«Ознайомлення з різними досвідами»

Письменниця Ольга КУПРІЯН — про функції видань для дітей і український книжковий ринок

Письменниця Ольга Купріян — одна з тих авторок, які встигають усе: в її доробку книжки для найменших читачів, видання для підлітків та книжка для дорослої аудиторії. Про письменницькі мрії, функції дитячої книжки та підтексти для дорослих у ній, а також про український книжковий ринок, що схожий на пекарню, поговоримо сьогодні з авторкою.

ВІРА, ЩО ВЕДЕ ДО МРІЇ

— У твоїй біографії я прочитала, що ти з першого класу мріяла стати письменницею. Звідки виросла ця мрія?

— Якби спитати мою маму, вона, не вагаючись, відповіла б: «Від родичів із мого боку!» Мама завжди казала, що в її родині були люди з письменницьким хистом. Однак чи передається любов до письменства генетично? Тут, звісно, питання. Я б сказала, що в певну мить мені допомогли повірити, що це те, що я вмію робити добре. Мене заохочували вчителі, наставники, вони вірили в мене, а я повірила в те, що можу добре писати. Я йшла до своєї мрії маленькими кроками, і на цьому шляху мені траплялися дуже хороші помічники.

Тепер твоя мрія здійснилася. А яка твоя мрія як письменниці?

— Дай подумати... А що, треба вибрати всього одну? Я маю багато мрій як письменниця. Мрію написати дуже смішну книжку, яку розберуть на цитати. Мрію створити цілий свій світ, у який ховатимуться читачі. Мрію написати успішну серію книжок і зняти за ними серіал. Мрію про великі гонорари й наклади, звісно.

Ти пишеш і для менших дітей, і для підлітків. Чи є в тебе улюблені теми? Над якою з книжок працювалося найлегше, а над якою — найважче?

— Найважче було працювати над книжкою «Я, Ніна» для дорослих, яку ми писали в парі з Яніною Соколовою. Передусім тому, що в ній непроста тема (про рак у молодої жінки, мами двох дітей).

Тексти для дітей і підлітків я люблю писати так, мовби граюся словами. Люблю вигадувати смішні жарти й дотепні діалоги. Люблю впертих персонажів (хоча бачить небо, як це складно буває в житті). Люблю оте славнозвісне «клац», коли історія складається, мов пазл. І, відсторонюючись, ти дивишся й милуєшся: «Невже я так гарно написала?»

Я вмію працювати на будь-яку тему, якщо ця тема стосується реалістичного світу. Я писала книжки для дошкільнят на історичні теми, писала на замовлення про героїню відомого серіалу — скрізь можу знайти те, що в тексті чи героях полюбити. А якщо ти їх любиш, то й читачі полюблять.

Складно працювати тоді, коли тема «не твоя», ти не пропускаєш її через себе. Так буває, коли тексти кон’юнктурні або надміру ідеологічні, коли виховна мета в автора переважає над метою розважитися й розповісти цікаву історію. Але за такі тексти я не беруся.

Найнесподіваніша реакція читача на одну з твоїх книжок.

— Коли вийшла книжка «Щоденник Лоли» за відомим серіалом «#Школа», багато фанаток акторки Лізи Василенко, яка зіграла Лолу в серіалі, були щиро переконані, що книжку написала Ліза. Тоді в коментарі до акторки прийшла дівчинка, яка написала приблизно таке: «Я знаю, цю книжку написала колишня учениця моєї вчительки, і їй уже під тридцять!» Це було схоже на одкровення, зненацька з’ясовану правду. Я збагнула, що не всі розділяють авторку книжки, акторку й героїню серіалу. А те, що мій текст плутали з текстом 15-річної дівчини, сприйняла за похвалу й визнання. От, мовляв, людині, яка написала книжку, вже «під тридцять», а ви подумали, що це пише 15-річна блогерка!

«У ДИТЯЧОЇ КНИЖКИ ЗАВЖДИ ПОДВІЙНИЙ АДРЕСАТ»

— Дитяча книжка — це просто дитяча книжка чи в ній мають бути й підтексти для дорослих?

— У дитячої книжки завжди подвійний адресат. Аж до того часу, коли тексти перестають читати вголос, або коли дорослі вже ніяк не впливають на вибір книжки.

Я завжди раджу колегам-початківцям закладати підтексти для дорослих, щоб розважити їх тоді, коли вони читають книжку вголос своїм дітям. Однак робити це слід украй делікатно, щоб не було суцільних «дорослих» натяків, які дитина не може ні зрозуміти, ні оцінити. Хороший текст дитина розуміє і сприймає, насолоджується ним у міру свого віку й досвіду, а дорослі відчитують там потаємні сенси або ж те, що вони сприймають у міру свого досвіду й віку. Наприклад, правдиво описані стосунки дорослих і дітей, навіть якщо це спілкування котиків чи песиків, завжди містять долю іронії, коли ми впізнаємо в персонажах себе і сміємося зі своєї поведінки. Приміром, читаючи історії Свена Нордквіста про Петсона і Фіндуса, я завжди сміюся з себе, бо впізнаю в дідусеві свої моделі поведінки. При цьому дитина вловлює свої акценти. Таким чином книжку можна перечитувати безліч разів, і щоразу бачиш у ній щось нове.

На твою думку, чи має нині книжка виховувати дітей і чомусь навчати? Які ти для себе виділяєш функції книги для дітей?

— Виховувати — категорично ні. Це все-таки функція батьків. Навчати — ну, теж сумнівно. Сьогодні й теза про книгу як джерело знань уже не зовсім актуальна, бо швидше й легше знайти інформацію в інтернеті. Однак хочеш цього чи ні, а, читаючи, набираєшся нових досвідів і знань. Коли моя дитина була геть маленька, я заспокоювала себе тим, що, читаючи з нею малявські книжки-картонки, закриваю потребу в ранньому розвитку. Бо ми й рахуємо, і кольори вчимо, і тваринок, і купу всього іншого. На прикладах поведінки різних персонажів ми розбирали ті чи інші вчинки й обговорювали їх. Чи є це виховною функцією книжки? Ні, адже це я була поруч як мама й обговорювала з дитиною книжку. Виховувала все-таки я, спираючись на прочитане.

Цікаво, що ми не завжди помічаємо «виховні» моменти, з досвідом тренується око. На зимових канікулах передивлялася з донькою екранізацію «Чарлі та шоколадної фабрики» Роальда Дала. Я була вражена, наскільки дидактична ця історія! Автор прямо показує нам, хто хороший, а хто поганий. Коли читала книжку багато років тому, цього не помічала.

Я б говорила про те, що нині одна з функцій книжки — ознайомлення з різними досвідами. Ці досвіди ти засвоюєш, проживаєш емоційно як дуже близькі. Коли персонажі книжок зіштовхуються з різними ситуаціями, то якось при цьому поводяться. Хороший текст не вказуватиме прямо: робіть отак, а не отак. Що правильно, а що — ні. Хороший текст покаже причини й наслідки. Ми можемо говорити про певні моделі поведінки, які проявляють персонажі. А читачі можуть самі оцінити, як це працює.

З цього випливає терапевтична функція книжки: адже деякі досвіди нам важливо проговорити або ж побачити, що в інших теж так буває. Побачити, як інші справляються зі своїми проблемами, навіть якщо це вигадані персонажі.

Для себе я виділяю найперше розважальну функцію книжки. Я люблю читати, поринати у вигадані історії. Дитині теж підбираю такі книжки, щоб вони і розважали, а не лише чогось навчали. Для навчання, зрештою, є підручники.

Які «вічні» теми для дитячих книжок?

— Життя і котики. У моєму випадку ще бобри, бо я про них пишу.

ТЕКСТ, ЯКИЙ ПОЄДНУЄ ПОКОЛІННЯ

— Ти — одна з тих людей, які називають себе «барабуками». Що дав тобі простір української дитячої книжки «БараБука» і що ти дала йому?

— У БараБуці я повністю поринула в контекст дитячої та підліткової літератури. Я зосередилася на сегменті української сучасної літератури для дітей та підлітків, почала читати багато текстів своїх колег. Це ніби як тебе занурили в річку, і хочеш-не-хочеш ти почуваєшся рибкою і пливеш. Тому я завжди кажу авторам-початківцям: хочете писати книжки для дітей — читайте багато книжок у тому жанрі, в якому пишете (цю пораду, до речі, я позичила у Стівена Кінґа). Читайте тексти колег, аналізуйте. Це дає багатющий досвід і збагачує ваші тексти.

Що я дала БараБуці? Задоволення від роботи, я впевнена, що це відчувається.

Твої спостереження: що читають сучасні українські діти та підлітки? Що читала ти, коли була підлітком?

— Знаєш, мій читацький досвід більше не релевантний. Я росла в період, коли специфічно підліткової літератури було не так багато, а до моєї сільської бібліотеки вона практично не доходила. Зате я читала всі програмні твори, ще й повністю, не скорочено! І ще тягала нишком мамині любовні романи, бо в них було саме те, чого бажала моя розтерзана гормонами душа: кохання, пристрасті, відповіді на питання про фізіологію статевих стосунків.

Я шукала історії скрізь, навіть у газетах читала рубрики, де хтось розповідав нібито історії про своє життя. Божечки, та я інтерв’ю читала!

За моїми спостереженнями, діти й підлітки цікавляться історіями, що динамічно розвиваються й викликають емоційні переживання. Є один текст, який уже поєднує покоління. Це «Гаррі Поттер» Джоан Роулінг. Я помітила, що будь-яке поняття чи прийом із теорії письма можна пояснити, звертаючись до Гаррі Поттера. Якщо ви читали цей текст, вам практично завжди є про що поговорити з дітьми. Бо вони якщо не читали, то дивилися екранізації.

Взагалі я люблю запитувати дітей на зустрічах, що вони читають, і ставити собі помітки, щоб залишатися в курсі. Інколи ми розходимося у ставленні до текстів, але тим цікавіше аналізувати те, що їх чіпляє.

Із чим би ти порівняла український книжковий ринок?

— Можливо, з пекарнею, що розвивається. Спочатку вона випікала один вид хліба за єдиним рецептом. Решту хліба завозили з інших, могутніших та успішніших пекарень. Однак наші пекарі не здавалися. Їхній хліб мав попит, вони розробляли нові рецепти, час від часу запозичуючи в сусідів їхні «фішки». Тепер асортимент нашої пекарні покриває багато різних запитів. Тепер ми на тій стадії, коли пекарня створює пропозицію, а люди — попит. У нас багато перекладної літератури, але так само потужно розвивається своя. І це дуже надихає.