і першим номером в списку «Слуги народу». Але тут ми маємо розуміти, що в політиці постійно щось змінюється. Наразі Разумков грає роль захисника незалежності парламентської інституції. Що буде далі, сказати складно. Думаю, він не хотів розставатися з посадою голови парламенту, адже його пізнаваність в суспільстві не є достатньою. Так, у нього непогані баланси довіри/недовіри, іноді навіть кращі ніж у президента, що також провокувало Зеленського, але особисті рейтинги Разумкова низькі. Посада спікера парламенту давала йому більше можливостей для свого позиціонування.

— Якщо припустити, що у нього є президентські амбіції, то слід нагадати певний статистичний показник — за час незалежної української історії поки жодному політику не вдавалося стати главою держави з посади спікера парламенту. Хоча сам Разумков вже заявив, що цей запобіжник після його звільнення знятий.

— Так існує такий показник, але це не догма. Все залежить від самої політичної фігури і певних обставин.

Я хочу сказати інше, що ситуація, яка наразі існує в парламенті, де є монобільшість, вже не відповідає сучасним реаліям політичних вподобань українських громадян. Нинішній рейтинг «Слуги народу» впав вдвічі в порівнянні з 2019 р.: якщо тоді у них було 43%, то зараз 20+. Це означає, що в майбутньому парламенті у них буде вдвічі менше мандатів, а отже монобілшості вже не зібрати, потрібно буде створювати коаліцію з іншими партіями.

«ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА ДЛЯ КРАЇНИ ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НЕ БАЧАТЬ РЕАЛЬНОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ ЗЕЛЕНСЬКОМУ»

— Ви припускаєте дострокові парламентські вибори?

— Вони абсолютно не вигідні владі.

— А дострокові президенстві вибори, бо про це також говорять?

— Я не впевнений, що в Офісі Президента цього хочуть. На даний момент у Зеленського непоганий рейтинг — його підтримка дорівнює тій, яку він мав під час першого туру президентських виборів 2019 року. Зеленський зробив певне переорієнтування в бік державницької ніші, плюс популістські рішення, зокрема через РНБО, через прийняття так званого закону про олігархів, який насправді не є таким, — все це дозволило не тільки зупинити падіння рейтингу, а й трохи наростити. Тому Зеленський зберігає всі шанси на переобрання. Отже, у нинішньої владної команди на даний момент немає проблем з рейтингом Зеленського, є проблеми з рейтингом «Слуги народу». Тож мій прогноз такий — дострокових парламентських виборів не буде, і завдання для владної команди — зробити так, щоб парламентські вибори були після президентських. До речі, ще один важливий момент. Якщо припускати дострокові президентські вибори, то які для цього існують юридичні підстави і як це пояснити суспільству?..

Головна проблема для країни полягає в тому, що люди не бачать реальної альтернативи Зеленському. Решта політиків-лідерів начебто і досвідчені, але всі вони мають великі антирейтинги. Ситуація, звичайно, може змінитися, проте наразі вона така. 

«ЩОБ ЗЛАМАТИ КЛАНОВО-ОЛІГАРХІЧНУ СИСТЕМУ, ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ ВСІМ»

— Одна історія — це Росія і Білорусь, де існують авторитарні режими, а отже опозиція знищується. А інша історія — Україна, яка начебто рухається до демократії і де завжди вирує політичне життя. Чому у нас існує проблема з альтернативою в політиці?

— Це вічна проблема українських націонал-демократів (і не тільки українських), які висувають яскравих лідерів, але зрештою все закінчується сварками і відсутністю єдності. Хоча, в Україні були приклади, коли націонал-демократи об’єднувалися. Давайте згадаємо, що опозиції вдавалося об’єднатися і під час режиму Кучми, і під час режиму Януковича, що зрештою за допомогою суспільства закінчувалося масовими протестами і падіннями режимів.

Зараз ми маємо іншу ситуацію. З одного боку, є популістський феномен Зеленскього, і це дійсно унікальний феномен. Не маючи ніякого відношення до політики і не використовуючи ніякі політичні машини, він досяг посади президента і отримав монобільшість в парламенті. Є приклади популістів в інших країнах, але вони йшли до президенства через мерство, через парламентські партії, або якщо ми візьмемо Трампа, то через політичну машину Республіканської партії. Більш того, феномен Зеленського, можливо не з такою силою, але все одно зберігається, не дивлячись на те, що він все більше перетворюється в звичайного політика, який на прикладі своїх попередників займається закулісними договорняками.

З іншого боку, нові політичні проєкти середнього класу, як «Самопоміч», «Голос», так і не злетіли. В деякій мірі нинішня політика також стала заручником особистісної конфронтації між Зеленським і Порошенком.             

— Можливо причина відсутності альтернативи в тому, що існує кланово-олігархічна система, коли олігархи володіючи монополіями в економіці і інформаційній сфері, контролюють політичний простір, не допускаючи туди ні справжніх лідерів, ні справжні партії?

— В даному випадку це відповідальність і політичної опозиції, і громадянського суспільства, і середнього класу. Щоб зламати систему, треба працювати всім, потрібно об’єднуватися, потрібно намагатися створювати справжні партії з реальними програмами. Ми маємо вчитися на своїх помилках і йти далі, інакше домінування олігархів продовжуватиметься десятиліттями. Нам не підходять приклади Латинської Америки, а от приклад Італії — як виходити з цієї ситуації, є ближчим до нас. Поступово ми все одно рухаємося до Європи, тому я вірю, що рано чи пізно, ситуація зміниться.

Продовження інтерв’ю читайте в наступних номерах «Дня»